Розділ «Глава 1. ІСТОРІЯ ГЕОГРАФІЧНИХ ВІДКРИТТІВ ТА ДОСЛІДЖЕНЬ»

Згодом, у вісімдесятих роках XIX ст., німецький геолог і географ Ф. Ріхтгофен зробив суттєве уточнення визначення об'єкта і предмета вивчення землезнавства: це наука про різні компоненти земної поверхні в їх взаємодії. Найвища мета географії полягає, на думку вченого, у виявленні зв'язків і відносин людини з неживою та живою природою Землі. Цей напрям надалі став основою географічних досліджень не тільки в Німеччині, айв інших країнах світу. Ріхтгофен надавав великого значення здійсненню польових досліджень поширення природних комплексів на поверхні Землі, а також встановленню причинних взаємозв'язків між різними за походженням об'єктами і явищами в межах певних районів, тобто об'єднаних територіально. Такий підхід він назвав хорологією. Вчений указав і на неоднакові методи для вивчення територій різних розмірів. Ці останні він у порядку зменшення називав: частинами Землі (головний поділ Землі), країнами (основні райони), ландшафтами (дрібні райони) і місцевостями.

Величезний внесок до скарбниці світової науки зробив видатний природознавець і мандрівник Микола Миколайович Міклухо-Маклай (1846—1888). Його наукові здобутки багатогранні. Вони стосуються медицини, загальної біології, антропології та порівняльної анатомії, ботаніки, зоології, географічних і соціально-економічних проблем. Вивчаючи побут, звичаї, мову туземців острова Нова Гвінея — папуасів, спосіб життя яких тоді був ще первіснообщинний, Миклухо-Маклай не міг обійти питання взаємозв'язку природи і суспільства, навколишнього середовища, в якому формувалася соціальна спільність людей з антропологічними особливостями мешканців.

Вчений дійшов також важливого висновку, що зміни в поведінці тварин, особливо нижчих, можна правильно зрозуміти і науково обґрунтувати, лише ретельно досліджуючи умови їх життя. На той час це був значний крок в напрямі розвитку зовсім молодої науки, яка знаходилася ще на стадії зародження, — екології.

Неоціненні заслуги вченого у розвитку етнографії як науки, основним об'єктом вивчення якої є народи світу. Коротке життя М.М. Миклухо-Маклая було присвячено найважливішій і найблагороднішій меті — науковому обґрунтуванню рівності всіх людей земної кулі незалежно від кольору шкіри і раси. Він піддав гострій критиці буржуазну теорію про "вищі" і "нижчі" раси, довів, що представники темношкірої раси такі ж люди, як і європейці. Цей сміливий на той час висновок М.М. Миклухо-Маклай зробив, здійснивши цілий ряд подорожей до Північної Африки, Південної Америки, на острови Індонезії, Полінезії, на Філіппіни і в Австралію.

Неодноразово М.М. Миклухо-Маклай бував і в Україні, де народилися і тривалий час проживали його батьки, українці за походженням.

Великий інтерес у багатьох європейських країнах викликали дослідження М.М. Пржевальського. В 1870—1885 pp. він здійснив чотири експедиції до внутрішніх районів Центральної Азії, де провів дослідження величезної території від гір Тянь-Шаню на заході до хребта Великий Хінган на сході, від Забайкалля на півночі до середини Тибету на півдні. М.М. Пржевальський відкрив декілька гірських хребтів, обстежив верхів'я рік Хуанхе і Янцзи, озера Лобнор, Кукунор і деякі інші, описав багато невідомих до того часу рослин і тварин, серед них диких коней, диких верблюдів, тибетських ведмедів та ін. Ним складено перші карти досліджуваних місцевостей.

Багато зробив для дослідження природи Центральної та Середньої Азії академік В.О. Обручев (1863—1956). Здійснивши в 1886—1899 pp. кілька подорожей, він написав велику кількість робіт з їх географії, геології та геоморфології. Вчений встановив, що піски Каракумів — річного походження, а не морського, як вважали раніше; з'ясував, що суха долина Узбой — давне русло Амудар'ї, через яку в середні віки води цієї ріки частково попадали до Каспійського моря. Популярною є його теорія про еолове походження лесу. Пізніше головним об'єктом досліджень Обручева став Східний Сибір. Результати своїх досліджень він узагальнив у капітальній праці "Геологія Сибіру".

