Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)

У даному дослідженні автор звільняє від примусового шлюбу із інстинктами такі важливі людські пристрасті як прагнення до любові та свободи, потяг до руйнування, бажання мучити, підкоряти собі іншого і владарювати над ним. Інстинкт – це суто біологічна категорія, в той час як притаманні характерові пристрасті та потяги – це біосоціальні, історичні категорії[5]. І хоча вони і не слугують фізичному виживанню, ім властива така ж (а іноді і більша) влада, як і інстинктам. Вони формують ядро людської зацікавленості життям (здатності до радощів та захоплення); вони є, в той же час, матеріалом, із якого виникають не лише мрії і сновидіння, але і мистецтво та релігія, міфи та оповіді, література і театр, тобто все, заради чого варто жити (що робить життя вартим життя). Людина не може існувати як простий “предмет”, як гральний куб; вона сильно страждає, коли її низводять до рівня автоматичного пристрою, придатного лише для приймання їжі та розмноження, навіть якщо їй при цьому гарантується підвищений рівень безпеки. Людина потребує драматизму життя та переживань; і якщо на вищому рівні своїх досягнень вона не віднаходить задоволення, то сама створює собі драму руйнування.

Нинішній стан психологічної думки підтримує відому аксіому, згідно з якою мотивація лише тоді може бути сильною, коли вона слугує органічним потребам, тобто тільки інстинктам властива достатня мотиваційна сила. Якщо ж відмовитися від цієї механістичної, редукціоністської точки зору і звернутися до цілісної концепції людини, то поступово стає зрозумілим, що людські пристрасті слід розглядати у зв’язку із їх функцією у процесі життя цілісного організму. Їх інтенсивність укорінена не у специфічних фізіологічних потребах, а у потребі цілісного організму жити і розвиватися як у тілесному, так і у духовному вимірах.

Ці пристрасті важливі для нас не післятого, як задоволені наші фізіологічні потреби. Ні. Їхне коріння заглиблюється у самі основи людського буття, вони аж ніяк не відносяться до розряду розкошів, які хтось може собі дозволити після того, як зодовольнить свої нормальні “нижчі” потреби. Люди закінчували своє життя самогубством у зв’язку з тим, що не могли задовільнити любовну пристрасть, жагу влади, слави або помсти. Випадки самогубства з причини недостатньої сексуальної задоволеності практично не зустрічаються. Саме ці, необумовлені інстинктами, пристрасті хвилюють людину, захоплюють її, роблять її життя повноцінним; як сказав колись Гольбах, французький філософ-просвітник: “Людина, позбавлена бажань та пристрастей, перестає бути людиною”. Їх вплив та роль тим і обумовлені, що без них людина дійсно перестає бути людиною[6].

Людські пристрасті перетворюють людину із маленької, непомітної істоти на героя, у істоту, яка наперекір усім перепонам намагаєтьсянадати сенсу власному життю. Вона прагне бути творцем самої себе, прагне перетворити своє неповноцінне буття у повноцінне, осмислене та цілеспрямоване, максимально придатне для досягнення цілісності власної особистості. Людські пристрасті – це аж ніяк не психологічні комплекси, які можна пояснити засобами звернення до подій та вражень раннього дитинства. Їх можна зрозуміти лише вийшовши за вузькі межі редукціоністської психології та вивчаючи їх у живій реальності, тобто піддавши аналізу спробу людини надати сенсу своєму життю, пережити найгостріші, найсильніші потрясіння, які тільки можуть мати місце при даних умовах(або які вона сама вважає можливими). Пристрасті – це її релігія, її культ та її ритуал, а вона змушена приховувати їх навіть від самої себе, особливо у випадку відсутності зовнішньої підтримки. Ціною вимогливості та підкупу її можуть змусити відмовитися від своєї “релігії” і стати адептом нового культу – культу робота. Але такий психологічний підхід відбирає у людини її останнє надбання – здатність бути не річчю, а людиною.

У дійсності усі людські пристрасті, “позитивні” і “негативні”, слід розуміти не інакше як спробу подолати власне банальне існування у часі та перейти у вимір трансцендетного буття. Зміна особистості можлива лише у тому випадку, коли людині вдається “звернутися” до нових способів осмислення життя: якщо вона при цьому мобілізує усі свої життєво важливі прагнення та пристрасті і, тим самим, пізнає більш гострі форми вітальності та інтеграції, ніж ті, що були притаманні їй раніше. А до тих пір, поки цього не відбувається, її можна приборкати, вгамувати, але не можливо зцілити. Не дивлячись на те, що життєздатні пристрасті сприяють самоствердженню людини, підсилюють її відчуття радості від життя і значно більше сприяють прояву її цілісності та вітальності, ніж жорстокість та деструктивність, тим не менш і ті, і інші рівною мірою беруть участь у реальному людському існуванні; тому аналіз і тих, і інших пристрастей необхідний для вирішення проблеми людського буття. Адже і садист – це теж людина і має людські ознаки так само, як і святий. Його можна назвати хворою людиною, калікою, виродком, який не зміг знайти іншого способу реалізувати притаманні йому від народження людські якості, – і це буде вірно; його можна також вважати людиною, яка у пошуках блага вступила на невірний шлях[7].

