Розділ «7. СИСТЕМИ ЗЕМЛЕРОБСТВА»

У період клерійового перелогу нагромадження органічної речовини відбувається більш уповільненими темпами і може тривати до 15 років. При цьому запас елементів ґрунтового живлення переходить в органічну форму, недоступну для засвоєння її не-щільнокущовими злаками. Внаслідок таких умов ґрунтового середовища нещільно-кущові злаки змінюються на щільнокущові типчаки, а келерія випадає. Тобто настає типчаковий, або твердий, переліг, який прийшов на зміну клерійовому.

Навесні на твердих перелогах з'являться багато ефемерів, які добре використовують вологу та зольні елементи поживи верхнього шару ґрунту. Серед бобових значне місце в травостої займає астрагал, що має глибоко проникаючу кореневу систему. Наявність бобових на типчаковому перелозі сприяє нагромадженню в ґрунті великої кількості азоту.

При такій зміні рослинної формації стадія перелогів закінчується і настає ковиловий степ. Він за травостоєм менш однорідний. У ньому трапляються окремі кущі типчаків, полину, астрагалу та ін. Ковиловий степ, на відміну від перелогів, називається цілинним. Ґрунт характеризується тут водотривковою агрономічно цінною структурою з великими запасами органічної речовини, яка є потенціалом азотного та зольного живлення для рослин.

За перелогової системи землеробства значна частина земель не засівалася, перебуваючи тривалий час під різними стадіями перелогу.

Така система землеробства була можлива у віддаленому часі, коли завдяки великим просторам придатної для обробітку землі можна було використовувати під посіви не більше половини або навіть однієї третини орних земель.

У міру помітного зменшення кількості вільних площ земель і зростаючих потреб у продуктах землеробства виснажені ділянки стали залишати в переліг на 8-15 років. Повернення до розорювання раніше оброблюваних, а потім залишених ділянок землі призвело до еволюції залежної системи в перелогову, за якої ґрунт під ріллею виснажувався ще швидше.

З розвитком природничих наук, особливо теорії живлення рослин, змінювалося і обґрунтування обох систем землеробства. Виходячи з гумусової теорії живлення рослин за Теєром, підвищення родючості ґрунту під природною трав'яною рослинністю пояснювали нагромадженням гумусу. Такої наукової точки зору дотримувались і вітчизняні вчені І. М. Комов та М. Г. Павлов.

Відповідно до відкритої теорії мінерального живлення рослин мінеральними речовинами, зниження врожайності зернових при їх розміщенні протягом ряду років на одному місці після освоєння цілини вчені стали пояснювати збідненням ґрунту на фосфор та інші поживні речовини. У міру з'ясування процесів азотного живлення рослин підвищення родючості уже оброблюваних, а потім залишених під переліг або цілину земель пояснювали відновленням у них запасів азоту.

В. Р. Вільямс пояснював падіння врожаїв і причини залишення земель під переліг втратою водотривкої структури під впливом вирощування однорічних злакових культур. Після залишення таких земель у переліг на них під дією трав'яної рослинності відновлюється водотривка структура ґрунту. Професор А. А. Костичев пов'язував падіння врожаїв при тривалому беззмінному вирощуванні зернових культур їх забур'яненням.

Незважаючи на те, що скорочення строку перелогу не забезпечувало ні очищення полів від бур'янів, ні відновлення водотривкої ґрунтової структури, під впливом господарсько-економічних умов строк перелогу все більше зменшувався, внаслідок чого скорочувалась і тривалість використання розораного перелогу під посівами сільськогосподарських культур.

Для знищення бур'янів і раціонального використання землі під посіви стали впроваджувати паровий обробіток ґрунту. Саме тому між посівами зернових вводилось парове поле. Внаслідок цього перелогова система перейшла в перехідну паро-перелогову форму, а в більшості - в парову.

На зміну примітивним прийшли екстенсивні системи землеробства, до яких віднесені, зокрема, паро-перелогова, парова і багатопільна трав'яна або вигінна.

