Розділ «Частина III ПОСТСУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ»

Еко пропонує модель «відкритого твору» — «трансцендентальну схему», що фіксує двозначність нашого буття у світі. Поняття «відкритий твір» стало попередником ідеї множинності у мистецтві, постструктуралістського інтересу до читача, тексту, інтерпретації. Подібно до того, як спосіб структурування художніх форм співзвучний способу, яким наука і сучасна культура осягають реальність, так і модель «відкритого твору» повинна відображати зміну парадигми, стверджувати появу нового коду. Такий твір відкриває текст багатству інтерпретацій, змінює акценти у взаємовідношеннях текстуальних стратегій — автора й читача.

Вивчаючи мас-медіа з метою виявлення відносин між наративними структурами та ідеологією, Еко розробив концепцію кітчу як немистецтва. Кітч, на думку Еко, — це ідеальний продукт для аудиторії, що прагне отримати задоволення, не прикладаючи до цього жодних зусиль. Така аудиторія здатна сприймати лише вторинні образи, але, в той же час, вона впевнена, що насолоджується справжньою репрезентацією світу.

Еко ототожнює кітч з масовою культурою і протиставляє його «високій культурі», репрезентованій авангардом. у постмодерністській культурі таке протиставлення зникає і відбувається примирення кітчу з авангардом.

За зовнішніми ознаками постмодернізм легко сплутати з кітчем, однак якщо кітчу не вдавалося привернути інтелектуальну публіку (він не здатний розважати, не відволікаючись від проблем), то постмодернізм, навпаки, розраховує саме на таку аудиторію, яка здатна оцінити іронію твору, простежити в ньому інтертекстуальні коди, тобто розважатися, але одночасно отримувати нове знання. Для того, щоб такий контакт став можливим, щоб адресат прочитав текст, постмодернізм виробляє певні визначені принципи організації повідомлення. У даному випадку Еко звертається до аналізу взаємовідношень між різними формами авангардиського мистецтва та їх інтерпретативною спільнотою, а потім до трансформації цих форм і відносин твору з аудиторією в постмодерністській культурі.

Роздуми Еко про жанри, види і можливості мистецтва епохи масової комунікації, а також про еволюцію різних типів аудиторії розгортаються навколо опозиції «інновація та повторення». На думку італійського дослідника, модерністським критерієм оцінки художньої значимості твору була новизна, висока ступінь інформації. Приємне повторення відомої мелодії сприймалося модерністськими теоріями мистецтва як дещо характерне для ремісництва — не для мистецтва — і для промисловості. Мистецтво нагадувало, скоріше, «наукову революцію»: кожний витвір модерністського мистецтва встановлював свій закон, пропонував нову парадигму, новий спосіб бачення світу.

Згідно модерністській естетиці, основними характеристиками продуктів мас-медіа є повторення, копіювання, підкорення наперед-встановленій схемі та надлишок (на противагу інформації). Сьогодні, на думку Еко, ми є свідками дискусій з приводу однієї нової теорії мистецтва, яку називають «естетикою постмодерну» і яка переглядає під особливим кутом зору самі поняття повторення та серійності. Ці поняття мають величезну кількість значень. Один із смислів слова «повторити» полягає в тому, щоб зробити копію певного абстрактного зразка. у цьому сенсі одна річ тотожна іншій, коли вона володіє тими ж властивостями, що й перша, хоча б у деякому відношенні. Однак Еко цікавить повторюваність та серійність, які стосуються того, що, на перший погляд, не здається тотожним. у цьому плані можна виділити «рітейк» та «рімейк» як різні типи повторення, а також «петлю», «спіраль» та «сагу» як різновиди серії.

Серійність та повторення, згідно Еко, не суперечать інновації. Мистецтво було й залишається «таким, що повторюється».

Постмодерністська естетика пропонує цінне відкриття: серія можливих варіацій потенційно нескінченна. У постмодернізмі серія перестає бути бідним родичем мистецтва і стає художньою формою, здатною задовольнити нову естетичну чуттєвість.

З кінця 1960-х років Еко займається семіотичною проблематикою. Підґрунтям існування культури італійський філософ вважає ідею необмеженого семіозису. Його цікавить лише замкнутий простір культури, в якому панує Символічне, що породжує смисли та оперує ними, не звертаючись при цьому безпосередньо до фізичної реальності. Еко прагне знайти єдиний семіотичний підхід до усіх феноменів сигніфікації та комунікації, виявити логіку культури завдяки різноманітним означальним практикам, які можуть бути частиною загальної семіотики культури.

