РОЗДІЛ 11. КОМЕРЦІЙНІ БАНКИ

Різновидом залучення кредитних ресурсів виступає також переоблік векселів у центральному банку або операції під угоду про продаж цінних паперів з їх викупом через якийсь термін. Це так звані РЕПО операції. Інколи банки для покращання своєї ліквідності випускають в обіг комерційні цінні папери. Вони являють собою короткострокові боргові зобов’язання великих компаній, які покривають сезонні або інші потреби в обігових коштах. Ці комерційні папери, як правило, випускаються без забезпечення і за ними відсоток вищий, ніж за державними цінними паперами.

За ресурси, що залучаються, банк сплачує відсоток своїм вкладникам. Ці відсотки становлять основну частину операційних витрат комерційного банку. В основі політики банку щодо процентної ставки за внесками лежать як стратегічні, так і тактичні цілі. Цим пояснюється те, що банк часто застосовує різну тактику в ціноутворенні за залученими внесками. Наприклад, для залучення якомога більшого числа вкладників банк може встановити високі процентні ставки. Якщо ж завдання полягає в залученні певного вкладника (наприклад, великого), то може проводитися політика диференціації тарифних ставок залежно від розмірів внеску. Варіантів ціноутворення за вартістю депозитів, що залучаються, може бути багато, однак зміна відсотка, який виплачується за внесками, має свої межі. Нижня межа окреслена витратами на залучення даного кредитного ресурсу і мінімальним рівнем прибутку, які забезпечують доцільність залучення внесків. Верхня межа найчастіше залежить від кон’юнктури на ринку і від конкретних цілей, які на даному етапі ставить перед собою банк.

11.3. Організація і форми банківського кредитування

Залучені комерційним банком ресурси розміщуються в різні активи з метою отримання прибутків. Такі операції носять назву активних, і їх можна охарактеризувати принаймні з двох боків: з боку їх загальної організації і з боку форми, в якій надаються кредити. Перша сторона реалізує відносини між клієнтом і банком з приводу, скоріше, технологічної сторони, а саме з погляду визначення ступеня ризику і самої можливості надання кредиту. Друга сторона більшою мірою відбиває сутність економічних відносин між кредитором (банком) і позичальником (клієнтом) щодо балансування їх економічних інтересів, які реалізуються цими відносинами.

Слід зазначити, що процес кредитування, здійснюваний комерційними банками, є досить складним і вимагає добре розробленої правової основи. У нашій країні правова база для здійснення процесу банківського кредитування подана в таких законодавчих актах, як Закони України »Про банки та банківську діяльність», »Про підприємства в Україні», »Про підприємництво» та ін. Крім того, організація банківського кредитування регламентується і цілою низкою положень Національного банку України. Серед них особливе місце займає Положення »Про кредитування» (1995 p.), яке обумовлює основні принципи і форми банківського кредитування.

Конкретна технологія надання кредиту визначається кожним комерційним банком і може відрізнятися від організації надання кредитів іншими банками конкретним набором дій. Однак у цілому процес підготовки видачі кредиту і його повернення має багато спільного, і в ньому можна виокремити декілька етапів. Основні з них такі:

Перший етап настає тоді, коли банк, отримавши заявку на одержання кредиту, в якій указується мета одержання кредиту, його сума, термін і дата погашення, приступає до аналізу об’єкта кредитування з метою визначення його сильних і слабких сторін. На цьому етапі банк, як правило, пропонує позичальникові надати ряд документів. Серед них банк, звичайно, вимагає копії статуту й установчого договору, дані про кредити, які отримані в інших банках, бухгалтерський баланс і звіт про результати фінансової діяльності на останню звітну дату, техніко-економічне обґрунтування проекту, під який клієнт хоче отримати кредит, і інші документи. Метою роботи банку з майбутнім позичальником виступає вивчення реальності й ефективності проектів, під які позичальник прагне одержати кредит.

Другий етап кредитування передбачає вивчення кредитоспроможності позичальника. Для цього банк використовує насамперед ту інформацію, яку йому надає клієнт. Разом з тим банк використовує й інші джерела інформації. Це можуть бути відомості, які знаходяться в базі даних банку, а також відомості, отримані із зовнішніх джерел. У нашій країні процедура одержання зовнішньої інформації ще не відрегульована законом, що утруднює доступ до відповідних матеріалів. Це, з одного боку, знижує можливості банку у швидкій і, головне, точній оцінці кредитоспроможності позичальника, а з іншого — може невиправдано зачепити інтереси клієнта. У країнах з розвинутою ринковою економікою таку інформацію банкам надають спеціалізовані комерційні структури на підставі банківських документів, які підтверджують факт звернення за кредитом. При цьому закон чітко визначає, яку інформацію можна давати банкові, а яку ні.

Головною метою на другому етапі кредитування є з’ясування здатності позичальника повернути кредит. З цією метою банк розробляє систему показників, що дають можливість визначити поточний фінансовий стан підприємства, ліквідність його активів, акуратність при розрахунках за раніше отримані кредити і т. ін.

На третьому етапі відбувається розробка умов кредитування і укладається сама кредитна угода. Існуюче законодавство не встановлює конкретних вимог до форми такої угоди, а основою для його розробки виступають відповідні статті Цивільного кодексу України. Важливим моментом при укладанні кредитної угоди виступає визначення відсотка за кредит і умов його виплати.

Метою даного етапу виступає розробка таких умов кредитування, які б чітко фіксували права та обов’язки сторін і давали можливість банкові і позичальникові максимально задовольнити свої інтереси.

Четвертий етап банківського кредитування включає заходи щодо організації контролю за виконанням умов кредитної угоди. Форми контролю і дії банку у випадку виникнення загрози неповернення кредиту або несплати відсотків визначаються конкретною ситуацією. Однак відшкодування банкові непередбачених втрат або неотриманих прибутків, як правило, можливе тільки після відповідного судового розгляду.

Важливість даного етапу для банку важко переоцінити, тому що він є реалізацією кредитної угоди. Оперативність оцінки ситуації, яка склалася в процесі використання кредиту, і різноманітність форм і методів впливу на позичальника виступають для банку визначальною гарантією зменшення можливого кредитного і процентного ризику.

Заключний етап кредитування пов’язаний з поверненням кредиту і відсотків за ним, якщо в кредитному договорі не передбачено інший порядок сплати відсотків. У практиці дуже часті випадки продовження (пролонгації) термінів кредиту/ тоді в письмовій формі робляться зміни і доповнення до вже укладеної кредитної угоди.

Класифікація банківських кредитів визначається тією ознакою, яку покладено в основу розмежування кредитів. Насамперед усі кредити розмежовують за термінами їх використання. За цією ознакою в Україні виділяють такі кредити:

- Короткострокові — це кредити, що видаються на термін до 1 року. Як правило, вони пов’язані з необхідністю вирішення тимчасових фінансових проблем, що виникають у підприємства в процесі виробництва.

- Середньострокові кредити видаються на термін до 3 років. Як правило, ці кредити пов’язані з оплатою придбаного устаткування, фінансуванням капітальних вкладень, купівлею технологій або патентів.

- Довгострокові кредити надаються на термін більше 3 років. Зазвичай вони пов’язані з реконструкцією підприємства, розширенням виробництва, новим будівництвом і т. ін.

Друга важлива класифікаційна ознака — забезпеченість кредиту. За цією ознакою виділяють два види кредитів:

- забезпечені — видаються під заставу майна, цінних паперів, майнових прав. До них також належать кредити, забезпечені гарантіями банку, поручительством і майном третіх осіб, свідченням страхової організації тощо;