Розділ «7. СИСТЕМИ ЗЕМЛЕРОБСТВА»

Основний внесок у цю важливу справу належить відомому вченому професорові Петровської академії І. О. Стебуту. У своїх лекціях про основи польових культур і заходах їх покращення він вперше ставив і вирішував ряд злободенних і ключових питань. Серед них були такі: з яких елементів і частин складається система сільського господарства; які головні системи сільського господарства в державі; яка залежність системи сільського господарства від економічних і ґрунтово-кліматичних умов місцевості; який взаємозв'язок між різними елементами системи сільського господарства?

Під системою сільського господарства І. О. Стебут, як і його однодумці, розумів три взаємопов'язаних між собою частини:

- виробниче спрямування господарства;

- система землеробства відповідна до спрямованості господарства та природним умовам;

- сівозміна, в якій, як правило, знаходить зміст виробнича спрямованість господарства і яка в той же час є основною ланкою системи землеробства.

Видатний вчений, послідовник В. В. Докучаєва, П. А. Костичева та К. А. Тіміря-зева - академік Д. М. Прянішніков системою рільництва, або землеробства, називав спосіб використання землі різними культурами. Вона, на його думку, залежить від системи господарства і визначається співвідношенням площ під кормовими, технічними та зерновими культурами або ж рослинами, які більше чи менше накопичують органічних решток в ґрунті.

Д. М. Прянішніков був переконаним противником монокультури, за винятком сівозміни. Сівозміну він вважав об'єктивною необхідністю і однією з вирішальних умов підвищення врожайності і продуктивності полів. Різні ґрунтово-кліматичні умови, на думку вченого, зумовлюють необхідність застосовувати різні сівозміни і заходи щодо вирощування сільськогосподарських культур. Найбільш прогресивними він вважав плодозмінні сівозміни, що передбачають чергування трьох головних типів культур: хлібних, просапних і кормових трав, головним чином бобових, здатних вільно фіксувати азот повітря і збагачувати на нього ґрунт. Плодозмінні сівозміни йому вважалися радикальним засобом швидкого і одночасного підвищення зернового господарства і тваринництва, а також виробництва технічних культур. Основним шляхом інтенсифікації і підвищення продуктивності вітчизняного землеробства він вбачав у його хімізації.

В. Р. Вільямс вніс вагомий вклад в агрономічну науку, розробив прогресивне вчення про ґрунтотворний процес, закономірності розвитку і порушення умов родючості ґрунту, дрібногрудочкувату міцну структуру ґрунту як основу ґрунтової родючості, відновлення структури ґрунту введенням сівозміни посіву багаторічних бобових і злакових трав. Він дослідив, які саме біологічні та фізико-хімічні процеси сприяють створенню або порушенню умов родючості ґрунту, що складає теоретичну основу для управління природними джерелами родючості ґрунту в землеробстві.

Академіку В. Р. Вільямсу належать загальновизнане агрономічне визначення системи землеробства як комплексу агротехнічних заходів, спрямованих на відновлення, підтримку і постійне підвищення родючості ґрунтів.

На підставі свого агрономічного вчення про родючість ґрунту та досягнень інших напрямів сільськогосподарської науки В. Р. Вільямс розробив і запропонував систему агрономічних заходів по відновленню і підвищенню родючості ґрунтів, яку він назвав травопільною системою землеробства. У ній він вимагав: 1) раціональну організацію і використання усієї території господарства із системою двох сівозмін - польової та кормової; 2) правильну систему обробітку ґрунту і догляд за посівами; 3) правильну систему добрив; 4) систему насінництва та посів відбірним насінням, пристосованих до місцевих умов високоврожайних сортів; 5) систему меліорації - зрошувальну в районах недостатнього зволоження та осушувальну в районах надлишкового зволоження; 6) насадження полезахисних лісових смуг.

Перевага травопільної системи виявляється при зіставленні її з тими системами землеробства, які історично їй передували, а саме: паро-зернова, перелогова, поліпшена паро-зернова, багатопільна трав'яна, плодозмінна. Ні про одну з них не можна сказати, хто їх створив. Усі вони з'являлися стихійно в міру розвитку суспільних відносин. Вчені лише при цьому їх відкривали і описували, вдосконалювали або видозмінювали залежно від умов місця і часу.

