Розділ «Частина п’ята: УКРАЇНА У XX СТОЛІТТІ»

Як і слід було б сподіватися, найчисленніші, найорганізованіші та найактивніші громади української діаспори зосереджені у Сполучених Штатах та Канаді. Аналізуючи в першу чергу ситуацію у Сполучених Штатах, слід підкреслити, що суттєвою перевагою українських американців є їхня досить велика чисельність. Більша частина українців, котрі покидали свої домівки, рушила до Сполучених Штатів, і ця еміграція розтяглася у часі. Перші прибульці створили організаційний кістяк української громади — церкви та братства, що значно зросли під час другої хвилі іммігрантів. Зустрівши на новому місці численні українські заклади й організації, вони сконцентрували свої сили на створенні нових. Таким чином, українці в Сполучених Штатах відчували безперервність свого прогресу. Їм поталанило жити у суспільстві, яке забезпечує широкі можливості для розвитку громадського життя.

Але для тих, хто бажав зберегти своє національне обличчя, й тут існували певні труднощі. Розселяючись з економічних міркувань у містах, вони вже не могли дотримуватися традицій своєї, здебільшого сільської, культури. Система освіти до останнього часу була спрямована на асиміляцію іммігрантів. Досить багаточисельні, порівняно з іншими країнами Заходу, українці, однак, становлять лише одну відносно незначну етнічну групу з тих багатьох, що проживають у Сполучених Штатах. За кількістю вони посідають двадцять перше місце в країні й дев’яте — у середньоатлантичних штатах, цьому осередку українства. Щодо їхнього політичного впливу, то він навіть менший, ніж можна було б сподіватись. Великий наплив «переміщених осіб» мав у цілому позитивні наслідки. Він додав нові сили українській громаді та значно розширив ряди її активістів. Однак високий рівень політизації «ПО» (зокрема, ворожнеча між прихильниками Мельника та Бандери) зробив україно-американську громаду найбільш політизованою на Заході.

Які риси відрізняють українців, котрі мешкають в Америці, від решти американців? Раніше типовим для українців був порівняно низький рівень освіти. Це й не дивно — з огляду на те, що іммігранти першої, найзначнішої, хвилі походили переважно з найвідсталіших регіонів Європи; тож письменних серед них було близько половини. Навіть ті українці, хто народився у США, протягом тривалого часу займалися головним чином фізичною працею; лише деякі ставали службовцями. Однак, як свідчать останні дослідження, нині ситуація змінюється. І якщо тенденції поточного часу не зазнають у майбутньому істотних зрушень, не виключено, що молоді українці за своїм освітнім рівнем скоро випередять представників інших етнічних груп США. Нащадки «ПО» досягли значних успіхів у підвищенні свого суспільного статусу. Тож можна з певністю твердити, що українці складають сьогодні невід’ємну частину середнього класу Сполучених Штатів.

Взагалі українські родини менш «сучасні», ніж середня американська сім’я: серед них менше розлучень, у більшості випадків молоді живуть з батьками або з іншими старшими родичами. Вони пізніше одружуються, не поспішають заводити дітей і частіше залишаються самотніми. Нащадки селян, вони тяжіють до консерватизму як у політиці, так і в моралі.

Повз суспільну увагу не пройшов той факт, що україно-американська громада створила значну кількість різних організацій. Дехто навіть вважає її занадто організованою. Щоб зрозуміти цей феномен, треба зважити на розвинутість у галичан та буковинців традицій громадського життя, на прагнення кожної іммігрантської хвилі створити свої власні організації, а також на спроби «ПО» (багато з яких були громадськими активістами в Галичині) відновити в Америці організації, які вони очолювали вдома.

Сьогодні провідними українськими інституціями у Сполучених Штатах є ті, що були засновані першими іммігрантами, тобто церкви та братства. Українська католицька церква налічує близько 200 парафій і 285 тис. віруючих, різні українські православні церковні організації мають близько 125 тис. членів, а число баптистів дорівнює 50 тис. Серед братських організацій найбільшою і найбагатшою є Український народний союз, що налічує 85 тис. членів. Він видає «Свободу» — найдавнішу і найпопулярнішу на Заході українську газету, а також інформативний англомовний «Український тижневик». Українська братська асоціація (відома раніше як Українська робітнича асоціація) має близько 25 тис. членів і видає газету «Народна воля» та часопис «Форум». Асоціація українських католиків має 19 тис. членів і свій друкований орган — газету «Америка». Перелік інших періодичних видань надто довгий, щоб його тут наводити.

