Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)

Але тут постає вирішальнезапитання: чи виникаєдух тільки завдяки аскезі, витісненню, сублімації, чи завдяки їм він отримує енергію? Переконаний, цією негативною діяльністю, цим “ні” дійсності обумовлюється аж ніяк не буттядуху, а тільки як би його постачання енергієюі тим самим його здатність до маніфестації. Сам дух, як ми говорили, в кінцевому рахунку є атрибут самого сутнього, виявляється в людині в зосередженій єдності “вбираючої” в собі особистості. Однак – дух як такий у своїй “чистій” формі початково не має ніякої “влади”,“сили”, “діяльності”. Щобвзагалі отримати яку-небудьнезначну ступінь діяльності, повинна додатисята аскеза, витіснення потягу і одночаснасублімація, про яку ми говорили.

Звідси ми бачимо дві можливостірозуміння духу, які відіграють фундаментальну роль в історії ідеї людини. Першаіз цих теорій, розвинута греками, приписує самому духу не тільки силу і діяльність, але і найвищу ступінь влади і сили – ми називаємо її “класичною” теорією людини. Вона – основна частина загального світоспоглядання, згідно якої одвічно існуюче і незміннепроцесом історичного становлення буття “світу” (Космос) улаштовано так, що відносно більш високіформи буття від божества до грубої матерії суть будь-який раз найсильніші, наймогутніші, тобто наслідковівиди буття. Найвищою точкою такого світу виявляється тоді, звичайно, духовний і всемогутній Бог, тобто Бог, який саме завдякисвоєму духу так само і всемогутній. Другий, протилежний погляд, який ми будемо називати “негативною теорією” людини, подає зворотню думку, що сам дух – оскільки взагалі допускається це поняття – як мінімум вся “культуротворча діяльність людини”, тобто і всі моральні, логічні, естетично творчі і художньо формуючі акти тільки і виникаютьвиключно завдякицьому “ні”.

Я відкидаю обидвітеорії. Я стверджую, що, хоч завдяки цьому негативному акту і відбувається насичення енергією одвічно безсилого духу, спроможного лише в групі чистих “інтенцій”, але дух “виникає перш за все не завдяки цьому...

Завдання філософської антропології– вірно вказати, як з основної структури людського буття, яка коротко подана в нашому попередньому викладі, випливають всі специфічні монополії, звершення та справи людини: мова, совість, інструменти, зброя, ідеї праведного і неправедного, держава, керівництво, образотворчі функції мистецтва, міф, релігія, наука, історичність та соціальність. Розглянути це тут більш детально неможливо. Але на кінець слід, ймовірно, зупинитися на тих наслідках, які висловлене має для метафізичного відношення людини до основ речей...

Шелер М. Положение человека в Космосе // Шелер М. Избранные произведения : Пер. с нем. /Пер. Денежкина А.В., Малинкина А.Н., Филипова А.Ф.; Под ред. Денежкина А.В. - -М.: Издательство „Гносис”, 1994.- с.131-193. – с.133-135, 152-157, 160-166, 187.

Фромм, Еріх

(1900 – 1980)

Німецький психолог та філософ. Фромм один із головних представників Франкфуртської школи (критична теорія, або неомарксизм) та засновників неофройдизму. Позиція Фрома формується на основі синтезу психоаналізу, марксизму, філософської антропології та екзистенціалізму. Їй властива гостра критична спрямованість щодо сучасного суспільства (критика відчужених форм соціальності, як – от : споживацтво, деперсоналізація, дегуманізація тощо). Піддає критиці натуралістичні засади фройдівської концепції особистості.

Перспективу людського розвитку Фромм вбачає у перетворенні сучасного “хворого суспільства” на засадах створення умов для самовдосконалення і реалізації творчого потенціалу людини (“гуманістичний радикалізм” на основі домінування любові до життя).

ІНСТИНКТИ ТА ЛЮДСЬКІ ПРИСТРАСТІ.

Світові темпи зростання насилля і деструктивності привернули увагу спеціалістів та широкої громадськості до теоретичного дослідження сутності і причин агресії. Увага до цієї проблеми нікого не здивує; подиву заслуговує скоріше те, що ця увага виникла так пізно, особливо враховуючи, що такий видатний дослідник як З.Фрейд, після перегляду своєї теорії, центральною ідеєю якої була ідея сексуальності, уже в 20-ті роки створив нову теорію, у межах якої прагнення до руйнування (“інстинкт смерті”) посідає таке ж місце як і прагнення до любові (“жага життя”, “сексуальність”). Однак, громадськість, як і раніше, розглядала фрейдизм виключно у дусі сформованого на той час стереотипу, обмежуючи його рамками вчення про лібідо як основної людської пристрасті.

