Розділ «ЧАСТИНА І ІСТОРІЯ ФІЛОСОФИ»

Критичним ставленням до традицій метафізики постмодернізм нагадує багатьох інших течій сучасної західної думки. Для представників постмодернізму тут натхненником є Ф. Ніцше та М. Гайдегер. Ніцше, напр., взагалі був прибічником принципово несистемного письма. Численні афористичні положення його творів важко піддаються систематизації, утруднюють формування уявлення про філософію Ніцше, яку можна було б викласти. Зробити це - майже неможливо. З афоризмів вимальовується хіба що «філософський настрій», але не система упорядкованих та аргументованих думок.

Філософський постмодернізм створив специфічний і досить потужний поняттєвий апарат, який давно вийшов за межі власне філософії і став засобом загальнокультурного рівня. Тому варто хоч би для прикладу згадати деякі з таких понять, які запровадив найбільш відомий представник постмодернізму французький філософ Жак Дерида (1930-2004).

У становленні його філософської позиції значну роль відіграли твори Ф. Ніцше, Е. Гусерля, М. Гайдегера (1889-1976), З. Фрейда, Ф. де Сосюра (1857-1913) та французького філософа Е. Левінаса (1906-1995). Головні проблеми, до яких звернувся у своїй творчості Ж. Дерида, це природа мови та людського знання, можливість істини, легітимація філософії як епістеми (у сенсі, наданому М. Фуко). За своє життя Дерида написав близько восьмидесяти книжок і понад тисячу статей, інтерв’ю. Основні його праці - «Про граматологію», «Письмо і розрізнення», «Голос і феномен». «Диссемінація», «Привиди Маркса». Отже, тепер про деякі ключові поняття, які стали після Дерида ознакою постмодернізму.

Деконструкція. Багато понять, якими користувався Дерида, формувалися в нього під впливом філософії Е. Гусерля і М. Гайдегера. Деякі поняття були базовані на творах Г. В. Ф. Гегеля, Ф. Ніцше, З. Фрейда, Ф. де Сосюра. Зокрема поняття «деконструкція» складалося у Дерида зі спроб кращого перекладу німецьких слів Destruction (руйнування) і Abbau (усунення, скасування) з філософії Гайдегера, які були у свою чергу пов’язані з поняттям Aufhebung (відміна, скасування, «зняття») гегелівської філософії. Дерида прагнув віднайти у французькій мові такий термін, який би поєднував у собі негативне й позитивне значення, одночасно деструктивну й конструктивну дію. І це слово - deconstruction. Але що воно повинне було виражати у філософському відношенні? Відповідь на це питання слід шукати у ставленні Дерида до класичної філософії і у його думках стосовно перспектив філософії.

Дерида сформувався на творах Гусерля та Гайдегера і з симпатією реагував на прагнення Гайдегера покінчити з західною метафізичною традицією. Метафізика для Гайдегера означала не лише вчення про фундаментальні сутності, а й загальний спосіб ставлення до дійсності, через яке, починаючи з давньогрецьких елеатів, європейська культура пішла хибним шляхом забування буття як способу людського перебування у світі і трактувала буття у відриві від людини. Гайдегер пропонував спочатку провести «демонтаж» понять традиційної метафізики з метою їх нового розташування, нового «монтажу», і це сприятиме вирішенню історичного завдання - «усунення», «руйнування» негативної метафізичної традиції у західній культурі.

Дерида безпосередньо таких перспектив перед собою спочатку не ставив. Через 18 років по тому, як Дерида вперше у творі «Про граматологію» використав термін «деконструкція», він пояснював у одному з листів, що цей термін не слід розуміти як позначення якогось загального методу структуралістсько- постструктуралістського ґатунку. У нього в той період «ішлося про те, щоб розібрати, розложити на частини, розшарувати структури... Але розібрати, розложити, розшарувати структури ... - це не було якоюсь негативною операцією. Скоріше, ніж зруйнувати, слід було також і зрозуміти, як деякий «ансамбль» був сконструйований, реконструювати його для цього»[267]. Та як би не намагався Дерида обмежити, виходячи зі своїх початкових намірів, параметри дії процедури деконструкції, сам термін набув надзвичайної популярності у США, був прийнятий представниками фемінізму, літературними критиками, поширився серед засобів масової комунікації, коли йшлося про «деконструкцію» моди, кухні тощо.

Що ж стосується процедури деконструкції метафізичного філософування і понять метафізики, то ця процедура означала для представників постмодернізму врешті-решт спротив диктату «логоцентризму», «фоноцентризму» та іншим «ізмам», що походять від окремих, історично й культурно відібраних, сторін бінарних опозицій. Мета деконструкції - розхитати уявну непорушність метафізичних понять, віднайти в них «розриви» у смислах, послабити принцип тотожності на користь «відмінності», «розрізнення». І тут можна тепер перейти до наступних популярних серед постмодерністів термінів.

