Історія української літератури. Том 1

Розілють слезоньку по личку.

Ходить павойка по вишневім садойку,

Ой роспустила струсії перенька

Хорошенько по собі.

Ой не жаль же ми жовтої косоньки,

Що я ю роспустила,

Єно ми жаль свого батейка,

Що го буду лишила.

Казав же ти, та берестоньку,

Що не пущу з себе листоньку —

А тепера пускаєш,

Сиру землю вкриваєш!

Казав же ти, мій батеньку,

Що не дам тебе, моя доненько.

Тепер даєш, та й не жалуєш.

І світ мині та завязуєш

Білою павутиною із чужою дитиною.

У неділю рано [bis] синєє море грало.

(Вар.: Море ся розярало, соненько ся купало)

Не море ж то грає [bis] — то Маруся потопає.