Формування інституту місцевого самоврядування
Ідейно-теоретичні засади виникнення місцевого самоврядування
Формування інституту самоврядування нерозривно пов'язане з так званим Магдебурзьким правом, яке було запроваджене у ХШ ст. у німецькому місті Магдебург. Джерелами цього права були привілеї, надані міським властям, різноманітні постанови суду. Магдебурзьке право мало універсальний характер і стосувалося діяльності міської влади, суду, питань земельної власності в межах міст, торгівлі, ремесел, оподаткування тощо. Магдебурзьке право юридично закріпило успіх, одержаний завдяки тривалій боротьбі міст за самостійність, проти феодалів. Як наслідок містам було надане право на самоуправління, вони звільнялися від значної частини феодальних повинностей.
Упродовж ХІУ-ХУЇ ст. Магдебурзьке право сприйняли інші німецькі міста, а також деякі міста Чехії, Угорщини, Польщі, Литви, Галіції та Білорусі. У літературних джерелах Магдебурзьке право відоме також за назвою "німецьке право".
Для судів, що застосовували це право, вищою апеляційною інстанцією був суд м. Магдебург. Аналогічну роль пізніше виконували в Пруссії суди міст Хемяно (від 1ЭЧ5 р.) й Торуні (від 1466 р.); у Польщі - суд м. Кракова (від 1365 р.).
У містах, яким монархи дарували Магдебурзьке право, скасовувалися усі інші види права. Місто звільнялося від суду і влади воєвод, панів, старост, намісників тощо; городяни не повинні були відповідати перед ними; замість цього формувався свій власний суд; мешканці міст звільнялися від військових обов'язків (крім поставок обозу для війська); міста одержували право на володіння земельною власністю.
На території Русі першим серед міст Магдебурзьке право в повному обсязі отримав Кам'янець-Подільський (1374 р.), пізніше, в 1432 р., Магдебурзьке право отримав Луцьк, а в 1497 р. - Київ. На Лівобережній Україні міський самоустрій і суд були побудовані відповідно до Магдебурзького права у таких містах, як Київ, Чернігів, Переяслав, Полтава, Стародуб, Козелець, Остер, Почеп, Мглин, Новгород-Сіверський. Деякі міста мали Магдебурзьке право у неповному обсязі, (наприклад, м. Кременець), оскільки в них не було представницьких органів, що захищали інтереси самоуправління.
Проіснувало Магдебурзьке право до ХУШ-ХІХ ст., поступово втрачаючи своє значення.
- У Литовській державі, до складу якої деякий час належала частина українських земель, у XVI ст. був виданий кодекс громадянських законів, який дістав назву "Статут великого князівства Литовського" або "Статут земський". Поява цього документа була спричинена необхідністю узагальнення чинних законів, їхньої кодифікації з огляду на те, що до цього часу використовувалися різноманітні правові норми, джерелом яких були старі звичаї, а також нові привілеї, надані великим князям. Крім того, Литовський статут з'явився внаслідок неухильного прагнення шляхти, могутність якої значно зросла, звільнитися від тягаря великокняжої влади.
Литовський статут витримав три редакції- 1529,1566 та 1588 років, після всіх змін зберіг характер збірника місцевих законів; містив норми, які регламентували державне, земельне, кримінальне, процесуальне та спадкове право; закріплював привілеї феодалів; посилював закріпачення селян, дещо обмежував свавілля магнатів.
Теоретичні витоки Литовського статуту треба шукати у першому кодексі законів древньоруського феодального права -"Руській правді", складеній за часів правління Ярослава Мудрого (близько 978-1054 рр.). Відомий український історик І.П. Крип'якевич наголошував на безпосередньому зв'язку "Руської правди" з побутом українських земель і писав, що головним джерелом "Правди" було місцеве звичаєве право, яке своїми печатками сягало родо-племінних часів.
М.С.Грушевський у своїй фундаментальній праці "Ілюстрована історія України" визнав вражаючу схожість між "Руською правдою" і пізнішим Литовським статутом, що грунтувався на праві найвідокремленішої частини Київської держави - земель полоцьких.