Відмінність (difference) та розрізнення (differAnce). У філософії традиція вживання цих термінів сягає меж виникнення самої філософії, коли найперші античні онтологічні вчення прагнули відповісти на питання про співвідношення відмінності й тотожності речей, намагалися віднайти основу тотожності. Однак для Дерида увага до цих термінів була спричинена більш близькими до нього авторами (Гегелем і де Сосюром) та власними задачами. Зокрема щодо Гегеля Дерида у трактуванні співвідношення пари «тотожність/відмінність» висуває на перший план відмінність, а не тотожність, і відмовляється від тлумачення Aufhebung як зняття, оскільки у гегелівській філософії зняття складає механізм збереження тотожності у процесі розвитку речей. Спростування думки про домінування тотожності можливе навіть без апеляції до прикладів із самої реальності. Як філософ, працюючий з текстами, а не з предметами, Дерида поділяє загальну постсруктуралістську позицію щодо тексту. Будь-який текст і навіть текст, автор якого спирається на ідею ідентичності смислу, містить відмінності у значеннях, у смислах є розриви, приховані неспівпадіння. Мають місце «несмисловідмінні» відмінності, народжуються нові смисли. Разом з тим Дерида додає ще одну операцію, названу ним розрізненням (differАnce). У французькому differAnce, яке відрізняється від difference не звучанням, а тільки написанням, відчуваються деякі інші значення відмінності, а саме - відрізнятися, не бути тотожним; запізнюватися (відстрочуватися у часі і відсторонюватися у просторі); відрізнятися в думках. Все це видається Дерида важливим для аналізу текстів.

Розсіяння (dissemination). Мовний смисл цього слова - розподіляти, розкидати, розпорошувати. У Дерида він означає процес, яким значення будь-яких термінів розподіляються у мові, ніколи не завершуючись. Усім спробам встановити смислову єдність тексту Дерида протиставляє дію, спрямовану на розсіяння смислу. Смисл тексту залишається незбагненним через приховані в ньому протилежності, здолати які неможливо.

Навіть ці, наведені для прикладу, терміни з творів Дерида свідчать про спрямованість практики постмодернізму на руйнування основ традиційного філософування. Той лінгвістичний поворот у філософії, який стався у середині ХХ століття, означав у особі постмодернізму використання апарату лінгвістики і супутних їй наук проти метафізки як основи традиційного філософування.

12.3.6. Прагматизм

Ця філософська течія виникла ще в 70-х роках XIX ст. в США і є найбільш оригінальним внеском американців у філософську думку. Після Другої світової війни інтерес до прагматизму дещо знизився, однак у останні два десятиліття ряд провідних американських вчених знову звернулись до ідей прагматизму. Тож наведемо деякі відомості про цей філософський напрямок.

Саме слово “прагматизм” походить від грецького слова πράγμα (діло, дія, обставина). Центральне питання, котре порушує прагматизм, є таке: що є знання і як його слід оцінювати. Традиційно філософія вбачала в знаннях копію, відображення реальності. Відповідно й оцінювалось знання з боку його відповідності реальності. Прагматизм же запропонував вбачати в знаннях людський інструмент для дії, для досягнення певних цілей. Тому представники цього напрямку оцінюють знання виключно під кутом зору його корисності для досягнення цілей. Мислення, пізнання розглядається не як відображення реальності самої по собі, як вона існує незалежно від людини, а як засіб для вирішення життєвих задач, що постають перед людиною.

Засновником прагматизму був Чарльз Пірс (1839-1914). Пірс почав зводити знання до віри, під якою він розумів готовність чи звичку діяти певним способом. Процес пізнання він розглядав не як перехід від незнання до знання, а як перехід від стану сумніву й вагання до впевненої думки, до стійкого вірування, яке може скеровувати дію. Життя часто ставить людину у різні скрутні становища, у невизначені ситуації, у яких вона спочатку не знає, як себе вести, як діяти. Такі стани є причиною сумніву, такого собі тривожного положення, якого людина хотіла б якомога скоріше позбутися, адже воно роздратовує її і гальмує дію. Саме від прагнення подолати сумнів ми починаємо мислити, пізнавати. За Пірсом, початок будь-якого дослідження, міркування - сумнів, а кінець - набуття вірування, тобто звички діяти певним чином.

Істину Пірс визначає як таке усталене вірування, до якого по кожному питанню, що вивчається, дійшла б необмежена спільнота всіх компетентних дослідників, якби процес дослідження продовжувався безкінечно довго. Тобто істина як ідеал віднесена у безкінечно далеке майбутнє. До цього ідеалу прагне кожне дослідження, абсолютна істина виступає регулятивною ідеєю, однак у конечному дослідженні вона залишається недосяжною. Будь-яке наукове знання завжди містить у собі можливість помилки. Істинним на певний момент визнається те, відносно чого спільнота науковців не має вагомих сумнівів. Наближення до істини можливе лише через безперервне виправлення помилок, через висунення більш досконалих гіпотез.

Оскільки Пірс наново трактував природу пізнання, він висунув і нове розуміння значення понять, якими оперує наше мислення у процесі пізнання. Значення поняття є тим, що поняття виражає, і звичайно поняття визначається через його відношення до об’єкта. Пірс визначає значення поняття через його відношення до суб’єкта, оскільки його цікавить те, що поняття значить для суб’єкта. Свій знаменитий принцип Пірс формулює так: наше поняття про об’єкт є поняття про всі практичні наслідки, що випливають з дій з цими об’єктом. А практичні наслідки складаються з двох компонентів:

1) які у нас відчуття викликає дія певного об’єкта;

2) як ми діємо, як поводимо себе на основі цих відчуттів.

Поняття про ці два види наслідків і буде нашим повним поняттям про об’єкт.

Пірс вважав, що його принцип допомагає позбутися зайвих суперечок, заснованих на непорозуміннях, які випливають з нечітких ідей та понять у разі, коли ми не враховуємо можливі наслідки їх вживання. Одночасно він стверджував, що абсолютна істина недосяжна: повне осягнення об’єкта повинно охоплювати знання всіх практичних наслідків дій з цим об’єктом, а множина таких дій незчисленна.