До останнього часу представником та координатором усіх українських організацій у Сполучених Штатах був Український об’єднавчий комітет Америки. Та коли у 1980 р. він перейшов під контроль бандерівської фракції, виникла альтернативна організація — Українська американська координаційна рада. Внаслідок цього українські американці втратили єдиний загальновизнаний орган, що був законним виразником їхніх спільних інтересів.

Продовжуючи галицькі традиції, іммігранти третьої хвилі створили в Сполучених Штатах ряд ощадних і позичкових асоціацій та кредитних спілок, маючи в них нагальну потребу. Разом з аналогічними закладами у Канаді та інших країнах Заходу ці організації об’єднують близько 120 тис. членів і мають капітал на суму майже 1 млрд доларів. Іншою організацією, перенесеною з України до США, є Українська національна жіноча ліга (3,7 тис. членів і 83 осередки в Сполучених Штатах). Серед численних молодіжних організацій найбільш помітними є скаутська — «Пласт» і націоналістична пробандерівська Спілка української молоді (СУМ). В обох налічується близько 4 тис. членів. Численні профспілки об’єднують українських інженерів, лікарів, професорів, учителів, письменників, журналістів, бізнесменів. В українських громадах існують танцювальні ансамблі та хори, переважно молодіжні.

Іммігранти завжди особливо турбувалися про навчання дітей української мови, про ознайомлення нових поколінь з історією та культурою України. Українська католицька шкільна система, що у 1970 р. складалася з 54 парафіяльних шкіл, шести вищих учбових закладів та двох коледжів, де навчалися 16 тис. чоловік, забезпечує, крім навчання англійської мови та релігії, знайомство з українознавчими предметами. Викладанням останніх обмежуються так звані суботні школи. У 1970 р. існувало близько 50 таких шкіл, де налічувалося 3,7 тис. учнів та 200 викладачів. Серед наукових закладів слід згадати Наукове товариство ім. Шевченка та Українську академію мистецтв та наук, що продовжували в імміграції традиції своїх львівського та київського прототипів. Однак, якщо йдеться про збереження культурної спадщини, найбільш помітним досягненням української громади в Америці було зібрання коштів на відкриття трьох українознавчих кафедр у Гарвардському університеті в 1970 р. Невдовзі був заснований Гарвардський український дослідний інститут. Успішну реалізацію цього 6-мільйонного проекту забезпечили передусім керівництво Омеляна Пріцака та щедрість понад 10 тис. українців-дарувальників.

Іншим проявом активності україно-американців новітніх часів було встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашінгтоні в 1964 р., що зібрало разом майже 100 тис. українців. Протягом 1970-х років багато іммігрантів протестували проти політики русифікації на Україні й виступали на захист українських дисидентів. Звільнення та прибуття до Північної Америки таких дисидентів, як Валентин Мороз, Петро Григоренко, Святослав Караванський, Ніна Строката-Караванська, Надія Світлична й, нещодавно, Раїса та Микола Руденки, піднесли дух української громади. Однак це тривало недовго — у 1980-х роках через питання про військові злочини протягом другої світової війни значно посилилася напруженість у єврейсько-українських взаєминах. У 1983 р., під час відзначення 50-ї річниці голодомору 1932—1933 рр., українцям удалося відкрити очі багатьом американцям на цю катастрофу. А в 1988 р. вони спрямували зусилля на відзначення тисячоліття хрещення Русі.

Цілком очевидно, що свідомість україно-американців переобтяжена минулим. Цю орієнтацію можна певною мірою пояснити тим, що їхня майбутність як етнічної спільності не є блискучою. Приплив іммігрантів-українців практично припинився. Зв’язки з батьківщиною тільки почали налагоджуватися. А темпи асиміляції досить значні. У 1980 р. з 730 тис. чоловік українського походження, які мешкали у США (ми не враховуємо ще приблизно 500 тис. нащадків закарпатських русинів), лише 123 тис. вважали рідною мовою українську. Проте існують і зрушення позитивного плану. На відміну від своїх попередників іммігрантам третьої хвилі вдалося досягти істотних успіхів у вихованні нового покоління громадських активістів. Для багатьох ця справа стала другою професією. Тим часом змінилося й навколишнє оточення: у Сполучених Штатах почали ставитися більш толерантно до етнічної самобутності національних меншостей. Нарешті, українці, що народилися в Америці, почали відкривати для себе психологічні та соціальні переваги, пов’язані з належністю до певної етнічної групи. Тож можливо, що українська громада в Сполучених Штатах, яка існує вже близько 100 років, є більш життєздатною, ніж гадають песимісти.

