Розділ «Частина п’ята: УКРАЇНА У XX СТОЛІТТІ»

Релігійні питання. Як і скрізь, на канадській землі церкви були першими й найміцнішими інституціями, що їх створили іммігранти. У Канаді, як і в Сполучених Штатах, їх виникнення супроводжувалося гострими конфліктами. Не маючи власних греко-католицьких священиків, новоприбульці звернулися по допомогу до своїх духовних братів у Сполучених Штатах. 1897 р., у відповідь на їхнє звернення, преподобний Нестор Дмитрів прибув із Пенсільванії, щоб познайомитися з піонерами прерій та відслужити першу греко-католицьку месу на канадській землі. Протягом наступних років деякі інші українські священики з Пенсільванії робили аналогічні візити. Однак ці тимчасові заходи не могли забезпечити іммігрантам належного духовного керівництва та замінити церковну організацію.

Зі свого боку, місцеве римо-католицьке духовенство, що складалося переважно з франко-канадців, робило спроби підкорити новоприбулих своїй юрисдикції. Однак протести іммігрантів поклали цьому край. Пізніше римо-католицькі ієрархи продемонстрували значно більшу толерантність щодо греко-католиків, ніж ірландські єпископи у Сполучених Штатах. Однак це ще не вирішувало усіх проблем. Головною з них була відсутність священиків. З огляду на те, що папський едикт 1894 р. забороняв одруженим греко-католицьким священикам служити в Північній Америці, а нечисленні галицькі священики, що додержувалися целібату, як правило, виїздили до США та Бразілії, українці в Канаді не розраховували на свою батьківщину у пошуках духовних осіб. Аби розв’язати цю дилему, французьким та бельгійським священикам, що визнавали греко-католицьку обрядовість, було доручено працювати серед іммігрантів.

Але ці заходи також не задовольняли українців. Їм важко було спілкуватися зі священиками неукраїнського походження; не вщухали суперечки навколо питання про целібат; у ряді випадків іммігранти не бажали підпорядковувати свої церкви римо-католнцьким єпископам. Багато хто, пройнявшись духом Нового Світу, взагалі хотів уникнути будь-якого зовнішнього впливу.

У 1903 р. із Сполучених Штатів до Вінніпега прибув єпископ Серафим — російський православний священик із досить темним минулим. Підтриманий групою радикально настроєної інтелігенції, що прагнула створити українську церкву, незалежну як від римського католицизму, так і від російського православ’я, він заснував так звану Незалежну грецьку церкву. Його розв’язання проблеми нестачі духовенства було простим, хоч, із канонічного боку, сумнівним: він призначив священиками нової церкви освічених і напівосвічених громадських лідерів. Вони поширювали у країні новий різновид православ’я, котре не визнавало влади жодного патріарха і впроваджувало громадський контроль над власністю церкви. Іммігранти охоче підтримали ці ідеї — вже через два роки серед прихильників нової церкви було понад 60 тис. чоловік. Однак успіх нового вчення був тимчасовим, і вже через кілька років церковна організація Серафима розпалася.

Небезпека перетворення віруючих у Канаді на адептів нової форми православ’я непокоїла греко-католицьку церкву. У 1910 р. митрополит Андрей Шептицький, голова греко-католицької церкви в Галичині, відвідав україно-канадські громади з духовною місісю. Кілька років по тому він переконав ченців одного з бельгійських орденів розгорнути діяльність у Галичині (з урахуванням специфіки греко-католицької обрядовості). Деякі члени цього ордену й стали згодом місіонерами в україно-канадських громадах. На прохання Шептицького у 1912 р. Ватікан призначив Микиту Будку першим греко-католицьким єпископом у Канаді. На відміну від Ортинського у США, Будка з самого початку дістав у Канаді широку підтримку. Кількість греко-католицьких церков, парафій та шкіл почала швидко зростати. У 1931 р. близько 58 % українців у Канаді належали до греко-католицької церкви, яка об’єднувала 100 священиків і 350 парафій. Але якщо зважити на той факт, що з самого початку майже 80 % іммігрантів були греко-католиками, стає очевидним, що церква, керована Будкою, зазнала серйозних втрат.

Багато з тих, хто зрікся греко-католицизму, визнав духовну владу Української православної церкви, яка виникла у 1918 р. Серед її прихильників були представники різних конфесій та різних соціальних прошарків: молода україно-канадська інтелігенція (переважно двомовні вчителі), що відвернулася від антиклерикализму Галицької радикальної партії; православні буковинці; колишні члени церковної організації Серафима. Українська православна церква в Канаді під проводом єпискбпа УАПЦ Івана Теодоровича швидко набувала популярності. Так, якщо на початку масової імміграції лише 15 % українців були православними, то у 1931 р. понад 24 % іммігрантів належали до Української православної церкви. Значних успіхів досягла й пресвітеріанська церква, котрій удалося навернути до своєї віри велику кількість іммігрантів.

