Розділ «Глава 1. ІСТОРІЯ ГЕОГРАФІЧНИХ ВІДКРИТТІВ ТА ДОСЛІДЖЕНЬ»

Майже одночасно з Колумбом, у 1497 p., також у пошуках морського шляху до Індії та Китаю, відправився в далеку подорож через північну Атлантику італієць Джон Кабот, який служив на англійському флоті. Він повторно (першими це зробили, як уже зазначалося, нормани) відкрив Гренландію і Лабрадор, а його син Себастьян заплив всередину Гудзонової затоки.

Грандіозна і водночас вкрай драматична подорож Васко да Гами відбулася в 1497—1499 pp. Він врахував досвід плавання Діаша і тому ухилився від зустрічі із сильною Бенгальською течією та лобовим вітром, вийшовши далеко в Атлантичний океан і повернувши на схід лише на паралелі мису Голкового. Далі він прослідував на північ уздовж східного узбережжя Африки до Мозамбіка, де вперше у цих широтах португальці вступили в контакт з місцевим населенням. Взявши із собою на борт арабського лоцмана, Васко да Гама лише за двадцять три дні пересік Індійський океан. Всі кораблі прибули до Каліку-та. Але Васко да Гама чомусь нічого не знав про мусони, хоча вони були відомі мореплавцям з давніх часів. На шляху до Калікута, а це було наприкінці квітня і в травні, зимовий північно-східний мусон вже змінився літнім, при якому панують південно-західні вітри. Це сприяло плаванню в східному напрямі. Але коли в серпні Васко да Гама відправився у зворотну дорогу, тобто на захід, той самий вітер постійно дув уже назустріч кораблям і не дозволяв зробити швидкий маневр. Довелося пливти аж три місяці, щоб пробитися до африканського узбережжя. За цей час серед команди почалася цинга і померло так багато людей, що Васко да Гама знищив одне з трьох суден, які в нього залишилися. Два інші після більш ніж дворічного плавання повернулися до Лісабону, залишивши за кормою 24 тисячі миль і втративши понад сто моряків.

У1601—1502 pp. португальський мореплавець Амеріго Веспуччі здійснив подорож уздовж східного узбережжя Південної

Америки аж до гирла річки Ла-Плата і назвав відкриті землі Новим світом. Образні описи мандрівника та його карти викликали сенсацію в Європі, а картограф Мартін Вальдземюллер у 1507 р. назвав материк Америкою за іменем Амеріго і наніс цю назву на карту і глобус. У 1538 р. французький картограф Г. Меркатор вперше поширив цю назву на весь Новий світ.

Після відкриття берегів Нового світу почався процес завойовування внутрішніх районів Центральної та Південної Америки: в 1519 p. Е. Кортес захоплює Мексику, в 1524—1531 pp. Ф. Піссаро проникає в країну інків. У гонитві за золотом ніякі перешкоди не могли зупинити європейців. Обманом і насиллям конкістадори захоплювали землі, що належали місцевому населенню, і оголошували їх володіннями іспанської корони. Аборигенів вони знищували або перетворювали у безправних полонених.

Коли з'ясувалося, що відкриті землі не мають нічого спільного ні з Індією, ні з Китаєм, Іспанія спорядила чергову експедицію з п'яти кораблів на чолі з Фернаном Магелланом. Під час її плавання (1519—1522 pp.) була відкрита протока з Атлантичного океану до Тихого, названа пізніше на ім'я Магеллана. Сміливі мореплавці вперше перепливли Тихий океан і досягли Філіппінських островів. Раніше, плаваючи на португальських кораблях, Магеллан вже відвідував Молуккські острови, розташовані східніше Філіппін. Таким чином, Магеллан став першою людиною на Землі, яка здійснила кругосвітнє плавання. На превеликий жаль, тут же на Філіппінах, у сутичці з аборигенами Магеллан був убитий. Після того один з його кораблів із символічною назвою "Вікторія" ("Перемога") під командою Хуана Себастьяна Елькано продовжив плавання через Індійський океан, обійшов з півдня Африку і 30 квітня 1522 р. повернувся до Іспанії. Так завершилася перша навколосвітня подорож.

