Розділ «ЧАСТИНА І ІСТОРІЯ ФІЛОСОФИ»

Ч. Пірс заклав основи прагматизму, а розвинув його в окреме філософське вчення Вільям Джеймс (1842-1910). Саме він чітко сформулював центральну ідею прагматизму: думки є істинними, якщо вони виявляються корисними, тобто здатними допомогти нам у досягненні наших цілей. Таке розуміння істини засноване на певному розумінні реальності і свідомості. Первинна реальність для людини - це неупорядкована, хаотична сукупність відчуттів. З такого безладдя свідомість виокремлює те, що потрібне індивіду, що відповідає його потребам та меті і дає змогу пристосуватись до довкілля. З первісного хаосу кожна людина створює свій окремий світ, нам немов дається мармурова брила, а ми самі викрешуємо з неї статую. Про зовнішній світ можна сказати, що він є, проте не можна сказати, що він є щось певне, це ми йому надаємо певність.

Ось із такого розуміння реальності й свідомості і випливає прагматичне розуміння істини. Словом “істина” ми позначаємо ідеї, що стали корисними. Слово ж “корисний” Джеймс розуміє дуже широко: користь може бути як матеріальною, так і інтелектуальною, напр., інтелектуально корисна та ідея, яка надає порядок, ясність нашому мисленню. Користь може бути й емоційна (коли ідея заспокоює нас, допомагає долати невпевненість і страх) або моральна (коли вона налаштовує жити у мирі й згоді з людьми). Джеймс вважав, що філософія важлива постільки, оскільки вона може дати людині практичні орієнтири щодо поглядів, котрих варто дотримуватись. Прагматизм він розглядав як метод ладнання філософських суперечок, як засіб оцінки філософських світоглядів з огляду на їх практичні наслідки для людського життя.

Ідеї прагматизму розвивав і Джон Дьюі (1859-1952), який своє вчення називав “інструменталізмом”. На його думку, мислення - це засіб, інструмент вирішення проблем. Ідеї є проектами вторгнення в існуючі умови, вони можуть бути корисними чи некорисними, проте істинними чи неістинними їх вважати не можна.

Дьюі уславився головним чином як реформатор у дусі прагматизму системи освіти у США. Освіта, на його думку, повинна спрямовуватись на те, аби навчити методам вирішення конкретних задач, що постають перед фахівцем, і не вчити загальним, абстрактним принципам.

12.3.7. Філософія життя і герменевтика

Філософія життя не є чітким філософським напрямком з однозначною методологічною позицією. До нього відносять найрізноманітніших філософів ряду течій, яких можна поєднати зверненням час від часу до поняття “життя” як ключового. Це, напр., Вільгельм Дільтей (1833-1911), Фрідріх Ніцше (1844-1900), Георг Зіммель (1858-1918), Освальд Шпенглер (1880-1936), Хосе Ортега-і-Гассет (1883-1955). З деякою долею натяжки їх можна об’єднати такою думкою: все, що існує, є формами прояву життя як деякої початкової реальності, що не є тотожною ані духу, ані матерії і яка осягається інтуїтивно.

В. Дільтей прагнув створити підвалини “наук про дух” і йшов шляхом ототожнення поняття життя з історією. Перша особливість світу людей у тому, що він сконструйований як світ історичний. Загальна підстава наук про дух - життя. «Я використовую вираз життя в науках про дух, - зауважує Дільтей, - лише стосовно людського світу; тим самим уже визначена область застосування цього слова і виключається його неправильне тлумачення. Життя полягає у взаємодії живих істот» (Маються на увазі люди - О.К.)[268]. До життя відносяться не лише сьогочасні міжлюдські стосунки, це явище трансчасове, час пов’язує фази взаємозв’язку. Життя також невід’ємне від переживання того ж таки життя. Переживання не тільки супроводжує взаємозв’язок людських особистостей, воно існує і в розумінні, у повторному переживанні того, хто проникає чуттями й розумом у пережите іншими. Життя й переживання стають об’єктивним духом, об’єктивуються в інститутах, державі, церкві, релігії, у правових системах, філософських, етичних вченнях, у художньо-естетичних творах. Спосіб, яким може вдатися осягнення таких об’єктивованих систем, є розуміння через переживання. Переживання дає можливість знайти духовне. Друга характеристика світу людей - динамічний зв’язок, він зводить цінності до цілей. Дільтей вважав, що є три форми філософської картини світу: матеріалістичний натуралізм, об’єктивний ідеалізм, ідеалізм свободи.

Г. Зіммель вважав, що ми не спроможні вийти за межі життя і побачити його прояви стороннім поглядом. З цих підстав смисл історії не можна визначити науково, він є предметом віри.

У Анрі Бергсона (1859-1941) життя - це деяка космічна сила, життєвий порив, що виявляється у творчості.

Що стосується герменевтики, то назва цієї течії походить від імені персонажа давньогрецької міфології Гермеса, посередника між богами й людьми: він повинен був тлумачити людям веління богів, а богам - прохання людей. Звідси термін “герменевтика” спочатку вживався у смислі тлумачення висловлювань оракулів, стародавніх текстів, знаків, символів чужої мови. У середні віки

формою герменевтики була екзегетика, що трактувала Святе Письмо. Філософська герменевтика складалась довго протягом XIX-XX ст. Її засновником вважається Фрідріх Шлейєрмахер (1768-1834). Він розумів герменевтику як метод всіх гуманітарних наук. Пізніше, ближче до кінця XIX ст. вона поєдналась, зокрема у творчості В. Дільтея з філософією життя.

Донедавна найбільш авторитетним представником цієї течії був німецький філософ Ганс-Георг Гадамер (1900-2002), котрий проголосив герменевтику універсальною філософією. Вона призначена відповісти на питання: в який спосіб можливе розуміння світу, що нас оточує, і як у цьому розумінні втілюється істина буття. Єдиним способом осягнути життєве є осягнення його “з середини”. Інтерпретатор починає вивчення, користуючись своїм попереднім (вихідним) розумінням, попередньою наявністю певних “забобонів”. До істини дослідник іде, проводячи постійний діалог з “текстом”, з навколишнім світом і світом історії. Діалог з історією потрібен для розуміння сьогодення, оскільки історія живе в нас.

Сучасна герменевтика наслідує ірраціоналістичні традиції. У Гадамера буття є мова. Тільки у мові відкривається людині істина буття. Мова конституює світ, у якому ми живемо, “утворює” його. Проголошуючи сутністю мови гру, він у грі вбачає і основу, і суть пізнання та розуміння історії. Чим ближче наше розуміння до гри, тим воно більш істинне. Гадамер користується таким важливим для нього поняттям, як “герменевтичне коло”, під яким розуміється гра між інтерпретатором і історичним текстом. Інтерпретатор з кожним циклом роботи з текстом наближається до більш точного смислу.

Першоджерела

1. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. - М.: Прогресс, 1989 - 616 с.

2. Барт Р. Мифологии. - М.: Академический проект, 2008. - 351 с.

3. Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція. - К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. - 230 с.

4. Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть. - Л.: Кальварія, 2004. - 376 с.

5. Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод. Том 1, 2 — К.: Юніверс, 2000.

6. Гадамер Х-Г. Пути Хайдеггера: Исследование позднего творчества. 2-е изд. - Минск: Пропилеи, 2007 - 240 с.