Розділ «Змістовий модуль ІІ ДЕРЖАВА І ПРАВО ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО ПЕРІОДУ ТА КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ»

Судова система ґрунтувалася на становому принципі побудови суспільства і була залежною від адміністративної влади.

Вищими судовими інстанціями були сеймовий та королівський суди, де судилися магнати і родовита знать. Основною ж судовою ланкою були створені в повітах земські, гродські та підкоморські суди.

У земських судах, які збиралися на сесії тричі на рік, розглядалися кримінальні та цивільні справи шляхти. Апеляційними інстанціями для них були Коронний і Литовський трибунали. Посадові особи земського суду (суддя, підсудок і писар) обиралися повітовими шляхетськими сеймиками.

Найтяжчі кримінальні справи шляхти та інших людей розглядали гродські (міські, замкові) суди, в яких головними суддями виступали воєводи і старости. Тут також судили злочинців, які були затримані на місці злочину, і розглядали справи про повернення челяді і невільних селян. Гродські суди поділялися на вищі й нижчі. Вищий - був судом другої інстанції і до його складу входили головні судді. Нижчий суд діяв у складі намісника головного судді, шляхтича й писаря. Засідання гродських судів відбувалися щомісячно і тривали перші два тижні. На гродські суди покладалося й виконання вироків, в тому числі інших судів повіту.

Функції встановлення межових знаків, розгляду конфліктів щодо меж земельних володінь феодалів покладалися на підкоморський суд, який діяв на Правобережній Україні на підставі Статуту 1566 р. Справи тут розглядалися одноособово суддею - підкоморієм.

Важлива роль у судовій системі повіту належала замковим канцеляріям. Основним їх призначенням було оформлення майнових угод, реєстрація заяв про вчинення злочинів тощо. Відповідно до Волинського привілею 1569 р. судочинство в судових установах повітів здійснювалося переважно «руською», тобто українською мовою.

Магнати і шляхта мали вотчинні (доменіальні) суди, де вони особисто чи, за їхнім дорученням, управляючі маєтків чинили суд над залежними селянами. Справи розглядалися з урахуванням волі феодала та місцевих звичаїв. Різновидом по суті доменіального суду були суди власників у приватновласницьких містах.

У самоврядних містах основними видами судів були поточний та виложений. Поточний суд розглядав переважно цивільні та господарські спори і збирався не пізніше як на третій день після подання заяви позивачем. Він працював у складі заступника війта, кількох бургомістрів, радців і лавників. До юрисдикції виложеного суду належали кримінальні й цивільні справи, а також справи, що передавались на його розгляд поточним судом. Сесії виложеного суду скликалися тричі на рік і тривали до двох тижнів кожна. Головував на них війт. Судові функції здійснювали також магістрати й ратуші. Магістратські суди цивільні справи розглядали у складі ради на чолі з бурмістром, а кримінальні - лавою на чолі з війтом. До розгляду найтяжчих кримінальних справ (убивство, розбій, посягання на життя шляхтича тощо) залучався міський староста. Староста разом з війтом розглядав судові справи також у випадках, коли сторонами виступали мішани і волосні люди. У ратушних містах судочинство здійснювалося за участю війта або бургомістра під головуванням міського старости чи іншого урядовця. У якості суду другої інстанції, де можна було оскаржити рішення міських судів, виступав підвоєвода.

Церковні суди, роль яких на українських землях була значною, поділялися на духовні, доменіальні і монастирські. Духовні суди розглядали справи про порушення християнських канонів, церковних обрядів, норм моралі, про розлучення, подружню зраду, майнові спори між подружжям, про спадщину тощо. Юрисдикції церковного доменіального суду підлягали дрібні цивільні й кримінальні справи підвладних церкві людей, селян, що жили на церковних землях. Аналогічними правами користувалися монастирські суди. Судові функції виконували церковні ієрархи (єпископи, протопопи). За часів П. Могили церковна юрисдикція була зміцнена введенням консисторського суду митрополита, який діяв як вищий церковний суд.

На королівських землях продовжували існувати залишки копних або громадських судів, які діяли на основі норм звичаєвого права і розглядали цивільні й дрібні кримінальні справи (крадіжки, бійки, легкі поранення тощо), що виникали між королівськими селянами. Діяльність цих судів перебувала під впливом представників королівської адміністрації.

Риси права

Джерела права. Правова система на українських землях після Люблінської унії 1569 р. формувалась на основі звичаєвого руського права та законодавчих документів польсько-литовського законодавства (статутів, судебників, сеймових постанов, привілеїв тощо).

