Розділ «ЧАСТИНА І ІСТОРІЯ ФІЛОСОФИ»

Від учення про суще Соловйов переходить до теорії світового процесу. У розвитку світу є два етапи: 1) до появи людини, коли проходить еволюція самої природи; 2) історія. У цілому світовий процес рухається так: царство мінеральне, рослинне царство, тваринне царство, царство людське, Царство Боже. Все, що виникає до людини вивчають такі системи знання як теогонія (витлумачення походження Бога), софіологія (вчення про світову душу), космогонія (вчення про становлення й розвиток світу).

У людини Соловйов відмічає суперечливість, невідповідність між духом і плоттю: “Человеческое Я безусловно в возможности и ничтожно в действительности. В этом противоречии зло и страдание, в этом - несвобода, внутреннее рабство человека... Человек есть вместе и божество и ничтожество”[232]. Сама людина не може досягти абсолютної повноти буття, яка дається тільки через повне взаємне проникнення усіх живих істот, об’єднаних любов’ю один до одного і до Бога. Ідея абсолютної повноти буття міститься у свідомості людей, але вона не може автоматично здійснитися, її досягнення є вільним актом. Люди можуть піднятися до Бога, коли наповняться відчуттям досконалої любові, тобто зречуться власного самоствердження.

Своєрідно переходить Соловйов до етичних проблем. Увесь космос набуває морального забарвлення, адже йдеться про первинність ідеї або сутності Добра, яке розлито у всесвіті. Добро нерозривно пов’язано з усім космоеволюційним процесом. Російський філософ вважає, що саме на людський дух покладається відповідальність за долю всього світу. По суті тут задача виходить за межі власне етичного, вона набуває виду соціально- етичного: віднайти істинні форми солідарного буття людей. Солідарність - загальний факт світового розвитку людства, але початково вона є недосконалою, оскільки має безсвідомо-примусовий характер і не одухотворена високими моральними нормами. Треба, щоб кожен розумів і виконував загальну справу як свою особисту. Мета й смисл людського життя полягають у добрі, в його примножуванні. Соловйов погоджується з Кантом у тому, що людина не може бути засобом.

У центрі філософсько-історичної думки Соловйова знаходиться категорія “богочеловечество”. Історія людства є історією становлення релігійної свідомості. І вся вона поділяється на два періоди: 1) рух людства до Христа; 2) рух від Христа до Вселенської Церкви, яка повинна втілювати в собі людство, що возз’єднане зі своїм божественним началом через Ісуса Христа. Усі історичні події пояснюються еволюцією і станом релігійної свідомості людства, яке йшло через боротьбу християнської та національної ідеї. У підсумку йдеться про рух до всесвітньої теократії, до вселенської божественної влади.

11.3. Російська релігійна філософія ХХ ст.

В. С. Соловйов виявився такою постаттю, яка потужно вплинула на подальший хід російської філософії. Його ідеї так чи інакше позначились найбільшою мірою на творчості цілої плеяди значних російських філософів, котрих поєднують під назвою “російська релігійна філософія”, що розквітнула вже після смерті її натхненника, а саме у ХХ ст. Розглянемо деяких представників цього напрямку.

Флоренський Павло Олександрович (1882-1937) вивчав математику і філософію у Московськім університеті та богослов’я у Московській духовній академії. У 1911 р. прийняв священство. Загинув у таборі в часи масових репресій.

Свою основну філософську працю Флоренський назвав “Столп и утверждение истины”, поклавши у назву фразу з першого послання апостола Павла Тимофію: “Сие пишу тебе, надеясь вскоре прийти к тебе, чтобы, если замедлю, ты знал, как должно поступать в доме Божием, который есть Церковь Бога живого, столп и утверждение истины” (1 Тим.3:14,15). Головне питання філософії - питання про істину і її відкриття. Істина дістається через релігійне переживання, котре підтверджує, що Бог є “конкретна єдність Отця, Сина і Духа Святого”. Істина доступна свідомості лише шляхом раціональної інтуїції і цей шлях має свої етапи:

1) етап логістики як панування раціональної філософії, розвиток якої не призводить до знаходження критеріїв істинності;

2) етап пробабілізму, коли панує вірогідне міркування і умовний спосіб типу “якщо істина існує, то вона є...”;

3) подвижництво, або релігійний досвід, суть якого у любові, оскільки лише через любов дається знання “Столпа Истины”.

Любов Флоренський розуміє онтологічно. Людина залучається у суспільність людей, які пов’язані любов’ю, і ця суспільність є не що інше як “Церква або Тіло Христове”.

