Розділ «ЧАСТИНА І ІСТОРІЯ ФІЛОСОФИ»

Мішель Фуко переніс засоби структурного аналізу у сферу історії ідей. У своїй відомій праці “Слова і речі” він на прикладі трьох наук (біології, політичної економії і мовознавства) розглянув зміну структур, які лежали в основі знання протягом трьох періодів історії європейської культури: Ренесанс (XVI ст.), класика (XVII-XVIII ст.) і сучасність (кінець XVIII-XX ст.). Ці структури, які названі ним “епістемами”, визначають саму можливість появи певних ідей, теорій, наук у кожний історичний період. Самі ж епістеми задаються панівним у культурі того чи іншого періоду типом семіотичного відношення, або відношення “слів” і “речей”, тобто за вихідну точку Фуко бере положення мови в культурі.

В основі ренесансної епістеми лежить підхід до мови як до речі серед речей. Слово-символ і річ тотожні: «Мова складає частину великого розподілу подібностей і прикмет. Тому вона сама повинна вивчатися як річ, що належить природі»[259]. Явища культури, що віднайшли вираз у знаковій формі, інтерпретуються на тих же засадах, що й явища природи, і навпаки. Класичну епістему можна визначити «як систему, до складу якої входять матезіс, таксономія і генетичний аналіз... Таблиця є центральним елементом у знанні XVII-XVIII ст.»[260]. Матезіс, таксономія і генетичний аналіз - засоби упорядкування простих та складних об’єктів і аналіз утворення порядків. Мова у класичній епістемі виступає не як річ серед речей, а як засіб вираження думки. Слово презентує, перш за все, думку, а не річ. У сучасній епістемі мова й мислення розділені, мова непрозора, накладає свої обмеження на мислення. Слово-знак все частіше замикається на собі, з прозорого посередника мислення перетворюється у самостійну силу, яка стає предметом пізнання. Кожна епістема є несвідомим фундаментом науки у певний період історії європейської культури.

12.3.5. Філософія постмодернізму

Постмодернізм - явище не зовсім філософське, або не тільки філософське. Як особливе культурне, духовне явище він спочатку фіксується у архітектурі, літературі, мистецтві розвинутих західних країн, набуваючи поширення в області суспільних та гуманітарних наук. У останні два десятиліття минулого сторіччя постмодернізм навіть міг би претендувати на найбільш потужну та популярну духовну течію, у якій філософи, особливо французькі, відігравали неабияку роль. З’ясуємо, однак, спершу деякі термінологічні питання.

У терміні «постмодернізм» латинський префікс «post» («після») вказує на дещо, що йде за модернізмом. Будь-який «ізм» стосується ідеології, отже «модернізм», «постмодернізм» - ідеологічне вираження модерну, постмодерну. Що стосується слова «модерн» (від лат. modernus - новий, сучасний), то ним з соціально-економічної точки зору називають таку історичну добу та типи суспільств, що прийшли на заміну традиційному суспільству[261]. Традиційне (або аграрне, доіндустріальне) суспільство склалося, починаючи з часів переходу давніх людей до скотарства та землеробства, і проіснувало у різних формах до XVII ст., а в деяких країнах світу й до кінця XIX ст. У такому суспільстві все регулюється традицією, у ньому й місце людини, її соціальний статус теж визначається традицією. Це станове суспільство з переважно аграрною економікою, малодинамічне, зі знеціненим становищем та роллю особи.

Суспільство модерну спирається не на традицію, а на раціональність. Ті чи інші норми та цінності в такому суспільстві панують не тому, що вони традиційно наслідуються, а тому, що перед своїм впровадженням пройшли етап раціонального обґрунтування та правового оформлення. Духовними прикметами модерного суспільства є упевненість у силі розуму, у великому значенні знання, науки, підкресленні ролі освіти, віра у прогресивний поступ історії, поширення ідеалів свободи, рівності людей, толерантності тощо. Такі ідеали були сформульовані просвітниками XVIII ст., у столітті, під час якого завдяки промисловій революції стався перехід до індустріальної доби у історії людства.

Стосовно мистецтва термін «модерн» вживався для характеристики популярного художнього стилю другої половини XIX - початку XX ст., що прагнув поєднати у творах мистецтва суто художнє з прикладним, художньо відтворити все природне середовище, у якому перебуває людина в своєму житті. Поряд з «модерном» вживалося слово «модернізм», що мало певний термінологічний відтінок. Ним подекуди називали художні твори кінця XIX-початку XX ст., автори яких прагнули до пошуку нових форм, утверджували стильову умовність способів вираження (експресіонізм, імпресіонізм, фовізм, кубізм, футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, а також те, що загалом називали абстрактним мистецтвом).

Автори «Енциклопедії постмодернізму»[262] терміном «пост- модерність» характеризують цілу низку рухів, що виникли у заможних країнах Європи та в країнах європейського походження після Другої світової війни у мистецтві, архітектурі, літературі, музиці, в суспільних та гуманітарних науках. Постмодерність як така характеризується сумнівом стосовно наявності деяких основ, на яких базуються надійні наукові твердження, певні норми та цінності. Постмодерними відчувають себе ті, хто прагне звільнитися від різних обмежувальних практик.

