Розділ «Змістовий модуль ІІ ДЕРЖАВА І ПРАВО ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО ПЕРІОДУ ТА КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ»

Тема 6. Правове становище українських земель у складі Речі Посполитої

Суспільний устрій

Актом Люблінської унії 1569 р. комплекс українських земель Великого князівства Литовського був вилучений із його складу і включений до Польського Королівства. Розпочався новий період перебування українських земель у складі Речі Посполитої. Польська експансія наклала певний відбиток на соціальну еволюцію українського суспільства. Замість численних, строкатих суспільних груп, у цю добу виокремлюється кілька дедалі більш суворо обмежених за правовим становищем суспільних станів.

Панівна верхівка суспільства (магнати й шляхта) являла собою соціальну базу полонізації українських земель. Здобувши за Люблінською унією право володіти землями на території Речі Посполитої, польські феодали почали просуватися на українські землі, витісняючи з них місцевих власників та захоплюючи незайняті території. Після Берестейської церковної унії (1596 р.) ще більшої інтенсивності набуває процес приєднання українських феодалів до польського панства й польської культури. . Економічним підґрунтям цих процесів був перерозподіл земельних багатств на користь групи польських, литовських, а також українських феодалів (магнатів), які попри національне походження, належали до польської політичної еліти і являли собою вищий соціальний стан Речі Посполитої. За постановами сейму та королівськими універсалами магнатам-землевласникам роздаються земельні багатства Брацлавщини, Волині, Київщини та Лівобережної України. На цій території у XVI ст. створюються величезні латифундії, де безконтрольно панували магнати, які вважали себе «віце-королями» та «короликами». Феодальна анархія, що була так характерна для Речі Посполитої, на українських землях не знала ніяких меж. Польські феодали, об’єднавшись з українськими панами, почували себе в Україні ще більш незалежними від королівської влади, ніж на власне польській території.

Магнати, в тому числі й українського походження, входили до складу сенату в сеймі Речі Посполитої, де користувались правом «вето». Третім Литовським статутом їм надавалося право юрисдикції не лише щодо селян, а й залежних від них феодалів. Самі ж вони користувалися правом широкого судового імунітету й підлягали юрисдикції лише королівського суду. У їхньому середовищі сформувався найвищий соціальний прошарок (магнати-сенатори), який був вирішальною політичною силою в державі. З представників цього стану сенатом кожних два роки призначалися 16 сенаторів-резидентів, із якими мав узгоджувати свої дії король.

Найчисленнішою групою феодального стану на українських землях була шляхта. Соціальне становище шляхти тривалий час було невизначеним і постійно змінювалося. Розрізненість і недостатня освіченість єднала значну кількість її представників з нижчими соціальними прошарками - заможними селянами й міщанами. Протягом першої половини XVI ст. неодноразово здійснювалися намагання, спрямовані на те, щоб відокремити шляхту й підвищити її соціальний статус (1522 р.- постанова сейму про «вивід» шляхти; 1528 р.- перепис шляхти; 1545, 1552 рр.- складання списків шляхти під час ревізій-люстрацій замків і староств). Особи, які не мали змоги документально підтвердити своє шляхетське походження, позбавлялися шляхетства.

Економічним підґрунтям процесу відокремлення шляхти від інших станів став розвиток фільваркового господарства в Україні. На основі збірника литовського права «Устава на волоки» (1557р.) з метою впорядкування сплати податків всі землі поділялися на волоки - земельні ділянки від 18 до 21 га. Кращі землі включалися у фільварки - господарства шляхтичів, які оброблялися закріпленими за ними селянами, а малородючі ділянки передавалися у користування селянам, приписаним до маєтку.

В «Устава на волоки» зазначалося: «Фільварки хочемо мати, щоб вони були зведені, причому якнайбільшого розміру, при кожних замках і дворах наших, крім тих, де б ґрунти погані або неродючі були,- такі (ґрунти) наказати людьми осаджувати...».

Акти королівської влади стверджували право земельної власності виключно за феодалами. Нехтуючи право селянського землекористування, що було засноване на звичаях, «за давністю», феодали захоплювали кращі селянські наділи. При цьому вони посилалися на відсутність у селян «юридичного права власності».

Посилення політичної ролі та економіко-господарських функцій шляхти привело до встановлення режиму «шляхетської демократії». Низкою постанов сейму в 50-60 роках XVI ст. шляхта фактично була зрівняна в правах із магнатами. Запроваджуються представницькі станові органи шляхти - повітові сеймики, які обирали місцеві органи управління і послів на загальнодержавний сейм. Належність до шляхетського стану відтепер передавалась у спадок. Дарувати шляхетство мав право лише сейм, втрата ж шляхетського стану відбувалась за вироком суду або коли шляхтич поселявся у місті і займався там ремеслом чи торгівлею. Запроваджується єдиний для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби.

