Історія української літератури. Том 1

Ой носить ключі у правій руці,

Щоби ключики не побриняли,

Щоби милого не пробужали.

А на княгині кований пояс,

На тім поясі злоті ретязки,

На тих ретязках мідяні ключі:

Мідяні ключі, тихо дзвоните,

Тихо дзвоните — пана не збудите!

(Чуб., 433).

Ся риса ніжності до «миленького» (се термін для чоловіка в нашій усній поезії!) виступає в різних комбінаціях:

Ходить ми, ходить, молода пані,

Черевичками потупаючи

Та ключиками побрязкуючи,

Свою свекроньку побуджаючи:

— Вставай, свекронько, вже день біленький,

Вже день біленький, а світ яренький!

— Вставай, свекроще, вже день біленький, і т. д.

Свого милого присипляючи:

— Ой спи, миленький, хоч день біленький,

Хоть день біленький, а світ яренький.