Термін «постмодернізм» набув поширення після виходу у 1984 р. у англійському перекладі твору французького філософа Ж.-Ф. Ліотара (1924-1998) «Постмодерні умови: звіт про знання». У цьому творі автор головну увагу приділив кризі легітимації, що визначає умови постмодерності, та війні «великим наративам»[263] (універсальностям). Під «війною» розуміється процес переоцінки знання, естетики та політики у післяпросвітницьку добу.

Слід зауважити, що далеко не всі західні інтелектуали беззаперечно поділяють правомірність вживання термінів «постмодерність» і «постмодернізм» як таких, що характеризують якийсь особливий, відмінний етап у розвитку суспільств та його художній вираз чи філософську рефлексію. Дехто з провідних західних мислителів вказує на те, що до цих пір продовжується реалізація ідеалів модерну, зокрема таких як раціоналізація, тобто перетворення соціального порядку на засадах розуму, наукового знання. Багато цінностей, що були сформульовані та масово усвідомлені ще у часи Просвітництва, понині потребують реалізації. На питання Канта чи живемо ми уже тепер (XVIII ст.) у освічену добу, чи ще в добу просвіти, ми ще й сьогодні, на початку ХХ! ст., скажемо: ні, освічена доба ще не настала[264]. Тому у перспективі продовження «модерну» за межами ХХ ст. сучасний його етап називають «пізній модерн», «етап рефлексивної модернізації», «другий модерн» тощо[265]. Тим самим підкреслюється, що зміни (і значні!) в житті європейських суспільств, звичайно, відбулися, але всі ці зміни у межах того ж таки модерну. Проте як би там не було, все ж «постмодернізм» як певне культурне й ідеологічне явище, як певним чином окреслена подія існує, існує і його філософське вираження. Тому сформулюємо основні філософські ідеї цієї течії та зупинимось на деяких провідних категоріях, що символізують її сутність.

Філософський постмодернізм протиставляє себе всій філософській традиції Нового часу, вищим проявом якої була філософська система Гегеля. Система цього німецького мислителя втілювала в собі основні ознаки неприйнятного для постмодерністів стилю мислення:

- логоцентризм, тобто віра у панування розумності у світі, впевненість у пріоритетності у житті людини раціональної мови та думки, в те, що логіка займає у мові центральне місце;

- визнання структурованості буття, тобто прагнення виявляти в усіх сферах реальності усталені порядки (або структури);

- впевненість у приматі тотожності (ідентичності) над відмінністю;

- віра в наявність деяких фундаментальних начал, підстав буття, що живило існування метафізики як філософського вчення про граничні основи буття;

- упевненість у правильності традиційної (від Платона до Гегеля) концепції репрезентації, тобто віра в те, що «істина» є і вона адекватно репрезентує дійсність.

Названі та неназвані тут прикмети традиційного європейського мислення категорично відкидаються представниками постмодернізму.

Для них логоцентризм - це прояв гіперболізації однієї з сторін бінарних опозицій, яких багато (праве - ліве, чоловіче - жіноче, усна мова - письмо). Звідси йде прагнення зруйнувати ієрархію насильства, що приховано міститься у бінарних опозиціях і виявляється в суспільстві..

Коли йдеться про структурованість всього, то постмодерністи відкидають саме поняття «структура» (тому вони можуть бути названими також постструктуралістами), а замість нього, напр., Ж. Дельоз і Ф. Гваттарі висувають поняття «ризома», яке запозичене ними з ботаніки і є метафорою чогось нецентрованого, неієрархізованого, що знаходиться у постійному русі без початку та кінця. Якщо символом структурованості може бути взяте дерево, то символом ризоми можна взяти траву (напр., евлезіна, дагусса), яка росте горизонтально, посилаючи в усі боки повзучі пагони, з яких утворюються нові рослини, що посилають власні пагони і так далі, і створює деяку поверхню без глибини та без певного центру.

Впевненість у приматі тотожності вела класичну філософію та науку до визнання закономірності у природі й суспільному житті, оскільки поняття закону означало, що в світі є схожість, є повторюваність, усталеність. Постмодерністи вважають, що все це перебільшення. Французький філософ Жиль Дельоз (1925-1995), у деяких позиціях близький до постмодернізму, у книзі «Відмінність і повторення» говорить про традиційне панування філософії повторення (тотожності), і навіть коли говорять про зрівноважений зв'язок тотожності й відмінності, все одно тотожність мислять провідною. Дельоз вважає, що відмінність, а не ідентичність, є первісним відношенням. Відмінність, насамперед, вказує не на схожість, а на іншу відмінність, бо непослідовно мислять ті, хто, говорячи про відмінність, тримаються ідеї цілого, системи, єдності. «Висмикнути відмінність з Ті положення проклятої уявляється в такому випадку завданням філософії відмінності», - вказує Дельоз[266].