Ця ситуація змінилася лише у середині 60-х років. Однією із причин цієї зміни був, вірогідно, масштаб насилля та страх перед зростаючою загрозою чергової світової війни. Цьому сприяла також публікація кількох книг, присвячених проблемі людської агресивності, особливо книги Конрада Лоренцо “Так зване зло”. Лоренц, відомий вчений у галузі дослідження поведінки тварин[1] (особливо цікавими є його праці про риб та птахів), вирішив вийти у галузь, у дослдіженні якої він не мав достатнього досвіду та відповідної компетентності, – у сферу людськоїповедінки. Хоча його книга “Так зване зло” не була сприйнята більшістю психологів та нейрофізіологів, вона миттєво стала бестселлером і відчутно вплинула на значну частину освіченої публіки, яка вбачала у ідеях Лоренца остаточне вирішення проблеми.

Значний успіх ідей Лоренца не в останню чергу був пов’язаний із попередньою публікацією робіт такого автора як Роберт Ардрі, – “Адам прийшов із Африки”, “Адам і його територія”. Ардрі (талановитий сценарист, але не вчений) досить некомпетентно поєднує дати та факти про походження людини і пов’язує їх із досить тенденційним міфом про вроджену людську агресивність. За цією книгою послідували інші книги спеціалістів у галузі поведінки тварин, наприклад “Гола мавпа” Демонда Морріса і “Любов та ненависть”, що належала перу одного із уччнів К.Лоренца, Іреніусу Ейбл-Ейбесфельду.

Всі ці роботи спираються, по суті, на одну тезу: агресивна поведінка людей, безпосередніми проявами якої є війни, злочини та інші типи деструктивної і садистської поведінки, має філогенетичні корені, вона запрограмована у людині, пов’язана із вродженим інстинктом, що чекає свого місця і часу та використовує будь-який привід для свого прояву.

Можливо, успіх Лоренца та його неоінстинктивізму пов’язаний не стільки із досконалістю його аргументів, скільки з тим, що значна кількість людей виявилась схильною до сприйняття такої аргументації. Що може бути приємнішим для людини, яка відчуває страх і розуміє власну безпорадність перед обличчям невпинного руху світу у напрямку руйнування, що може бути бажанішим, ніж теорія, яка запевняє, що витоками насилля є наша тваринна натура, нездоланний інстинкт агресивності і що найкраще для нас, як вважає Лоренц, – спробувати зрозуміти, що сила та влада цього потягу є закономірним результатом еволюції.

Ця теорія вродженої агресивності дуже легко перетворюється на ідеологію, яка пом’ягшує страх перед тим, що може статися та допомагає раціоналізувати відчуття безпорадності.

Існують ще й інші причини, в силу яких дехто надає перевагу спрощеному вирішенню проблеми деструктивності у межах інстинктивістської теорії. Серйозне дослідження причин диструктивності може поставити під сумнів основи визначних ідеологічних систем. Тут неможливо уникнути аналізу проблеми раціональності нашого суспільного ладу, у межах якого доведеться порушити деякі табу, що приховуються за священними поняттями “безпека”, “честь”, “патріотизм” і т.д.

Досить провести серйозне дослідження нашої соціальної системи, щоб зробити висновок про причини зростання деструктивності у суспільстві і підказати засоби для її спаду. Інстинктивістська теорія позбавляє нас від нелегкої задачі такого глибокого аналізу...

Беручи до уваги сучасний стан психологічної думки, кожен, хто зіштовхується із критикою на адресу лоренцівської теорії агресивності, очікує, що джерелом цієї критики є біхевіоризм – інша теорія, що займає домінуюче положення у психології. На противагу інстинктивізму, біхевіоризм не цікавлять суб’єктивні мотиви, сили, які нав’язують людині певний спосіб поведінки; біхевіористську теорію цікавлять не пристрасті або аффекти, а лише тип поведінки та соціальні стимули, що його формують.

Радикальна переорієнтація психології з аффектівна поведінкувідбулася у 20-ті роки, і у наступний період більшість психологів виключили із наукового обігу поняття пристрасті та емоції, як такі, що не підлягають науковому аналізу. Поведінкаяк така, а не людина, яка поводить себе певним чином, стала предметом дослідження головного психологічного напрямку. “Наука про душу” перетворилася у науку про маніпулювання поведінкою. Цей розвиток досяг свого апогею у необіхевіоризмі Скіннера, який представляє сьогодні в університетах США загальновизнану психологічну теорію...