Постановою сейму (1564 р.) були запроваджені спільні для шляхти і магнатів виборні земські суди, до юрисдикції яких належав розгляд усіх цивільних справ. Після Люблінської унії шляхетські права і привілеї були розповсюджені й на верхівку українських феодалів. Більшість же дрібних феодалів, які не спромоглися довести своє шляхетське походження, були поневолені королівськими намісниками й старостами. Дехто з них отримав статус «замкових слуг» чи «служилих бояр» і, володіючи невеличкими маєтками, був зобов’язаний виконувати військові, адміністративні й поліцейські функції.

Духовенство становило окрему суспільну верству, до якої належали не тільки священики, а й їхні родини, весь церковний люд. Усі вони підлягали суду єпископа. Належність до соціальної верстви духівництва була спадковою. Після утворення Речі Посполитої православна церква втратила привілейоване становище, а після Берестейської церковної унії опинилася під загрозою повного знищення. Польська влада контролювала призначення на вищі церковні посади, віддаючи перевагу «слухняним» священнослужителям. Православних усунули від участі в управлінні державою, їх не призначали на вищі адміністративні посади на місцях. За умов посилення католицької експансії православна церква взяла на себе місію політичної репрезентації українського народу, охоронця національних прав і традицій.

Селянський стан вбирає в себе всі строкаті групи селянського населення попередньої доби. На українських теренах жили переважно селяни, які за правовим становищем поділялися на державних (проживали на королівських землях) і приватновласницьких (мешкали на землях феодалів чи церкви).

Останніх було більше, і за ступенем залежності від феодалів вони поділялися на три соціальні групи. Першу становили особисто вільні селяни або кмети, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов’язань. Кмети мали землю і, відповідно, врожай для забезпечення потреб своєї родини. Другою була група напіввільних селян, які ще мали право переходу, але з певними обмеженнями (виплати викупу, надання замість себе «селянина-замісника» тощо). Це були й селяни-данники, вони сплачували феодалу натуральні і грошові податки. До третьої групи належали селяни, які повністю втратили волю (право виходу). Вони були особисто залежними від пана й відбували повинності переважно у формі панщини. Кількість селян цієї групи постійно зростала, посилювалась їх експлуатація.

Державним селянам спершу жилося порівняно легше. Але з появою на королівських землях у другій половині XVI ст. фільварків на них було накинуто ярмо тих же повинностей, що й селян панських. Вони не могли залишити своє господарство без дозволу управителя маєтком.

Розширення фільваркових господарств стало причиною збільшення кількості безземельних і малоземельних селян. У західноукраїнських повітах вони становили більшість селянства. Це були так звані загородники, які мали невеличкі садиби, городи та орну землю у розмірі не більше трьох моргів (близько 1,8 га); халупники, які мали лише будиночок і город; коморники та підсусідки, які мешкали у чужих дворах. Окрім панщини, вони мали найматись на інші роботи, щоб спалатити грошовий оброк.

Внаслідок «волочної поміри» (1557 р.) фактично припинилось вільне землекористування і процес закріпачення селянства набув ще більших обертів. Панщина з двох тижнів на рік зросла до двох днів на тиждень. «Артикули» Генріха Валуа (1573 р.) надали право феодалам запроваджувати необмежену панщину «по волі пана». За третім Литовським статутом (1588 р.) селянин, який прожив на землі пана десять років, набував статус кріпака. Удвічі, з десяти до двадцяти років, збільшувався термін розшуку кріпаків- втікачів. Цей статут установив вигідний для панства порядок, за яким селяни «мають бути осажувані на землях і розумітись за отчичів». Феодали отримали право продавати, купувати, дарувати, передавати у спадщину, віддавати як заставу, судити й карати своїх селян.

Законодавство закріплювало лише обов’язки селян, а не їх права. Не задовольняючись цими нормами, феодали на свій розсуд складали ще більш суворі власні кодекси щодо підлеглих селян. Особливо жорстокого гніту зазнавали українські селяни з боку середніх та дрібних польських шляхтичів - управителів або орендарів магнатських маєтків. Як зазначає у своєму Описі України Г. Боплан, українські селяни виконували «тисячі виснажливих і несправедливих вимог..., поміщики, відбираючи маєтки від селян, розпоряджаються вільно і життям їх. Багато хто з них (селян) від рабства рятується втечею».

Міське населення за своїм соціальним становищем становило три основні групи: міський патриціат, власне міщанство і міські низи.

На вищому щаблі соціальної ієрархії перебував невеликий за чисельністю міський патриціат: впливові сім’ї багатіїв, найзаможніші купці та власники ремісничих майстерень. Аристократичний прошарок міст утворювали переважно іноземці. До того ж влада надавала іноземним колоністам широкі соціально-економічні права, пільги та привілеї.