Ці розмірковування зовсім не доводять того, що жорстокість і деструктивність не є вадами, вони доводять лише те, що ці вади властиві людині. Жорстокість руйнує душу та тіло і саме життя; вона знищує не лише жертву, але і самого мучителя. У цій ваді знаходить свій вираз парадокс: у пошуках власного сенсу життя обертається проти самого себе. У цій ваді і відображається єдине справжнє спотворення. І зрозуміти його зовсім не означає – пробачити. Але поки ми не зрозуміли, у чому його суть, ми не можемо судити про те, які чинники сприяють, а які перешкоджають зростанню деструктивності у суспільстві.

Таке розуміння особливо важливе у наш час, коли значно знизився поріг чутливості до жорстокості, коли на всіх рівнях життя спостерігаються некрофільські тенденції: зростання інтересу нашого кібернетичного індустріального суспільства до усього мертвого, механістичного, автоматичного і т.д.

У літературі дух некрофілії вперше проявився у 1909 році у “ Маніфесті футуризму” Ф.Т. Марінетті. Але останніми десятиліттями ця тенденція стала помітна у багатьох сферах літератури та мистецтва, де об’єктом зображення все частіше стає механістичне, безжиттєве, деструктивне начало. Передвиборчий лозунг фалангістів “Хай живе смерть!” загрожує перетворитися на принцип життя самого суспільства, у якому перемога машин над природою стала символом прогресу, а сама жива людина стає лише додатком машини.

У даній роботі досліджується сутність некрофілії та соціальні умови, що сприяють формуванню та прояву цієї пристрасті. У результаті дослідження я прийшов до висновку, що у широкому сенсі усунення цієї вади можливе лише ціною радикальних змін нашого суспільного та політичного ладу – таких змін, які повернуть людині її пролвідну роль у суспільстві. Лозунг “Порядок та закон” (замість “Життя та система”), заклик до застосування більш жорстких заходів покарання за злочин, так само як і одержимість деяких “революціонерів” жагою влади та руйнування, – це не що інше як додаткові приклади зростання потягу до некрофілії у сучасному світі. Ми мусимо створити такі умови, при яких вищою ціллю всіх суспільних прагнень стане всебічний розвиток людини – тієї найнедосконалішої істоти, яка, з’явившись на певному ступені розвитку природи, потребує удосконалення та шліфування. Дійсна свобода та незалежність, а також викорінення будь-яких форм гніту зможуть привести у дію таку силу, як любов до життя, – а це і є єдина сила, здатна подолати потяг до смерті.

Фромм Е. Інстинкти та людські пристрасті // Фромм Э . Анатомия человеческой деструктивности – М.: ООО “Издательство АСТ-ЛТД”, 1998. – с. 30-41.

Ільєнков, Евальд Васильович

(1924 - 1979)

Філософ, спеціаліст по теорії діалектики, історії філософії, методології наук про людину.

Е.В. Ільєнков сформулював проблему побудови теоретичної системи та її генезиса основі деякої “клітини”, що і є ядром теорії. Його розробка ядра теорії співзвучна з лакатовським методом науково-дослідницьких програм, а розвинута Ільєнковим критика філософського емпіризма є дотичним до того, що пізніше почало обговорюватися як проблема теоретичного навантаження емпіричного факту.

Одна із основних проблем над якою працював філософ-зняття картезіанської дихотомії суб’єктивного і об’єктивного, свідомості як дечого чисто “внутрішнього” і зовнішньої реальності. У зв’язку з цим Е.В.Ільєнков сформулював концепцію ідеального, яке тлумачилось як здатність людини будувати свою діяльність у гармонії з формою іншого тіла, а також з перспективою еволюції тілесності в ході розвитку культури. Остання і є первинною формою буття ідеального, яке існує не в голові людини, не у її свідомості, а в історичних формах діяльності, в культурі.

ДІАЛЕКТИКА ІДЕАЛЬНОГО.

…До ідеалістичних учень ми відносимо всі ті концепції у філософії, які у якості вихідного моменту пояснення історії і пізнання беруть ідеальне– як би воно, не розшифровувалося – як свідомість чи воля, як мислення або психіка взагалі, як «душа» або як «дух», як «відчуття» або як «творче начало» або як «соціально організований досвід».

Саме тому антиматеріалістичний напрям філософії називається ідеалізмом, а не, скажімо, «інтелектуалізмом» чи «психізмом», «волюнтаризмом» або «психологізмом», – це вже окремі специфікації, а не найбільш загальні визначення ідеалізму, в якій би особливій формі він не виступав. «Ідеальне» тут розуміється у повному його обсязі, в якості завершеної сукупності його можливих інтерпретацій, як уже відомих, так і таких, які ще можуть бути створеними.

Тому можна і потрібно говорити, що свідомість, наприклад, «ідеальна», тобто відноситься до категорії «ідеальних» явищ, і ні в якому випадку, ні в якому сенсі або відношенні не матеріальна. Але якщо ви скажете навпаки - скажете, що «ідеальне» – це і є свідомість(психічний образ, «поняття» і т.д.), – то тим самим ви внесете неприпустиму плутанину щодо виявлення принципової різниці (протилежності) між ідеальним і матеріальним взагалі. У саме поняття«ідеального». Адже при такому перелицюванні поняття «ідеального», воно перетворюється із продуманого теоретичного позначення відомої категорії явищ просто-напросто в назву для деяких з них…

…Поки що достатньо констатувати, що якщо ви визначаєте свідомість як «ідеальне», то на резонне питання: «А що ви при цьому розумієте під “ідеальним”?» – відповідати фразою: «Ідеальне є свідомість», «є феномен