З усіх українських громад на Заході українські канадці перебувають у найсприятливішому становищі. Маючи у своїй громаді близько 750 тис. чоловік (із яких 530 тис. народилися в чисто українських сім’ях), вони за чисельністю наближаються до українців у Сполучених Штатах. Однак їхній вплив у своїй країні є значно більшим. Це й не дивно, якщо мати на увазі, що населення Канади становить тільки одну десяту населення Сполучених Штатів — тож і україно-канадці почуваються тут як більша риба в меншому ставку. У Сполучених Штатах українці за своєю чисельністю займають двадцять перше місце серед інших етнічних груп, а в Канаді — п’яте, складаючи 3 % загальної кількості населення. Нащадки тих, хто заселяв канадські прерії, вони вважають себе піонерами. Деякі українці навіть вважають себе однією з націй — фундаторів Канади. Розселяючись компактними групами, іммігранти в Канаді протистояли асиміляції ефективніше, ніж у Сполучених Штатах. Наслідком такої гомогенності є те, що порівняно велика кількість українців третього, четвертого ба навіть п’ятого поколінь і досі розмовляють мовою своїх предків і беруть участь у справах української громади.

Однак майбутність криє в собі небезпеку для україно-канадців: модернізація суспільства загрожує їхній громадській спільності. Глобальна тенденція до урбанізації знищує сільські поселення у преріях, що є осередком українського життя в Канаді. У 1931 р. тут жило понад 80 % україно-канадців, сьогодні ж понад 75 % мешкає в містах. Едмонтон, Вінніпег і особливо Торонто, де оселилося багато «ПО», є нині центрами українства в Канаді. І хоча у кожному з цих міст існує велика й активна громада з 70—80 тис. українців і напівукраїнців, міське життя у Канаді взагалі несприятливе для збереження національної самобутності українців. Це підтверджують численні статистичні дані. Так, у 1921 р. понад 90 % україно-канадців вважали своєю рідною мовою українську; у 1971 р. їхня частка становила вже 49 %, й ця цифра продовжувала швидко зменшуватись у наступні роки. В 1931 р. понад 80 % українців були одружені з українками; сьогодні ця цифра не досягає й 50 %. Навіть церква зазнає істотних втрат і має непевне майбутнє. У 1931 р. до Української католицької та православної церков належали 82 % українців, сьогодні їхня кількість дорівнює лише 52 %.

Але якщо україно-канадці й мають спільні проблеми з українцями, котрі мешкають у США, вони все ж таки краще розв’язують їх. Узагалі вони ліпше організовані, ніж україно-американці. Їм, наприклад, удалося зберегти єдину загальновизнану організацію, що представляє їхні інтереси, — Комітет Українців Канади. Більше того, Торонто є осередком Всесвітнього конгресу вільних українців. Багато організацій, створених «ПО» у Сполучених Штатах, виникли також і в Канаді. До речі, вони активно контактують між собою. У Сполучених Штатах численні «староіммігрантські» організації (за винятком церков та братств) занепали, в той час як у Канаді вони продовжують існувати. До того ж у Канаді є значна кількість українських професійних та ділових клубів, які охоплюють чимало молодих енергійних висококваліфікованих українців. Та особливу популярність серед онуків та правнуків іммігрантів першої хвилі мають численні танцювальні ансамблі. Лише у Західній Канаді налічується понад 150 таких груп з 10 тис. членів. Однак, не слід перебільшувати міру організованості українців у Канаді. Лише 10—15 % їхньої загальної кількості належить до громадських організацій. Тож, намагаючись залучити нових членів, деякі групи поступово позбавляються суто політичного чи націоналістичного характеру й переносять увагу на культурно-освітню діяльність.