Королівські та великокнязівські грамоти, «Устава на волоки», Литовські статути визнавалися польськими судами основними джерелами чинного права. Звичаї, як джерело права, відійшли на останнє місце. Однак спочатку роль польського права у регуляції суспільного життя на українських територіях не була значною. У Польщі на той час ще не була вирішена проблема кодифікації права, хоча й діяли окремі збірники законів і статути. Зважаючи на це, більшість дослідників стверджують про рецепцію Річчю Посполитою більш розвиненої правової системи, що склалася у Великому князівстві Литовському на основі київського права.

На українських землях продовжував діяти Другий Литовський статут 1566р., який взагалі вважався українським. Після зміни у державному становищі Литви за Люблінською унією польські феодали вимагали виправити та доповнити текст другого Статуту відповідно до польського законодавства. Проте комісія на чолі з литовським підканцлером Л. Сапегою підготувала проект статуту на засадах самостійності і повноправності Великого князівства литовського. По суті це суперечило умовам унії. Тому, вірогідно, він і не розглядався сеймом Речі Посполитої. У 1588 р. цей проект був затверджений королем Сигизмундом ІІІ як Третій Литовський статут 1589 р. Він набрав чинності у Великому князівстві Литовському, а також на українських землях („нових воєводствах”), що відійшли до Польщі. Структурно він складався з 14 розділів і 488 артикулів. Виданням 1588 р. у Вільно Статуту давньоруською мовою був завершений процес уніфікації правових систем на українських землях. Замість різноманітних місцевих прав було створено загальне «посполите право». На початку XVII ст. Статут 1588 р. переклали на польську мову і з доданням положень з польських конституцій у 1614 р. надрукували польською мовою. При перекладі в цій редакції Третього Литовського статуту знайшли своє відображення окремі принципи польського феодального права.

Статут 1588 р.- це найдосконаліший кодекс феодального права. Він всебічно регулював суспільні відносини, містив досконалі та той час норми державного, адміністративного, цивільного й кримінального права. У Статуті юридично закріплювалося панівне становище шляхти, оформлялося остаточне закріпачення більшості селянства, регламентувалася процедура судочинства. Як зазначають І. Усенко та В. Чехович, прогресивним було декларування обмеження влади монарха законом, проголошення єдності права для всіх громадян, відмежування судової влади від адміністрації. Статут 1588 р. захищав інтереси українського (руського) населення від польської експансії, гарантуючи право судитися за нормами свого звичаєвого права у копних (громадських) судах, вимагав, щоб суддів і управителів обирали з людей, знаючих право й руське письмо. За своїми правничими якостями Третій Литовський Статут стояв значно вище багатьох тогочасних західноєвропейських кодексів. Він мав чималий вплив на законодавство сусідніх держав, був чинним, як офіційний збірник законів, в Україні-Гетьманщині і продовжував діяти на українських землях аж до середини ХІХ ст.

Польська влада сприяла значному поширенню на українські землі магдебурзького права, відповідно до якого окремі міста дістали право самоврядування. В українському судочинстві застосовувались положення з німецьких збірників у польському перекладі, зокрема, «Статей магдебурзького права» Б. Троїцького, «Зерцала саксонів» П. Щербича, «Права цивільного хелмінського» П. Кушевича. Однак місцева інтерпретація магдебурзького права не дозволяла містам стати цілком самостійними і незалежними. Можна погодитись з думкою С. Юшкова, який вважав, що магдебурзьке право в українських містах застосовувалося лише як зразок юридичного регулювання.

Магдебурзьке право посилило диференціацію міського населення: верхівка (шляхта, купецтво, власники майстерень) набула панівного становища, а нижчі верстви городян усувалися від участі в управлінні містом.

Джерелами церковного (канонічного права) православної церкви були кормчі книги «Номоканон» і церковні устави Володимира і Ярослава. Основною кодифікацією католицького права був «Звід канонічного права» 1532 р.

Цивільно-правове регулювання. Серед основних інститутів права того часу було право власності. Існував поділ речей на рухоме й нерухоме майно. До останнього за польсько-литовським правом належали маєтки, будівлі, землі, ліси, тобто усе, що було пов’язано із землею. Головна увага приділялася правовому регулюванню феодального землеволодіння (королівського, великокнязівського, магнатського, шляхетського, церковного). Власниками землі могли бути лише «вільні люди шляхетського, військового і громадянського стану».

Третій Литовський Статут заборонив селянам відчужувати землі, на яких вони сиділи, без згоди своїх панів.