Здійснення навколосвітнього плавання вимагало від іспанських моряків величезних фізичних сил, неймовірної мужності і хоробрості, дуже міцних нервів. Та найбільше дошкуляли мореплавцям різні хвороби. Особливо фатальною за наслідками була цинга, що лютувала серед корабельних команд. До цього додавалася гостра нестача їжі та прісної води на окремих відрізках довгого і вкрай виснажливого шляху. Ось що писав з цього приводу один з учасників експедиції Магеллана, А. Піфагетта, про плавання через Тихий океан: "Ми досягли моря, по якому довелося пливти три місяці і двадцять днів, не маючи жодних запасів прісної води і провізії. Щоб не вмерти з голоду, ми здирали шкіру з рангоуту, вимочували її по декілька днів у морській воді, аби хоч якось розм'якшити її, пізніше жарили на вугіллі і заштовхували в глотки ці шматки, тверді як камінь. Часто нам не залишалось нічого іншого, як їсти тирсу, і навіть щурі, хоч як не противні вони людині, стали для нас такою "ласою стравою", що за одну тваринку давали пів дуката. Я впевнений, що жодна людина не відважиться більше на подібне плавання". До сказаного варто додати, що всю далеку трирічну подорож пройшли лише 18 моряків із 265.

У результаті морських подорожей, які були здійснені в кінці XV і на початку XVI ст., відбувся переворот у географічних уявленнях людей про Землю. Менше ніж за 50 років європейці розширили свій географічний кругозір майже на всю земну кулю, відкривши нові величезні, раніше невідомі частини світу та найбільший (Тихий) океан, внаслідок чого цей час отримав назву епохи Великих географічних відкриттів.

Величезним науковим досягненням цього періоду є відкриття польським вченим М. Коперником (1473—1543 pp.) геліоцентричної системи, описаної в його безсмертному творінні "Про обертання небесних сфер". Проте, описуючи рухи планет навколо Сонця, він продовжував наслідувати Птоломея, вважаючи їх орбіти круговими. У 1618 р. була опублікована праця німецького астронома І. Кеплера, в якій стверджувалося, що планети рухаються не за круговими, а за еліптичними орбітами. В 1623 р. Г. Галілей навів докази, що підтверджували теорію М. Коперника, чим викликав хвилю гніву з боку церкви. Нарешті, у 1686 p. І. Ньютон сформулював закон всесвітнього тяжіння. Ці наукові відкриття поклали край вигадкам космографія.

Відкриття фундаментальних законів природи вимагало спеціальної підготовки вчених. Багато з них навчалося в університетах, організованих у деяких країнах Європи. Перші університети виникли в середні віки: в Болоньї (XI—ХП ст.), Оксфорді

(XII ст.), Парижі (1200 p.), Кембриджі (1209 p.) і Празі (1348 р.). (До речі, в кінці XV ст. ректором найстарішого (Болонського) університету, в якому навчався М. Коперник, був наш славетний земляк, талановитий вчений Юрій Дрогобич — уродженець однойменного давнього міста у Прикарпатті.) Італія епохи Відродження переживала небувалий розквіт духовного життя. Весь час з'являлися відомості про все нові і нові географічні відкриття.

Ряд географічних відкриттів здійснили в ту епоху російські землепрохідці, які пройшли величезні простори від Уральського хребта (1584 р.) до Тихого океану (1639 p.). Першим на береги Охотського моря прийшов Іван Москвітін зі своїм загоном. У 1644—1645 pp. Василь Поярков вийшов у долину ріки Амур і проплив по ній до її гирла. Згодом декілька походів до Амурського краю здійснив Єрофей Хабаров (1650—1653 pp.). У 1648 p. Семен Дежньов та Федот Попов здійснили плавання вздовж північно-східних берегів Азії, доказавши тим самим, що Азія і Північна Америка розділяються протокою. Трохи пізніше землепроходець Володимир Атласов (1659—1697 pp.) вперше ступив на далеку землю Камчатки.

Відкриття, які були зроблені під час подорожей землепрохідців, лягли в основу карт Сибіру Петра Годунова (1667 p.) і Семена Ремезова (1697 p.). Останній склав "Чертёжную книгу Сибири" (1701 p.). Згодом ці карти були використані європейськими географами при складанні карт Азії.

Після епохи Великих географічних відкриттів світові торговельні шляхи перемістилися із Середземного моря до Атлантичного, Індійського і частково Тихого океанів. Пошуки мандрівників були спрямовані тепер на відшукання морських проходів навколо материків і відкриття нових земель і океанів. У другій половині XVI і на початку XVII ст. англійці і голландці, намагаючись підірвати панування португальців у торгівлі з Індією і знайти нові шляхи до цієї багатої країни, організували декілька експедицій на крайню північ з надією дістатися до Індії та Південно-Східної Азії вздовж берегів Америки північно-західним проходом (плавання Девіса, Гудзона, Баффіна та ін.) і вздовж північних берегів Євразії північно-східним проходом (експедиції Ченслера, Баренца та ін.). При тодішньому технічному стані кораблів усі спроби обігнути материки з півночі успіхом не увінчалися. Але ці плавання сприяли ознайомленню із суворою природою північних узбереж Америки і Євразії.