На відміну від українців у Сполучених Штатах україно-канадці виробили власну культурну традицію. Письменники, такі як, наприклад, Ілля Кирияк, майстерно змалювали — українською та англійською мовою — життя перших українських переселенців у Канаді. Художник Вільям Курилик, що зажив національної слави, часто використовує в своїй творчості українські мотиви. Архітектор Радослав Жук поєднує в проектах українських церков традиційні та сучасні елементи. Однак узагалі, на відміну від україно-американців, українцям у Канаді, особливо тим, котрі мешкають на заході, притаманний дещо патріархальний, фольклорний підхід до української культури. Можливо, це є певною мірою наслідком того, що більшість української інтелігенції емігрувала не до Канади, а до Сполучених Штатів.

Як і україно-американці, україно-канадці мають значну кількість суботніх і так званих «рідних» шкіл, орієнтованих переважно на нащадків «ПО». Є й можливість вивчати українську мову як один із предметів у загальноосвітніх школах, що й роблять майже 10 тис. учнів. Нещодавно в західних провінціях було введене двомовне, україно-англійське, навчання. Іншими, ніж у Сполучених Штатах, є джерела фінансування української вищої школи. На відміну від Гарвардського українського дослідного інституту, створеного на приватні кошти, його аналог у Канаді — Канадський інститут українських студій (заснований у 1976 р. і спочатку очолюваний Манолієм Лупулом) — утримується за рахунок провінції Альберта. Українознавчі дослідження в університетах Торонто, Вінніпега, Саскатуна та інших також фінансуються здебільшого за рахунок місцевих бюджетів.

Знаменно, що досить значна кількість членів україно-канадської громади зробила успішну політичну кар’єру. Українці були мерами таких великих міст, як Едмонтон та Вінніпег. Близько 100 україно-канадців обиралися до провінційних законодавчих органів, переважно в західних провінціях. Майже 30 були членами федерального парламенту. Відомі п’ять українців-сенаторів і з десяток федеральних та провінційних кабінет-міністрів українського походження. Не являючи собою провідної політичної сили в Канаді, українці, однак, мають тут більший політичний вплив, ніж будь-де на Заході.

Протягом другої світової війни близько 35—40 тис. українських іммігрантів (приблизно 15 % їхньої загальної кількості) добровільно пішли до канадської армії. Для україно-канадців це й досі є предметом особливої гордості. Та після війни знову загострилися суперечності всередині української громади в Канаді. Наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років із новою силою спалахнула боротьба між про- комуністами та націоналістами. Позиції українських прокомуністів на той час були досить сильними: в 1946 р. кількість членів Української робітничої асоціації досягла свого максимуму — 13 тис. чоловік. Прокомуністи намагалися заблокувати еміграцію націоналістично та антирадянськи настроєних українців-«ПО» до Канади. Ці зусилля, однак, були марними. А з початком «холодної війни» й поліпшенням економічної ситуації комуністичні ідеї почали втрачати свою привабливість. Русифікація на Україні та радянське вторгнення до Чехословаччини в 1968 р. протверезили багатьох українських патріотів, котрі поділяли ці ідеї. З часом на перше місце в україно-канадській громаді вийшли більш енергійні «ПО». В 70—80-х роках лише купка літніх прокомуністів, котрі активно займалися торгівлею з СРСР, являла собою все, що залишилося від колись могутньої організації.

Важливе місце в житті україно-канадської громади займало також питання про багатокультурність, що виникло у 1960-х роках. Під впливом нових виступів франко-канадців у провінції Квебек етнічні групи, що належали до так званого третього елемента, тобто неанглійська й нефранцузька частини канадського суспільства, зіткнулися з урядом на грунті своїх вимог у сфері культури. Українці були в перших рядах тих, хто примусив уряд виробити політику багатокультурності й у 1987 р. ввести відповідні положення до конституції Канади.

Яскравими проявами активності української громади в Канаді протягом 1970-х і 1980-х років були зростання українознавчих досліджень в університетах та публікація англомовної «Енциклопедії України», створеної на основі 10-томної україномовної праці Володимира Кубійовича; з її появою був реалізований головний проект Канадського інституту українських студій. Підтримка україно-канадцями українських дисидентів в СРСР привела до звільнення й прибуття до Канади у 1987 р. Данила Шумука та Йосипа Терелі. В пам’ять 50-ї річниці голодомору 1932—1933 рр. у Канаді був створений широковідомий документальний фільм про це страшне лихо. Як і в Сполучених Штатах, у середині 1980-х років питання про воєнні злочини призвело до зростання напруження між українською та єврейською громадами.