ВАТТІМО

Джанні Ваттімо (Vattimo, нар. у 1936 р. у м. Турині) — італійський філософ-постмодерніст, професор теоретичної філософії Туринського університету, автор багатьох всесвітньо відомих книг, зокрема «Кінець сучасності» та «Прозоре суспільство» (1989), лауреат премії «Ганни Арендт» 2002 року у сфері політичної філософії, активний політичний діяч, видавець журналів «МікроМега» та «Міжнародний філософський журнал». Ваттімо досліджує існування людини в сучасному «суспільстві тотальної комунікації».

Постмодернізм. Згідно Ваттімо, поняття постмодерн, яке сьогодні дещо втратило свою популярність, у філософському сенсі залишається актуальним і передбачає процедуру деструкції деяких ґрунтовних рис модернізму, найхарактернішою з яких є віра у прогрес. Ця віра надає поняттю «модерність» ту нормативність, згідно якої все, що є сучаснішим, є ціннішим та досконалішим. Тобто, виходячи з цього, модернізм визначається як епоха, базовою цінністю якої є буття сучасного.

Однак, у наш час віра в історичний прогрес втрачена: як теоретичні роздуми філософів та істориків, так і фактичний соціально-політичний устрій сучасного світу позбавляє її будь-якого підґрунтя. Мова тут йде, на думку Ваттімо, не лише про кінець ідеологій та метанарацій, а, в першу чергу, про певну сукупність історико-політичних змін, адже після руйнації західного імперіалізму не можливо більше мислити історію як єдиний процес. дійсно, в ситуації, коли більше не існує будь-якої централізованої влади — католицької церкви, Священної Римської імперії чи так званого «цивілізованого світу», — говорити про історію як про поступальний прогресивний процес, що задає нормативні ціннісні критерії, не видається можливим.

Однією із складових даної епохальної зміни в розумінні історії Ваттімо вважає плюральність, адже якщо віра у прогрес була певним «принципом реальності» у модернізмі, то в результаті її втрати сама реальність втрачає сенс: у постмодерному сприйнятті реальність не постає як дещо об’єктивне. І пов’язано це не лише з втратою віри у прогрес. Не менш важливу роль грає тут «медіатизація» соціального життя. Мас-медіа, що великою мірою визначають наше сприйняття реальності, не привели до тотальної гомологізації світогляду, а, навпаки, спровокували вибух плюралізму поглядів.

Відвертий плюралізм разом із втратою віри в історію та відчуттям необ’єктивності світу породили послаблення почуття реальності. У зв’язку з цим, Ваттімо застосовує поняття «естетизації життя» у постмодерну епоху. На запитання про коректність застосування естетичної категорії для опису постмодерного існування Ваттімо дає позитивну відповідь, наслідуючи при цьому Канта та К’єркеґора у розумінні естетичного досвіду та естетичного сприйняття як досвіду «нейтрального» відносно істини та об’єктивної реальності світу.

Сенс постмодерної естетизації життя полягає, на його думку, в тому, що плюралізм (художніх стилів та стилів життя) більше не обмежується жорстким розмежуванням реальності та уявлення. Так, з одного боку, історія все більше перетворюється на естетику; світи та особистості, які вивчають історики, майже не відрізняються від вигаданих персонажів та світів. З іншого боку, саме естетичне сприйняття стає історичнішим, бо художній твір постає як репрезентація певного світу, як певна можлива форма життя.

Постмодерність, на думку італійського дослідника, відмовляючись від традиційних уявлень про формальну досконалість, змінює саму сутність естетичного сприйняття, визначаючи його у поняттях плюралізму. Задоволення, яке ми відчуваємо, споглядаючи витвір мистецтва, не пов’язане більше з переживанням певної завершеності; звичні критерії оцінки якості художнього твору вже не мають ніякого відношення до досконалості його форми, навпаки, вони пов’язані зі здатністю твору мистецтва породжувати, викликати у нас множину спогадів, асоціацій, зв’язків.

Суспільство пізньої сучасності, або постмодерністське суспільство Ваттімо визначає як суспільство переможних комунікацій. Всюдисуща хвиля теле- та радіоефіру незворотно руйнує реальність факту, світ розчиняється в неочевидності, а сучасна людина, приглушена потоками інформації, втрачає почуття об’єктивності.

Істина та свобода інтерпретації. Свою критику сучасного суспільства Ваттімо протиставляє теорії Юрґена Габермаса. На думку італійського філософа, у Габермаса наявна раціоналістична установка, з якої витікає претензія змоделювати суспільство непорушеної комунікації, суспільство чистої раціональності.

Якщо для Габермаса соціальна комунікація викривлена, то для Ваттімо вона ніколи і не буває «чистою», адже ідеал чистоти соціальної комунікації передбачає існування центрального комітету, диктатури експертів тощо. Тому Ваттімо оперує критерієм зменшення насильства, а не критерієм прозорості комунікації.