У середині XIX ст. шотландець Д. Лівінгстон зумів перетнути всю Африку із заходу на схід, обстежив басейн р. Замбезі, відкрив водоспад Вікторія, озеро Ньяса та інші (1849—1873 pp.). Американський журналіст Г.М. Стенлі, який відправився на пошуки Лівінгстона, про якого довго не було жодних повідомлень, знайшов його в 1871 р. біля озера Танганьїка. Пізніше Стенлі обстежив р. Конго від її витоків до гирла. Його подорожі дали поштовх до швидкого поділу Африки між європейськими країнами на колонії.

Одним з найвидатніших дослідників того періоду став російський вчений В.В. Докучаєв (1846—1903) — основоположник генетичного ґрунтознавства і великий географ. Найважливіша заслуга В.В. Докучаєва — виділення широтних і вертикальних географічних зон, встановлення закономірних зв'язків між кліматом, гірськими породами, рослинністю, тваринним світом і господарською діяльністю людини. Ідеї В.В. Докучаєва дали поштовх до розвитку нової комплексної фізичної географії та послужили базою для формування ще однієї складової географії — ландшафтознавства, тобто вчення про природні територіальні комплекси.

Диференціація (дроблення) географії та становлення і розвиток окремих галузей географічної науки означали, що географік) слід розглядати не як єдину науку, а як цілий комплекс наук. Кожна з них має свій предмет вивчення і потребує спеціальної підготовки дослідників. Тому відкриття в другій половині XIX — першій половині XX ст. кафедр географії у багатьох університетах світу стало закономірним наслідком багатовікового розвитку географії, визнанням її актуальності. Вперше в історії викладання нової географії у вузах стало проводитися професійними географами, які добре зарекомендували себе як вчені.

Введення географії в коло університетських наук сприяло появі нових оригінальних робіт із загального землезнавства. Дуже відомою у світі стала фундаментальна праця професора Чернівецького університету Олександра Зупана "Основи фізичної географії" (1884 p.), написаної німецьким ученим на основі читаного ним курсу лекцій для студентів. У цій книзі наведено всебічну і найбільш повну на той час характеристику загальної будови суші і моря, повітряної оболонки та рослинного і тваринного світу планети, встановлено і проаналізовано низку закономірностей в їх розвитку і географічному поширенні на земній поверхні. Зазначимо, що "Основи фізичної географії" перевидавалися і в Росії. Ця книга стала не тільки підручником для декількох поколінь географів, а й користувалася великою популярністю в колі природолюбів.

З метою спільної діяльності і взаємного обміну досвідом географічних знань у багатьох державах світу в XIX ст. були засновані географічні товариства. Вони проводили велику роботу з організації досліджень маловідомих земель і збору географічної літератури. Найбільш відомими географічними товариствами стали Лондонське (Королівське), Паризьке, Берлінське, Італійське, Руське, Американське, Бразильське, Мексиканське і Австралійське.

З географічних карт світу зникали останні білі плями. Так, у 1878—1879 pp. шведський вчений А.Е. Норденшельд на судні "Вега" вперше пройшов північно-східним морським шляхом з Атлантичного океану в Тихий вздовж північних берегів Азії. В 1893—1896 pp. був здійснений дрейф норвезького корабля "Фрам" під керівництвом Фрітьофа Нансена, який остаточно розвіяв помилкові уявлення про вільний від льоду полярний океан. У 1903—1906 pp. норвезький дослідник Р. Амундсен здійснив на невеликому судні "Йоа" плавання з трьома зимівлями вздовж арктичних берегів Північної Америки. В 1909 р. американський мандрівник Р. Пірі досяг на собачих упряжках північного полюсу. Південний полюс вперше підкорився наприкінці 1911 р. Р. Амундсену, а на початку 1912 р. — Р. Скотту. Останньому разом з чотирма іншими членами англійської експедиції судилося трагічно загинути в Антарктиді на зворотному шляху.