Значні відкриття були здійснені в помірних широтах Південної півкулі. Морські подорожі, які були організовані голландцями в пошуках Terra australis incognita ("Невідомої південної землі"), завершилися відкриттям нового материка, названого пізніше Австралією. Експедиція Абеля Тасмана (1641—1643 pp.), під час якої він обплив цей материк і відкрив острови Нової Зеландії та ряд дрібних, остаточно довела, що Австралія не є частиною "Невідомої південної землі".

Англійський мореплавець Джеймс Кук був тим дослідником, який завершив роботу з нанесення контурів Тихого океану на географічну карту світу і прибрав з неї неіснуючу Птоломеєву Землю. В свою першу подорож (1768—1771 pp.) він відправився на острів Таїті, щоб спостерігати за допомогою телескопа проходження Венери по диску Сонця. Проведені ним астрономічні дослідження особливого значення для науки не мали. Набагато важливішим було те, що від о. Таїті Д. Кук направився на південь, досяг 40е південної широти і, не знайшовши тут суші, повернув на захід до Нової Зеландії. Обпливши її, мореплавець довів, що вона не є виступом Південного материка, а складається з двох меридіально витягнутих островів, які розділяє протока (названа згодом його ім'ям). Пізніше Д. Кук зайнявся складанням більш точної карти східного узбережжя Австралії.

Друге плавання Д. Кука було здійснене у 1772—1775 pp. Воно стало важливим з огляду на декілька обставин. Капітан зумів попередити розвиток цинги серед свого екіпажу, налагодивши регулярне харчування свіжими овочами і фруктами. Серед членів експедиції був хронометр, який давав змогу точно визначити місцезнаходження в океані. В експедиції вперше працювали знаючі та досвідчені дослідники, які займалися комплексним вивченням природи, а не тільки описом обрисів берегів. Це був також похід через найбільш віддалені південні широти Атлантичного, Індійського і Тихого океанів, який остаточно спростував поширену серед європейців думку про існування величезного південного материка, що відповідав за розмірами материкам Північної півкулі. Під час цієї експедиції були відкриті Південні Сандвічеві острови, острови Нова Каледонія, Норфолк, Південна Джорджія (Георгія) та ін.

У третє плавання Д. Кук вирушив у 1776 р. Спочатку він досліджував північну частину Тихого океану, де відкрив деякі з Гавайських островів. Рухаючись далі уздовж берегів Північної Америки, він приплив до Алеутських островів, а пізніше через Берингову протоку вийшов навіть у Північний Льодовитий океан, де йому перегородили дорогу крижані поля. Після цього він знову приплив на Гавайї, щоб перезимувати там. Джеймс Кук покинув ці острови на початку 1779 p., але йому довелося несподівано повернутися для ремонту щогли на одному з кораблів. Повернення виявилося фатальним для знаменитого капітана: Д. Кук був убитий у випадковій сутичці з аборигенами.

Великий обсяг різноманітної географічної інформації, що надходила до Європи з відкритих на планеті земель, мав дуже значний вплив на інтелектуальне життя людей континенту. Дослідники і мандрівники захоплено розповідали про свої подорожі, а в окремих випадках навіть намагалися описати все, що бачили. Проте оскільки вони зіштовхнулися в чужоземних краях з незрозумілими явищами і невідомими живими істотами, то для їх опису досить часто використовували аналогії. Особливо відзначалися вимислом і фантазією космографії, які в той час були поширеними на заході. Так, у "Загальній космографії" Себастьяна Мюстерна (ця книга опублікована вперше у 1544 р. і більше століття вважалася дуже авторитетною працею з географії світу) автор ілюстрував свої повні таємниць і чудес розповіді гравюрами, на яких зображені люди з головами на місці грудної клітки або з однією ногою, — креатурами, які були запозичені з колись знаменитої книги "Подорожі сера Джона Мандевіля". Остання представляла собою зібрані разом невідомим автором розповіді про морські подорожі XIV ст. У ній опущені буденні подробиці ризикованих плавань, але натхненно (хоча й неточно) описані нові землі і дивні звичаї та фізичний вигляд їх мешканців. Навіть у XVII і XVIII ст. "Мандевіль" користувався популярністю серед пересічних читачів і не завжди сприймався як вигадка.

Поступово багаті на видумки розповіді поступилися місцем правдивим оцінкам, об'єктивним характеристикам зовнішніх особливостей людей, тварин, рослин, природи в цілому. Опрацювання цих відомостей показало помилковість багатьох уявлень попередніх авторів. Це створило достатній простір для формування "нової географії". Проте в працях того часу наводилася лише нова інформація про різні об'єкти, які були виявлені в ході географічних відкриттів. Що ж стосується методів їх дослідження, то вони залишалися переважно старими.