Громадські організації. І церкви, і перші громадські організації іммігрантів були перенесені ними на новий грунт із батьківщини. Як і в галицьких та буковинських селах, у канадських преріях виникли осередки «Просвіти», читальні, народні доми. У 1925 р. в Канаді існувало близько 250 таких культурно-освітних установ.

Що ж стосується освіти як такої, то у цьому відношенні україно-канадці мали помітні переваги над усіма іншими українцями-іммігрантами. Оскільки їхні сільські громади були повністю або переважно українськими, їм було дозволено створити власну двомовну шкільну систему. У 1916 р. існувало вже майже 400 україно-канадських шкільних округів, розташованих переважно у провінції Манітоба. Щоб забезпечити їх учителями, адміністрація Манітоби у 1907 р. відкрила у Вінніпезі Русинську навчальну школу. Вільно володіючи обома мовами — українською та англійською, випускники цієї школи являли собою новий тип україно-канадського громадського лідера.

Та перша світова війна й наростання націоналістичної істерії в Канаді поклали край існуванню двомовної шкільної системи. Однак іммігранти, як і раніше, бажали, щоб їхні діти не тільки діставали англомовну освіту, а й вивчали рідну мову. Цій меті, зокрема, слугували приватні греко-католицькі школи, засновані отцями-василіянами. Зростала й кількість парафіяльних «рідних шкіл». Проте антиклерикально настроєна інтелігенція шукала інших рішень проблеми. У 1916 р. було засновано Могилянський Український інститут у Саскатуні. Фактично він являв собою бурсу, що забезпечувала сільській молоді, котра приїздила у місто для завершення своєї освіти, суто українське культурне середовище: тут викладалися українська мова, література, історія. Аналогічні заклади виникли також у Вінніпезі, Едмонтоні й Торонто. Їхні вихованці також поповнили ряди україно-канадських політичних та культурних діячів.

Хоча перед першою світовою війною українці в Канаді були переважно простими селянами-фермерами, серед них почали з’являтися ознаки зростання політичної свідомості. Деякі форми політичної активності були подібними до тих, що набирали силу на батьківщині. У 1907 р. видатні україно-канадські політичні діячі Кирило Геник-Березовський, Іван Бодруг, Іван Негрич, Мирослав Стечишин, Тарас Ферлей, близькі за своїми переконаннями до Галицької радикальної партії, заснували Український соціалістичний союз. Українці не стояли осторонь і політичного життя самої Канади. Вже у 1902 р. ряд українців було обрано до муніципальних установ, а в 1913 р. Андрій Шандро посів місце в парламенті провінції Альберта.

Канадські політичні оглядачі з певною тривогою констатували: «Цілком очевидним є той факт, що русини набирають силу в своїх округах». Зрозуміло, що українці вважали себе невід’ємною частиною канадського суспільства, але ці ілюзії розвіялися з початком першої світової війни: ті з іммігрантів, хто ще мав австрійські паспорти, загальним числом близько 6 тис., як піддані ворожої держави були інтерновані до кінця війни.

Українська імміграція на Захід тривала і в міжвоєнний період, хоча суттєво відрізнялася від довоєнної. По-перше, різко зменшилася кількість іммігрантів. Перед першою світовою війною на Захід емігрувало понад 500 тис. українців; у міжвоєнний період ця цифра впала до 200 тис.: давалися взнаки Велика депресія і, як її наслідок, безробіття у США та Канаді.

Істотно змінився б напрям імміграційних потоків. Як і раніше, іммігрантів вабила Канада. Але внаслідок погіршення економічної кон’юнктури у сільськогосподарському виробництві та змін в імміграційній політиці кількість прибульців у міжвоєнний період зменшилася до 70 тис. Іммігранти охоче селилися у містах — Вінніпезі, Торонто, Монреалі, а не на заході, у преріях, як раніше. Ще істотніше змінилася ситуація у Сполучених Штатах. За років Великої депресії тут було вжито заходів, щоб обмежити імміграції. Внаслідок цього у міжвоєнний період до США переїхали тільки близько 10 тис. українців — мізерна частка від тих сотень тисяч, що оселилися у країні перед 1914 р.