Однією з причин їх виникнення було зростання кількості населення і обмежена земельна територія, що не дозволяло розширювати площу під посівами культурних рослин. Другою суттєвою причиною відмови від підсічно-вогневої і лісопильної систем землеробства була дуже велика трудомісткість освоєння земель з-під лісу. Удосконалення знарядь обробітку ґрунту від сабана, багатозубової сохи до появи плуга були передумовою на перехід до парової системи. Однією з головних причин, що визначили перехід селян царської Росії до нових форм землекористування, були соціально-економічні - кріпацтво і приватна власність на землю. Із розвитком крі-пацтьва права обмежувалося переміщення селян. Основна маса землеробів стала працювати на постійних ділянках.

При екстенсивних системах землеробства більша частина придатних для обробітку земель використовувалися під посіви. Серед культур переважали зернові і кормові, а технічні культури зовсім не вирощувалися або їх було дуже мало. Для відновлення родючості ґрунту використовували такі заходи, як обробіток парів, травосіяння, внесення гною. Меліоративні заходи майже не здійснювалися.

У непростих умовах існування, опанування досвідом вирощування зерна селянин інтенсифікує його виробництво шляхом покращення системи відновлення природної родючості землі, періодично залишаючи її під паром.

Керуючись недопущенням повного виснаження ділянки в одному виробничому циклі, систематичний її "відпочинок" характеризує цей агротехнічний захід як першу усвідомлену дію рільництва, спрямовану на інтенсифікацію землеробського процесу. Тогочасне пасивне присвоєння природної сили землі на підсічках і перелогах набуло активної організованої форми забезпечення тривалої родючості землі. Організовано збереження і відновлення природних ресурсів ґрунтів у паровому полі стало переломною віхою в історії розвитку хліборобства. Застосування пару при вирощуванні зернових колосових культур можна розцінювати як важливе джерело існування людства, беручи до уваги усвідомлення необхідності цього важливого процесу. Землеробство завдяки цьому піднялось із рівня примітивного стану до стану культурного, творчого, що зумовило прогрес хліборобства і його систем.

Парова система набуває агрономічної, агрофізичної суті тільки тоді, коли відведене поле не пасивно наповнюється плодючою силою, а на відновлення його спрямована технологічна операція - оранка, тобто в паровий період поле піддають одно-, дворазовому обробітку з метою покращення структури ґрунту, максимально можливого знищення бур'янів тощо.

На паровому двопіллі вирощували переважно зернові культури. Найбільш поширеною була форма, при якій висівали в перший рік озимі (жито), потім цьому полю давали відпочити, щоб на ньому вирощувати інші зернові. Найбільш продуктивно використовувалось парове поле двопільної системи, коли його було поділено ще на дві частини, де на них відповідно висівали озимі і ярі культури. Такий варіант двопілля мав місце на Хмельниччині в Чемеровецькому районі, де все поле ділили на толоко-пасовищну і орну частини. На одному полі смугами висівали озимі і ярі культури. Отже, поле було розчленоване на три неоднакові ділянки, в чому можна вбачати поступ до парового трипілля. Скорочення площі найбільшого за розміром поля, привело до трипільної системи.

У центральній частині України, як і в багатьох інших місцевостях етнічної території, у ХІХ - на початку ХХ ст. у селянських господарствах панувало класичне трипілля для вирощування виключно зернових культур. На коренеплідні, технічні культури відводили окрему частину поля, розташовану в безпосередній близькості до осель. На Київщині, зокрема, все орне поле ділилось на три частини з такою умовою, що парове поле ("толока") залишалось для громадського випасу худоби. Аналогічний спосіб користування орними площами був на Черкащині, Кіровоградщині та в інших областях. Здебільшого в тому чи іншому селі чи в певному регіоні з подібними природно-кліматичними умовами переважала якась одна сівозміна парової системи землеробства. Так, на Полтавщині в 1900 р. зафіксовано 66% селянських господарств з трипільною і 20% - з однопільною системою.

Парова система землеробства, як уже відмічалось, була поширена серед багатьох хліборобських народів, але зі своїми помітними особливостями. Дотримуючись послідовності в чергуванні озимих і ярих культур, в озимий чи ярий клин замість традиційних жита і ячменю вводиться культура, характерна для певної місцевості або господарсько необхідна. Подекуди в Росії на полях у ярій зміні висівали просо, інколи садили картоплю. У Білорусії в середині ХІХ ст. існувала своєрідна сівозміна, коли через одну ротацію у ярому клині висівали льон.