Травопільна система землеробства була наслідком історичного розвитку сільськогосподарської науки і насамперед - агрономічного ґрунтознавства. Вона відображала практичні рекомендації щодо піднесення землеробства, ґрунтуючись на природно-наукових основах. Проте В. Р. Вільяме помилявся, вважаючи травопільну систему землеробства заходом одночасного вирішення як зернової, так і тваринницької проблеми зразу на всій території країни з обов'язковим упровадженням травопільних сівозмін. Вчений помилково вважав, що в межах існуючих виробничих відносин система землеробства мало або ж зовсім не залежить від природно-економічних особливостей різних регіонів країни, і вважав її підпорядкованою частиною системи ведення сільського господарства. Це був певний крок назад до поглядів агрономів-економістів О. В. Совєтова і І. О. Стебута, запереченням усієї попередньої історії землеробства та історії науки про системи землеробства. У визначенні В. Р. Вільямса зневажалась економічна сторона системи землеробства, спосіб використання землі, тобто співвідношення земельних угідь і структури посівних площ, а основне те, що надто вузько бачилися шляхи підвищення родючості ґрунту. Травосіяння і травопільні сівозміни за всіх умов він вважав головним, найбільш надійним засобом відновлення і підтримання ґрунтової родючості. Категорично стверджував, що однорічні рослини в усіх випадках призводять до неминучого погіршення структури, а тому і зниження рівня родючості ґрунту.

З наступним розвитком науки та економіки для виправлення допущених помилок у травопільній системі землеробства потрібно було розробити такий комплекс заходів, які забезпечували б, поряд з раціональним і високопродуктивним використанням землі, підвищення її родючості. Це зумовить одержання в окремих природних і економічних умовах найбільшої кількості високоякісної сільськогосподарської продукції з кожного гектара за найменших затрат праці і коштів на одиницю продукції. Саме ці принципи і стали визначальними під час розроблення і впровадження адаптивних систем землеробства в різних за природно-кліматичними умовами та економічним розвитком окремих зонах країни.

За твердженням професора В. П. Нарцисова, в сучасному розумінні науково обґрунтована система землеробства повинна стосуватися не тільки землі, яка обробляється, а також і тієї іншої частини, яка придатна для використання в сільськогосподарських цілях. Це лучні та пасовищні угіддя, заболочені і порушені землі, а також ті, що заросли чагарниками, але за певних умов можуть бути окультурені.

Сучасна система землеробства повинна вирішувати проблеми боротьби з посухою, охорони навколишнього природного середовища від забруднення пестицидами, мінеральними та органічними добривами, створення оптимальних умов для посівів сільськогосподарських культур, життя і діяльності людей.

Раціональні сучасні системи землеробства передбачають широке застосування досягнень науки і техніки - хімізації, селекції, меліорації, комплексної механізації, енерго-, ресурсозберігаючих та екологічно чистих технологій, що забезпечують отримання сталих, високих і якісних урожаїв вирощуваних культур.

Сільськогосподарська галузь, як ніяка інша, потребує всебічного врахування усіх особливостей природних і економічних умов кожного регіону нашої держави. Виходячи з цієї основовизначальної вимоги, розвиток сучасного землеробства за єдиною схемою, придатною для всієї країни, не можливий.

Будь-яка без винятку система землеробства повинна характеризуватись наявністю співвідношень усіх сільськогосподарських угідь, раціональною структурою посівних площ і найбільш доцільним комплексом підтримування і підвищення родючості ґрунту. Ці основні фактори визначають раціональність та інтенсивність системи землеробства, які повинні бути пов'язані між собою, оскільки суттєве порушення їх обов'язково ведуть до зміни основних способів підвищення родючості ґрунту різних типів ґрунтів.

Значення відповідності сучасних систем землеробства географічним умовам у цей історичний період людської цивілізації істотно зросло внаслідок вагомих досягнень агрономічної науки в цілому та окремих її напрямів зокрема, і вони повинні бути враховані при розробленні основ кожної конкретної системи землеробства.

Теоретичною основою кожної системи землеробства є закони агрономії, творче використання яких в умовах виробництва забезпечує високу агротехнічну та економічну ефективність кожної ланки і всієї системи землеробства в цілому.