Розділ «ЧАСТИНА І ІСТОРІЯ ФІЛОСОФИ»

У Юркевича ідея є ближчою до платонівського ніж до кантівського розуміння. Як ми пам’ятаємо, у Платона ідеї - прообрази земних речей, вони дійсно існують у Занебессі і не мають відношення до людини, а у Канта ідеї - апріорні форми розуму стосовно трансцендентних предметів, до яких безуспішно прагне теоретичний розум, вони - регулятиви процесу пізнання, і висуваються розумом, аби вгамувати прагнення розсудку вийти за межі досвіду.

Далі Юркевич торкається гносеологічних питань. Людина осягає дійсність через такі форми пізнання як уявлення, поняття і ідея. В уявленні ми маємо справу з суб’єктивним образом явища, тобто до певної міри наші сприйняття - це психічні явища до рівня свідомості. У понятті досягається рівень свідомості (мислення), і поняття визначається як «усвідомлення необхідного зв'язку і необхідного співвідношення елементів, які утворюють явище»[223]. Підіймаючись шляхом мислення на вищий від поняття щабель, людина переходить до ідеї. Ідея у гносеологічному аспекті означає міру осягнення нами тої ідеї, з якою ми мали справу в онтологічному аспекті, коли вона подавалась як підстава існування і розвитку речей і явищ. Ідея тут є пізнанням основи, закону і норми явища, коли «розум вважається дійсним, а дійсність розумною»[224].

Отже, вимальовуються два співвідносні виміри поняття «ідея»: онтологічний і гносеологічний. Слово «гносеологічний» тут вжито не зовсім адекватно, оскільки «об’єктивній ідеї» відповідає «духовна ідея», тобто осягнута людським духом «об’єктивна ідея». З точки зору Юркевича, кардинальні світоглядні питання, ще до того як вони усвідомляться, вирішуються у нашому дусі, зачатки світогляду є в душі кожної людини, оскільки «цей світ підкорюється духовному законодавству самосвідомості раніше і до того, ніж ми абстрактним мисленням намагаємось вказати в ньому присутність духовних або ідеальних зв'язків, - так що пояснення світу явищ з ідеї є просто продовженням тої роботи, яку здійснює дух безперервно протягом свого часового розвитку»[225]. Філософія є тою справою, що доводить наше світоглядне прагнення від неясних інтенцій до «розуміючого мислення», коли «ідеальний рух розуміючого мислення і реальний хід розуміємих речей співпадають один з одним»[226].

Юркевич є також найбільш виразним продовжувачем лінії української філософської думки у напрямку кордоцентризму. У роботі “Серце і його значення у духовному житті людини” виступає проти того, щоб розум вважати основою духовного життя людини. Центром духовного і душевного життя людини (і навіть фізіологічним органом) є серце. У серці започатковуються вольові наміри людини, пізнавальні дії душі, численні почування, тривоги й пристрасті. У серці зосереджується моральне життя людини. Ті теорії, які зводять сутність духовного й душевного життя людини до роботи головного мозку, є однобічними. Сутність душі не зводиться до мислення. «Мислення, - зауважує Юркевич, - не вичерпує всю повноту духовного людського життя, як і досконалість мислення ще не означає всіх досконалостей людського духу»[227]. Розвиваючи свою філософію серця, Юркевич прагнув подолати однобічність філософських учень, гармонізувати у людині знання і віру, розум і відчуття.

Велике філософське значення мала і творчість Олександра Опанасовича Потебні (1835-1891). Народився він у Полтавській губернії, у 1856 році закінчив Харківський університет і з 1860 р. викладав у ньому. З 1875 р. - професор цього університету. Його головний твір - “Из записок о русской грамматике”. Вперше у вітчизняній літературі Потебня поставив питання про необхідність дослідження історії мислення у зв’язку з розвитком мови, намагався встановити загальні семантичні принципи усвідомлення людиною головних категоріальних відносин дійсності. У Потебні відчувається тенденція розділення мови й мовлення, що пізніше чітко провів швейцарський лінгвіст Ф. Де Соссюр. Потебню можна вважати одним із засновників етно- і соціолінгвістики. До того ж він був переконаний, що мова формує мислення, і це дозволило йому у міфі, фольклорі, літературі побачити моделюючі системи, які походять від мови. Мова для нього - не ізольована система, вона пов’язана з усією культурою народу.

Першоджерела

1. Історія філософії України. Хрестоматія. - К.: Либідь, 1993. - 560 с.

2. Потебня А. А. Слово и миф. - М.: Правда, 1989. -623с.

3. Прокопович Ф. Філософські твори: У 3-х т. - К., 1979-1981.

4. Сковорода Г. Сочинения в двух томах. — М.: Мысль, 1973.

5. Сковорода Г. Твори. У 2-х т. - К.: АТ “Обереги”, 1994.

6. Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія. Ч. 1,2. — К.: Основи, 1995.

7. Хрестоматія давньої української літератури (доба феодалізму). — К.: Наукова думка, 1952. -604 с.

8. Юркевич П. Д. Философские произведения. - М.: Правда, 1990. - 670 с.

Навчальна

1. Горський В. С. Історія української філософії. Курс лекцій. - К.: Наукова думка, 1996. -286 с.

2. Розвиток філософської думки в Україні. Текст лекцій. Ч. 1,2. -Львів, 1991, 1992.

Додаткова

1. Ушкалов Л. В., Марченко О.М. Нариси з філософії Григорія Сковороди. Х.: Основа, 1993. - 152 с.

2. Ушкалов Л. В. Світ українського барокко. - Х.: Око, 1994. -112 с.