Великі пошукові роботи з освоєння північного морського шляху були здійснені численними експедиціями на кораблях "Сибіряков" (1932 p.), "Челюскін" і "Красін" (1933 p.), "Літке" (1934 p.), "Садко" (1935 р.). У 1937 році безпосередньо на географічному полюсі Землі розпочала свою роботу перша в світі полярна дрейфуюча станція "Північний полюс" у складі чотирьох чоловіків, з яких два — це наші земляки: севастополець І.Д. Папанін (начальник станції) та дніпропетровець П.П. Ширшов — гідробіолог за фахом. Під час дрейфу через Арктику полярники постійно вели метеорологічні та океанографічні спостереження, вивчали рельєф дна Північного Льодовитого океану.

Застосування в експедиційних та стаціонарних дослідженнях регіональних особливостей природи все нових методів, сучасних приладів та матеріалів дало могутній поштовх для розвитку окремих наукових дисциплін географії: геоморфології, кліматології, метеорології, ґрунтознавства, мерзлотознавства, гідрології, зоогеографії, географії рослин та інших. Учені різних галузей природничих наук стали приділяти значну увагу вивченню біосфери. Варто зауважити, що хоч біосфера як специфічна земна оболонка вивчалася ще в кінці XIX ст., її значення стало прояснятися по-справжньому лише в наступному столітті. Цим наука зобов'язана видатному українському вченому, академіку ВЛ. Вернадському (1863—1945), який розробив поняття про біосферу і висвітлив її величезну планетарну роль.

Успіхи галузевих наук, використання географічних ідей О. Гумбольдта, В.В. Докучаєва, В.І. Вернадського дозволили вченим сформулювати уявлення про приповерхневу сферу Землі як особливу природно-історичну систему. Спочатку такі думки були висловлені в загальному вигляді Ф. Ріхтгофеном і ПЛ. Броуновим. Згодом уявлення про приповерхневу оболонку Землі перетворилося у вчення про географічну оболонку, заслуга в розробці і розвитку якого належить А.О. Григор'єву (1937 р.), С.В. Калеснику (1965 p.), К.К. Маркову (1960 p.), К.І. Геренчуку (1984 p.).

Вивченням загальних закономірностей будови і розвитку географічної оболонки займається спеціальна наукова дисципліна географії — загальне землезнавство. Ця наука вивчає широке коло питань — від основ теорії географічних наук, уявлень про космос і походження Землі, з якими пов'язані всі найголовніші особливості природи, до проблем її використання, перетворення і охорони. Комплексний підхід до вивчення природи одержав найбільше застосувань на сучасному етапі розвитку географії.

1.5. Географія на сучасному етапі

Якісно новий етап у розвитку географії настав у другій половині XX ст. Уже на самому його початку, в 1953 p., альпіністи англійської експедиції здійснили успішне сходження на Джомолунгму (Еверест). Першими на найвищу вершину планети спромоглися піднятися новозеландець Е. Хілларі і непальський шерп Н. Тенсінг. Таким чином, на суші не залишилося більше земель, які були б недоступні людині. Але все ще була слабо вивченою природа полярних районів, особливо Антарктиди, залишався переважно невідомим рельєф дна Світового океану, досить таємничим уявлявся світ океанічних пучин.

І хоча кожен з названих об'єктів вимагав нестандартних підходів для їх дослідження, вчені та спеціалісти все-таки зуміли розв'язати низку складних матеріально-технічних та фінансових проблем для гарантування безпечної роботи відповідних науково-дослідницьких експедицій. Так, на льодах Арктики були організовані регулярні дрейфуючі станції "Північний полюс", в Антарктиді — споруджені різними країнами світу постійно діючі станції зі змінними колективами полярників, А для дослідження рельєфу океанічного дна стали широко застосовувати радіолокацію. В1960 р. батискаф "Трієст", в якому знаходилися французи Ж. Пікар і Д. Уолш, опустився на самісіньке дно Маріанського жолоба — на глибину 10 916 м.