Розділ «П'єр Адо Що таке антична філософія?»

Спроби переглянути новочасне сприйняття античної філософії неодноразово відбувалися упродовж ХІХ—ХХ століття головним чином у двох напрямах: повернення античній філософії статусу взірця філософування, який вона мала за доби пізнього середньовіччя та Відродження (Лео Штраус), та перегляду схеми її історії, що сформувалася в Новий час і набула остаточного вигляду у Ґ.Ф.В. Геґеля. Ця схема невіддільна від новочасного уявлення про філософію як теорію, яка повинна постійно розвиватись, звертаючись до нових сюжетів чи досягаючи ще вишуканіших способів розглядати старі. Зародження та становлення античної філософії відбувається, згідно з цією схемою, у «досократиків» і завершується філософією Платона та Аристотеля, тоді як наступна доба — еллінізму і Римської імперії, вважається періодом занепаду філософської думки. Останній у цій схемі феномен античної філософії — неоплатонізм, вважається водночас синтезом філософських здобутків античності і відправним пунктом становлення середньовічної, християнської філософії. Спроби перегляду описаної схеми відбуваються, зокрема, і через заперечення засадничої ролі Сократа (Фрідріх Ніцше), і через перенесення акценту на думку досократиків (Анаксимандра, Геракліта і Парменіда у М. Гайдеґера), і шляхом реабілітації софістів — цього «другого Я» грецьких філософів класичного періоду (Барбара Касен).

Своєю чергою П. Адо пропонує переглянути значення філософії доби еллінізму та Римської імперії. Він наполягає, що поступ філософії в цей період стає помітним, якщо не зводити античну філософію до теорії, адже «філософські твори античності писались не для того, щоб викласти систему, а для того, щоб справити вплив»[902]. На його думку антична філософія у своєму соціальному і життєвому аспекті відрізняється від філософії новочасної, бо античні філософські тексти «завжди були призначені для вузької публіки: на відміну від новочасних книг, які можуть читатись де завгодно, коли завгодно і будь-ким, античні тексти мали чітких адресатів — або групи учнів, або окремого учня; їх завжди писали в конкретних умовах: або для того, щоб прочитати під час лекції, або щоб адресувати тому, хто щось запитав»[903]. Підхід до філософського тексту як до духовної вправи уможливив перегляд значення тих жанрів філософської літератури, які сьогодні залишаються поза увагою істориків філософії, схильних вивчати лише виклади систем і теорій: «Утішання та листування є літературними жанрами, за допомоги яких філософ звертався до своїх учнів чи своїх друзів в конкретних обставинах… Зрештою, це просто інші форми діалогу. Ці літературні форми — діалог, утішання, листування, продовжували існувати в середньовіччі, за доби Відродження і ще в XVII столітті, але вже у вигляді літератури, тоді як навчання філософії позбавилось діалогічної форми»[904]. Твори подібних жанрів, передусім «Підручник» Епіктета[905] і «Роздуми» Марка Аврелія[906] перебувають в центрі уваги «зрілого» П. Адо, але він не обмежується античною філософією — окрім вже згадуваного Вітґенштайна, він віднаходить елементи духовних вправ у текстах Декарта, Ніцше та інших, а Ґьоте навіть присвячує окрему книгу «Не забувай жити. Ґьоте і традиція духовних вправ»[907].

Переносячи увагу з теорії на спосіб життя, П. Адо не може вважати античну філософію в цілому чи на якомусь з її етапів взірцем філософування, він навіть наголошує на історичній довільності канону історії античної філософії — того набору імен, текстів та ідей, з яким ми ототожнюємо її як інтелектуальний та духовний феномен[908]. Залишаючи без остаточного розв’язання питання про занепад античного розуміння філософії в Новий час, він намагається показати, що таке розуміння не зникає повністю і, більше того, що поширене сьогодні розуміння філософії також коріниться в античності: «в певному сенсі можна сказати, що завжди існували дві супротивних концепції філософії, одна робила наголос на дискурсивний полюс, інша — на полюс вибору життя»[909].

Зрозуміло, що книга, написана з таких позицій, не обмежується викладом «поглядів» античних філософів: за улюбленим висловом її автора вона покликана не лише інформувати, а й формувати. Розповідаючи про античну філософію як історичний феномен, книга пропонує читачу авторське розуміння філософії і, що можливо є найважливішим, спосіб прочитання філософських (і не тільки античних) текстів. З цим пов’язана трудність книги — написана для широкої публіки, вона спирається на численні оригінальні тексти античних авторів, часто в перекладі чи інтерпретації самого П. Адо, який не задовольняється наявними французькими перекладами. Це справжній виклик для перекладача книги та її україномовного читача, оскільки багато цитованих у книзі текстів не перекладені українською, а перекладені далеко не завжди сумісні з обраною П. Адо інтерпретацією. Але згадана трудність не є чужою філософському вимірові книги: сьогодні робота з текстами стала невід’ємною частиною філософування і без вдумливого читання та інтерпретації текстів філософія не може стати вправою, що трансформує людину. Сподіваюсь, що читання українського перекладу книги П. Адо не лише переконає читачів у цьому, а й стане для них такою вправою.

Сергій Йосипенко,

доктор філософських наук

ЗМІСТ

Переднє слово …7

• Перша частина

Платонове визначення філософа і те, що йому передує …16

I. ФІЛОСОФІЯ ДО ФІЛОСОФІЇ …16

Historia перших мислителів Греції …16

Paideia …19

Софісти V століття …20

II. ПОЯВА ПОНЯТТЯ «ФІЛОСОФУВАННЯ» …22

Свідчення Геродота …22

Філософська діяльність, гордість Афін …24

Поняття sophia …26

III. ПОСТАТЬ СОКРАТА …32

Постать Сократа …32