Розділ «Глава 1. ІСТОРІЯ ГЕОГРАФІЧНИХ ВІДКРИТТІВ ТА ДОСЛІДЖЕНЬ»

З усіх галузей географії найбільші успіхи за роки Великих відкриттів були досягнуті краєзнавством і картографією. Це пояснюється колосальною популярністю книг, в яких описувалися чужоземні краї, а також великим попитом на карти, які були необхідні для здійснення нових походів. Швидкому розвитку картографи сприяло впровадження ряду вимірювальних приладів і застосування голландським ученим Б. Снеліусом (1580—1626 pp.) способу тріангуляції для визначення віддалей на поверхні Землі. Це дало можливість складати карти з великою точністю.

У далеких експедиціях європейці зібрали багато нових географічних відомостей. Настав час відобразити їх на оглядових картах. Батько картографії нового часу Г. Меркатор, його товариш А. Ортелій та їх колеги створили перші атласи, які стали значними віхами в географічній науці. Для складання карт була використана циліндрична проекція, яка одержала назву проекції Меркатора: вона дозволяє зберегти кути, або, що те ж саме, напрями. Наприклад, якщо на карті з'єднати прямою Лісабон з Нью-Йорком і відміряти кут між цією прямою і напрямом на північ, то, дотримуючись наміченого курсу, можна потрапити з Лісабона до Нью-Йорка. Саме збереження кутів дозволило покласти проекцію Меркатора в основу всіх морських, а пізніше і авіаційних навігаційних карт.

За роки Великих географічних відкриттів, географія знову привернула до себе увагу багатьох освічених людей. Однак вона продовжувала виконувати, головним чином, довідкову функцію: карти і географічні твори краєзнавчого характеру містили переважно описовий і довідковий матеріал. Проте географи все частіше намагались пояснити ті чи інші природні явища і накопичені факти з наукових позицій.

Важливим кроком на цьому шляху став вихід у 1650 р. книги "Географія генеральна" Бернхарда Вареніуса. На відміну від авторів космографій він намагався включати якомога більше достовірних сучасних йому уявлень про нашу планету.

Географія, писав Вареніус, зосереджує увагу на характеристиці поверхні Землі, де нею вивчаються такі особливості, як клімат, рельєф, води, ліси й пустелі, мінерали і тварини та самі люди. Всі вони перебувають у тісному зв'язку і в сукупності утворюють своєрідну "земноводну кулю". Вчений першим зробив спробу звести в систему різні природні процеси, які відбуваються на земній поверхні, і дати їм наукове пояснення. Прогресивні ідеї Б. Вареніуса зацікавили не тільки вчених, а й деяких державних діячів. Зокрема, імператор Петро, ознайомившись із цією книгою, наказав видати її в російському перекладі. Він же заснував у Петербурзі Академію наук, яка пізніше багато зробила для розвитку вітчизняної географії. В країні були організовані систематичні експедиції для дослідження її величезної території, відкрито школи для підготовки землемірів (геодезистів), виділені кошти на придбання за кордоном глобусів, карт, географічних книг.

У першій половині ХУІП ст. в Росії була споряджена експедиція під керівництвом Беринга (1725—1730 pp.), яка отримала від Петра І завдання остаточно встановити, чи з'єднується Азія з Північною Америкою, і відшукати дорогу через Північний Льодовитий океан до Китаю та Індії. Ця експедиція пройшла через протоку, яка пізніше була названа ім'ям цього мореплавця, але берегів Америки не побачила. Обидва береги Берингової протоки, азіатський і американський, невдовзі були відкриті Федоровим і Гвоздьовим (у 1732 р.). У 1733—1743 pp. на півночі працювала друга експедиція Беринга, або так звана Велика північна експедиція. її учасники — Беринг і Чіріков — досягли північно-західних берегів Північної Америки і відкрили низку островів біля берегів Аляски. На зворотному шляху підчас зимівлі на Командорських островах Беринг помер (у 1741 p.). Інші учасники цієї експедиції (брати Лаптєви, Челюскін та ін.) згодом обстежили і нанесли на карту північне узбережжя Азії, а також описали прилеглі території.

