Розділ «7. СИСТЕМИ ЗЕМЛЕРОБСТВА»

Із застосуванням добрив багатопільно-трав'яні сівозміни переходили в більш інтенсивні шляхом скорочення трав'яного періоду і збільшення посівів зернових культур. На цьому вигінна система цілком зливається з поліпшеною зерновою, яка виникла з парової зернової.

У нашій країні вигінна система землеробства не мала поширення в чистому вигляді, але окремі елементи, як багатопільно-трав'яні та ґрунтозахисні сівозміни, застосовувалися в поєднанні із сівозмінами інших систем.

Таким чином, парова і вигінна системи землеробства за інтенсивністю значно ефективніші від примітивних форм. Більшу частину придатних для обробітку земель у них займала рілля, проте значні площі були і під чистими парами. У посівах переважали зернові культури або багаторічні трави, високопродуктивних кормових і технічних культур не було або вони займали незначні площі. Родючість ґрунту визначалася природними факторами, які певною мірою спрямовувались людиною (обробіток парів, сівба трав) і менше - засобами виробництва, які постачала промисловість.

При перехідних системах землеробства - поліпшеній зерновій, сидеральній, плодозмінній і травопільній - використовують усі орнопридатні землі, у сівозмінах переважають зернові з багаторічними травами або просапними культурами і чистим паром.

Поліпшені зернові системи землеробства виникли внаслідок удосконалення парової і багатопільно-трав'яної систем землеробства. Сівозміни поліпшених зернових систем землеробства являють собою зернове трипілля, доповнене полем багаторічних трав. Таке наприклад: 1-е поле - пар; 2 - озимі з підсівом конюшини; 3 - конюшина; 4 - ярі зернові. Або ж існувала восьмипільна: 1-е поле - пар; 2 - озимі з підсівом тимофіївки і конюшини; 3, 4 - конюшина з тимофіївкою; 5 - льон; 6 - пар; 7 - озимі; 8 - ярі зернові.

У Росії заміна парової системи землеробства проходила в районах, де розвивалося молочне скотарство або впроваджувалися посіви технічних культур, переважно в поміщицьких господарствах. Тут виникли різноманітні форми інтенсивного землеробства із застосуванням польового травосіяння.

У зерно-трав'яних сівозмінах зернові культури займали від половини до 2/3 ріллі, 15-25% її відводилось під чисті пари і 20-30% - під багаторічні трави. Просапних і зернобобових культур не було або вони займали незначні площі.

Родючість ґрунту підтримувалась вирощуванням багаторічних трав, паровим обробітком і застосуванням добрив, переважно гною.

Подальший розвиток цієї системи землеробства йшов шляхом скорочення площі чистих парів і заміни зайнятими, а також введення в сівозміни просапних культур і переходу до плодозмінної системи.

Широкого розповсюдження набуло паро-просапне п'ятипілля, де по пару висівалися дві зернові культури, причому в Сибіру і Казахстані - ярі, на півдні України - озимі, на південному сході - озимі і ярі, а потім просапні і ярі.

У паро-просапних сівозмінах під зернові культури відводили від 50 до 70% ріллі, під просапні, зернобобові і круп'яні - 15-20, чисті пари - 15-25%. Підтримання і підвищення родючості ґрунтів здійснювалось інтенсивним обробітком парових і просапних полів, внесенням добрив, заходами щодо збереження і нагромадження вологи. Головну роль у боротьбі з бур'янами тут відігравали парові і просапні поля.

Поліпшені зернові сівозміни з багаторічними травами послужили прообразом польових травопільних сівозмін. Тому травопільна система землеробства, запроваджена академіком В. Р. Вільямсом, також належить до перехідних.

Сидеральна система землеробства - це варіант подальшого удосконалення поліпшеної зернової системи, в якому чистий пар замінювався сидеральним. З метою відновлення родючості ґрунту сидеральні рослини повністю заорюють. Спочатку в нашій країні для цього використовували озиме жито і гірчицю, пізніше як більш ефективні - сераделу, люпин та інші бобові рослини. Цю систему землеробства застосовували в районах з великою кількістю опадів і з малородючими ґрунтами. Зараз її використовують у ряді районів нечорноземної зони і в Прибалтійських країнах.

З виведенням безалкалоїдного кормового люпину його почали використовувати як кормову рослину. На зелене добриво стали висівати люпин або іншу культуру післяпожнивно чи післяукісно, тобто після збирання основної культури. Разом з тим сидеральна система в переважній більшості районів втратила свою самостійність, оскільки за довільної системи можна вирощувати проміжні посіви, зокрема і на зелене добриво.

У країнах Західної Європи внаслідок бурхливого розвитку промисловості, зростання чисельності міського населення, а, отже, і зростання попиту на продукти тваринництва, перехід від залежної і парової зернової систем землеробства до більш інтенсивних систем здійснювався значно швидше, ніж у Росії. Найбільше площі займала плодозмінна, або плодоперемінна, система землеробства.

Початок цій системі було покладено в Бельгії та Голландії (в сучасному географічному вимірі) в XVI і XVII ст. Вона швидко поширювалась до Англії та Франції і дещо пізніше - до Німеччини (ХІХ ст.).

Основними ознаками плодозмінної системи землеробства вважалися: розорювання природних кормових угідь і перетворення їх у ріллю, за винятком частини високопродуктивних луків; вирощування кормових, найбільш продуктивних культур на полях; ліквідація чистих парів і заміна їх на бобові трави, чергування зернових культур з бобовими і просапними.

Перехід до цієї системи землеробства означав, що чисте зернове господарство поступилося своїм місцем господарству з розвинутим тваринництвом і посівами технічних культур (цукрові буряки, соняшник) та просапних культур (картопля, кукурудза та ін.). Розвиток тваринництва спонукав розширити посівні площі під багаторічними бобовими травами та іншими бобовими і кормовими коренеплодами.

У багатьох районах Англії було впроваджено відому норфолську сівозміну з таким чергуванням культур: 1-е поле - конюшина; 2 - озима пшениця; 3 - кормові коренеплоди; 4 - ячмінь з підсівом конюшини. У цій сівозміні відобразилось найбільш типове для плодозмінної системи землеробства співвідношення площ посіву груп сільськогосподарських культур: зернові - 50%, просапні - 25 і бобові - 25%. Обов'язкове дотримування порядку чергування культур у сівозміні забезпечило захист посівів від пошкодження багатьма шкідниками і ураження хворобами, створювалися добрі умови для очищення ґрунту від бур'янів та рівномірне використання з нього поживних речовин.

Включення до сівозміни конюшини, люцерни та однорічних бобових сприяло помітному поповненню ґрунту запасами зв'язного азоту і гумусу, а вирощування просапних культур стало фактором покращення фізичних властивостей верхнього шару ґрунту і дало змогу краще очищати його від насіння бур'янів без чистого пару.