Становлення місцевого самоврядування у ХУШ-XIX ст. треба розглядати в контексті розвитку буржуазної держави, який відбувався в умовах жорстокої боротьби абсолютизму з народною демократією. Централізована державна влада виявилася неспроможною ефективно здійснювати всі свої завдання (особливо соціального спрямування). Частину з них доцільно було б передати в компетенцію самостійних і незалежних місцевих властей, звичайно, в межах, визначених самою державою. Невипадково питання організаційного оформлення місцевого самоврядування досліджувалися багатьма політичними та правовими теоріями й концепціями, до них зверталися відомі політики, вчені й літератори - представники найпрогресивніших кіл суспільства.
Ще в середині XVII ст. видатний політичний діяч і дипломат АЛ. Ордин-Нащокін (1605-1680 рр.), визнаючи необхідність посилення монархії, водночас усвідомлював, що розвиток економіки можливий лише за надання певної свободи місцевим торгово-промисловим центрам. Він пропонував надати містам право самоуправління, яке не завдасть шкоди центральній владі.
Поняття "самоврядування", "самоуправління" почали використовуватися в Європі з другої половини ХУГИ ст. саме щодо місцевого самоврядування. Того часу інститут місцевого самоврядування сформувався в багатьох країнах і передбачав управління всіма господарськими та іншими справами будь-якої адміністративної одиниці не органами центральної влади, а самими жителями. Проте Росія значно відставала від інших країн у процесах становлення і зміцнення місцевого самоврядування. Державні діячі, вчені визнавали цей факт і виступали за проведення змін у структурі державної влади, в управлінні країною.
Політична доктрина великого реформатора М.М. Сперанського (1772-1839 рр.) торкалася, зокрема, й організації місцевої влади та запровадження колегіального управління зверху донизу за допомогою представницьких інститутів; губернських, повітових і волосних дум, які повинні буди обиратися на багатоступеневій основі. Прогресивні проекти М.М. Сперанрького щодо реформування Російської держави, які зачіпали не лише перебудову державної влади, а Й скасування кріпосного права, втілення політичних і громадянських свобод, упорядкування фінансового господарства, наштовхнулися на різкий опір з боку консервативних сил суспільства.
Прихильником ідеї створення представницьких органів місцевої влади в усіх адміністративно-територіальних одиницях (губерніях, повітах, волостях) був також декабрист П.І. Пестель (1793-1826 рр.). Він вважав, що такі місцеві органи (народні зібрання) повинні обирати свої постійно діючі виконавчі органи.
Теоретичні вчення про розвиток місцевого самоврядування слід розглядати як спроби вчених того часу дати відповідь на складні питання, що ставило суспільне життя, пояснити причини колізій між центральним урядом і громадянами, обгрунтувати необхідність зміцнення самоврядування. Наприкінці XVIII ст. позиції буржуазії в європейських країнах значно зміцнилися внаслідок жорстокої боротьби із залишками феодальної держави, з притаманними їй надзвичайним централізмом влади, бюрократичною регламентацією, дріб'язковою та прискіпливою опікою. За таких умов буржуазія - новий і могутній клас - впевнено прагнула зайняти місце у суспільстві, яке б відповідало ЇЇ економічній могутності. Найяскравіше протистояння буржуазії та феодальної держави проявилося під час Великої французької революції 1789 р., коли на зміну поліцейській державі прийшла конституційна. Велика Французька революція стала вирішальною віхою у становленні інституту самоврядування в Європі.
Напередодні революції у Франції виникає децентралізаційна теорія як реакція на наполеонівську адміністративну реформу, що встановила міцний централізований бюрократичний механізм влади, який працював лише за вказівкою центральних органів. Тим самим народ був остаточно усунутий від участі в державному житті, а влада зосереджувалася в руках чиновників, підконтрольних центральній владі. У країні створили посилений поліцейський апарат.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Місцеві фінанси» автора Петленко Ю.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина II. Теми для додаткового опрацювання“ на сторінці 1. Приємного читання.