Географічні відкриття в різних куточках Землі, як і поява фрагментарних описів природи окремих регіонів, значно збагатили географію. Зростаючий інтерес людей до незвіданих земель вимагав певного узагальнення і оцінки нових фактів, що нерідко входили в протиріччя з їх примітивним, а нерідко й ідеалістичним уявленням. Наставав якісно новий період у розвитку географії — період наукового осмислення світу, що йшло на зміну його простому спогляданню і описуванню.

1.4. Формування галузей географічної науки

Знання про Землю стали значно поглиблюватися, коли до складу експедицій, які відправлялися в далекі землі, почали включати компетентних учених. Одним з перших учених-мандрівників був англійський астроном Едмунд Галлей, який цікавився також багатьма іншими галузями науки. Галлей розробив, зокрема, багато графічних методів, які він використав для показу географічного розподілу на Землі різних природних явищ. Його карти пасатних вітрів і пояснення до них, які були опубліковані в 1686 р., дали достовірне уявлення про напрям руху повітряних мас та їх переміщення. Галлей склав перші карти магнітних схилень з використанням ліній рівних схилень, або ізогон, які він наніс на сітку географічних координат.

У XVII—XVIII ст. з'явилося багато описів різних видів тварин, рослин, мінералів. Величезну роботу із систематизації цих матеріалів виконав Карл Лінней (1707—1778), шведський натураліст і лікар. На основі подібності за однією-двома найпомітнішими ознаками він класифікував організми на види, роди, класи. Лінней запровадив у науці запропоновані попередниками подвійні латинські назви — рід і вид, що дало змогу спілкуватися вченим різних країн. Ним було закладено основи ботанічної географії.

Піонерами польових фізико-географічних наукових досліджень вважають Іоганна Рейнольда Форстера та його сина Георга. Супроводжуючи капітана Кука в його другому плаванні (1772—1775 pp.) по Атлантичному, Індійському і Тихому океанах, Форстери займались вивченням рослинності і збирали гербарій. Георг Форстер вперше виявив характерні особливості розподілу температури на західних і східних окраїнах континентів на одних і тих самих широтах і вказав на схожість клімату західних районів Європи і Північної Америки,

У творах дослідників-мандрівників того часу значне місце відводилось описуванням природи того чи іншого регіону та встановленню взаємозв'язків між окремими природними явищами. Це стосується таких комплексних географічних праць, як "Опис землі Камчатки" С.П. Крашенінникова, "Подорожі по Росії" П.С. Палласа і "Подорожі навколо світу" Г. Фостера.

Важливу роль у розвитку географії відіграли праці визначного російського вченого М.В. Ломоносова (1711—1765). Йому належить відкриття основного географічного закону взаємозумовленості компонентів природи. Велика заслуга М.В. Ломоносова у вивченні можливостей освоєння Арктики. Він зробив значний внесок у розробку ідей загального землезнавства, ввів у науку термін "економічна географія", виступив організатором академічних експедиційних досліджень території Росії, широко вживав порівняльний метод для характеристики природи різних регіонів.

Питання загального землезнавства стали обов'язковою частиною "Лекцій з фізичної географії" німецького географа і філософа І. Канта (1724—1804). Він розвинув вчення про вітри, їх утворення і закономірності руху. Певний інтерес викликає його теорія про походження суші, основні форми поверхні якої він пов'язував з процесом стискування земної кори внаслідок охолодження надр земної кулі. Відомою стала також його космогонічна гіпотеза про походження Сонця і планет Сонячної системи. Земля знаходиться в постійному розвитку, а не є вічною і незмінною, як це досі вважали вчені, — такий основний лейтмотив наукових праць І. Канта. Цієї ідеї дотримуються зараз усі вчені.