Хоч у багатьох країнах більше не було потреби в дешевій робочій силі, деяким усе ж таки вона ставала у пригоді. Південна Африка і Аргентіна відчинили двері іммігрантам, прагнучи заселити свої широкі простори й забезпечити робітниками фабрики та шахти. Сюди емігрувало близько 40 тис. українців. 30—40 тис. жителів Західної України переїхали до Франції, де знайшли собі роботу на півночі, в районі Меца.

Політичні емігранти. Певно, найяскравішою рисою міжвоєнного періоду була поява нового типу українського переселенця — політичного емігранта. Після падіння у 1918—1920 рр. кількох українських урядів вигнанцями стали ті, хто їх підтримував, — солдати, офіцери, урядові функціонери, національна інтелігенція. Спочатку загальна їхня кількість наближалася до 100 тис. Але у 1923 р., коли стабілізувалася ситуація в Галичині, більшість західноукраїнських емігрантів повернулася додому. Після цього українська політична еміграція складалася переважно з вихідців із Східної України, зайнятої більшовиками; загальна чисельність емігрантів становила 40—50 тис. чоловік.

Ці люди стали вигнанцями через свої політичні переконання. Серед них було чимало військових; в еміграції опинилися й численні представники української національної інтелігенції. Для багатьох із них боротьба за незалежність України стала змістом життя. Щоб бути ближче до своєї батьківщини, вони оселилися у Польщі та Чехословаччині.

Як і всі політичні емігранти, вони багато сил витрачали на внутрішню боротьбу. Представники різних емігрантських урядів, шукаючи причин своєї поразки, охочіше звинувачували в ній одна одного, ніж більшовиків. Різні угруповання за будь-яку ціну намагалися закріпити за собою керівну роль у національно-визвольній боротьбі. Деякі емігранти згодом стали політичними авантюристами або перейшли на службу іноземним урядам. Втім ці освічені талановиті люди зробили й багато корисного. Шляхом численних публікацій вони ознайомили західноевропейців з українською політичною думкою, що в еміграції досягла якісно нового рівня свого розвитку. На їхньому рахунку чимало високих досягнень культури — що й справді вражає, якщо пригадати, за яких важких економічних та політичних умов їм доводилося працювати.

Більшість емігрантів із Східної України покинули свою батьківщину у 1920 р., коли армія Української Народної Республіки (УНР) відступила до Польщі. Близько 30 тис. чоловік було тоді інтерновано. Разом із тим емігрантський уряд Петлюри створив свою штаб-квартиру у Тарнуві. Польща перестала бути гостинним притулком для емігрантів у 1923 р., коли польський уряд відмовився від підтримки Петлюри. Після цього деякі емігранти залишилися в Польщі або на окупованій Польщею Волині; більшість, однак, переїхала до Чехословаччини. Людяне ставлення чехів до емігрантів, можливість здобути вищу освіту, що надавалася молоді, незабаром перетворили Прагу на головний центр української політичної еміграції.

Завдяки фінансовій підтримці чеського уряду було створено такі заклади, як Український вільний університет у Празі та Українська академія сільського господарства у Подебрадах. У міжвоєнний період з їхніх стін вийшли сотні випускників. Поряд із цим українські науково-дослідні заклади були створені у Берліні та Варшаві. Було також засновано чимало газет та видавництв.

Різноманітні колишні українські уряди продовжували своє примарне існування у вигнанні. В той час як частина уряду УНР залишилась у Варшаві, сам Петлюра переїхав до Парижа, де продовжувала діяти дипломатична місія УНР, керована Олександром Шульгіним. Тут у 1926 р. Петлюра був убитий Самуїлом Шварцбардом — євреєм, якого українські емігранти вважали більшовицьким агентом (євреї, зі свого боку, вихваляли Шварцбарда як людину, що помстилася Петлюрі за погроми на Україні під час громадянської війни). Гетьман Скоропадський та українські монархісти осіли в Берліні. У німецькій столиці також оселився, після саморозпуску в 1923 р. уряду ЗУНР, Петрушевич. Пізніше тут деякий час містилася штаб-квартира Коновальця та ОУН. Українські соціалісти, керовані Микитою Шаповалом, та ліберали, такі як Дмитро Дорошенко, жили у Празі. Як ми вже знаємо, емігранти із Східної України зробили вагомий внесок у розвиток української суспільно-політичної думки. Донцов, перебуваючи в Галичині, став ідеологом інтегрального націоналізму, в той час як у Бідні Липинський поширював свої оригінальні погляди щодо українського монархізму та консерватизму.