На початку XIX ст. були успішно здійснені дві навколосвітні подорожі російських експедицій. Одним з організаторів першої експедиції був Юрій Федорович Лисянський (1778— 1837 pp.) — уродженець міста Ніжина на Чернігівщині. Він є автором відомої праці "Подорож навколо світу на кораблі "Нева" в 1803—1806 роках", у якій наведено цікавий етнографічний матеріал, зібраний ним на Гавайях, Алясці, в Китаї, а також складено карти морських течій Тихого та Атлантичного океанів. Значним успіхом увінчалася і друга навколосвітня подорож росіян: шлюпи "Восток" і "Мирний", очолювані Ф.Ф. Беллінсгаузеном і М.П. Лазарєвим, у 1820—1821 pp. далеко проникли у південну полярну область і експедиція відкрила море Беллінсгаузена, острови Петра І та Землю Олександра І, що відносяться до Антарктики.

Важливу роль у подальшому розвитку географії зіграли Олександр Гумбольдт (1769—1859), Карл Ріттер (1779—1859) і Фердинанд фон Ріхтгофен (1838—1905). Проте ці троє великих німецьких вчених значно розходилися у своїх методах, які вони використали для дослідження природи Землі.

О. Гумбольдт, здійснивши багаторічні подорожі по Європі, Азії та Америці, скрізь займався не тільки глибоким і точним описом побаченого, а й намагався дати наукове пояснення тим процесам і явищам, які йому доводилося спостерігати. Він дуже широко застосовував порівняльний метод, особливо при дослідженні невідомої європейцям природи Південної Америки (наприклад, важкодоступних районів Амазонії з вічнозеленою рослинністю та засніжених вершин Анд). Це дозволило О. Гумбольдту встановити ряд важливих географічних закономірностей — таких, як закон висотної поясності клімату і рослинності, закон залежності снігової лінії в горах від географічної широти, з'ясувати особливості клімату тощо. Він першим використав ізотерми для кліматичних характеристик різних частин світу.

Перу О. Гумбольдта належить кілька популярних ще й нині праць: "Картини природи", "Центральна Азія", "Космос". Остання з них найбільш відома, в ній узагальнено дані про Землю і Всесвіт, які були накопичені на той час. У цій роботі великий вчений-енциклопедист і мандрівник розглядав земну поверхню як особливу оболонку, розвивав думку не тільки про взаємозв'язок а і про взаємодію повітря, води і землі, про єдність неорганічної та органічної природи.

На відміну від О. Гумбольдта, К. Ріттер був "кабінетним" ученим, він не здійснював далеких подорожей. Проте глибоке знання географічної літератури, витончена інтуїція і чудове володіння логічним аналізом дозволили йому на основі відомих фактів і явищ виявити тісні взаємозв'язки між різними компонентами природи. Здійснені ним узагальнення для окремих континентів свідчили про наявність порядку і гармонії не тільки в будові Землі, а й у взаємовідносинах людини і природи. К. Ріттера вважають засновником "порівняльного землезнавства". Дотримуючись ідеалістичних переконань, К. Ріттер припустився низки помилок у своїх висновках. Так, він вважав, що Земля створена для людей Богом і розгадку історії людства треба шукати в природних умовах тієї місцевості, де жили або живуть ті чи інші народи. Іншими словами, він розвивав ідеї географічного детермінізму, вважаючи, що рівень життя людей різних країн і особливості побуту їх населення є наслідком прямого впливу природних умов на суспільство.

К. Ріттер вперше в науковій літературі вжив слово "землезнавство" (німецькою "Erdkunde") замість терміну "географія". Так він назвав свою двотомну роботу про природу Землі, яка була опублікована в 1817—1818 pp. Одночасно він інколи використовував Гумбольдтову назву — "землеопис" ("Erdbe-schreibung"). Основною темою землезнавства К. Ріттер вважав дослідження земної поверхні як єдиного цілого, до складу елементів якої він відносив не тільки природні явища, а й народи, що населяють планету.