Вчення Флоренського ще називають софіологією від імені Софії, котра трактується як “Премудрість Божа”. Софіологія поєднує в собі платонізм і давні, античні традиції софійного культу. За Флоренським, зв’язок світу з Богом подвійний: у вигляді смислу “тварного” буття, що тотожне Божому замислові, і любові тварі до Бога. Обидва ці аспекти поєднуються і дають дещо нове, а саме - кожній створеній особі відповідає її “ідеальна особа”, деякий квант смислу і любові. Є у Флоренського і соловйовське поняття всеєдності, що виражає єднання усього на основі любові.

Булгаков Сергій Миколайович (1871-1944) закінчив юридичний факультет Московського університету, працював у Київськім політехнічнім інституті (1901-1906), був професором Московського Комерційного інституту (1906) і Сімферопольського університету (1918), у 1923 р. його вислано за межі Радянського Союзу. Булгаков є автором таких творів як “Философия хозяйства”, “Свет невечерний: Созерцания и умозрения”, двох- томної збірки “Два града”, збірки “От марксизма к идеализму” і багатьох інших, головним чином богословських праць, на яких, однак, лежить печатка філософування.

Булгаков - релігійний філософ. “Начав чистым общественником, - писав він, - но подвергая исследованию основу идеалов общественности, я познал, что эта основа - в религии”. Мабуть найбільш філософічною роботою Булгакова є “Свет невечерний”. Назва роботи запозичена зі слів О. С. Хомякова у вірші “Вечірня пісня”: “Господи, путь наш меж камней и терний, Путь наш во мраке... Ты, Свет Невечерний, Нас осияй!”[233]

“Свет невечерний” складається зі вступу про природу релігійної свідомості і трьох розділів: Божественне Ніщо, Світ, Людина. Основною рисою релігійної свідомості Булгаков називає віру. Вона має дві сторони: суб’єктивне прагнення, або людське запитування, і відповідь Бога, або об’єктивне одкровення, тобто знання, отримане через одкровення.

У розділі “Божественне Ніщо” йдеться про антиномічність релігійної свідомості, що походить від трансцендентності Бога і його одночасної присутності у світі, а це, в свою чергу, веде до того, що у релігійній свідомості склалося два шляхи розвитку: апофатичне (заперечне) і позитивне богослов’я. Булгаков тут багато місця відводить аналізу творчості середньовічних релігійних філософів, містиків. На вчення про “Ніщо” виходить будь- яке апофатичне богослов’я, яке обов’язково торкається теми творення Богом світу. У Булгакова має місце діалектика Ніщо і Дещо. Ніщо не є абсолютним. “Божественное Ничто как Нечто - пише Булгаков, - обозначает собой изначальное, источное бытие в его неподвижной глубине, в его ноуменальном единстве, божественной первооснове. В отношении к этому Ничто всякое бытие: божеское ли, или мировое и человеческое, есть уже некое что: в Ничто возникает что... Ничто образует собой начальный момент диалектики бытия, к которому она прикрепляется и к которому возвращается; он соответствует наибольшей общности, недифференцированности, невыявленности бытия, но в то же время находится ещё вполне в его плоскости, - другими словами, ничто есть”[234].

У другому розділі, як і в цілому у світогляді філософа, одне з центральних місць посідає “Софія”. Місце Софії - між Богом і світом, але вона не розчиняється ні в першому, ні в другому. Софія - четверта іпостась (згадаймо тут Трійцю) Бога, вона є немов органічна єдність ідей усіх тварей, вона й душа світу, і natura naturans (природа, що творить): „Своим ликом, обращённым к Богу, она есть Его Образ, идея, Имя. Обращённая же к ничто, она есть вечная основа мира... Она есть горний мир умопостигаемых, вечных идей... Мир тварный существует, имея своей основой мир идей, его озаряющий, иначе говоря, он - софиен, вот величайшая, содержательнейшая и важнейшая истина о мире, сущность космодицеи платонизма”[235]. У питанні щодо Софії Булгаков бачить схожість між платонізмом і християнським богослов’ям.

У третьому розділі Булгаков викладає свою антропологію й філософію історії, які, звичайно ж, наскрізь просякнуті релігійним, навіть біблійним підходом. Та головне полягає не в тому, а тому як ставиться Булгаков як філософ до людини. Людині він теж приписує антиномічність: „Человек есть одновременно тварь и не-тварь, абсолютное в относительном и относительное в абсолютном. Он есть живая антиномия, непримиримая двойственность, воплощённое противоречие”[236]. Підкреслюється творча сутність людини, їй притаманна таємниця трансцендентності, яка йде від божественної сутності.

Однак справжнім суб’єктом історії є цілісне людство. Людство як таке і його історія з’являються з часу вигнання Адама і Єви з раю. Отже історія є народженням людства у формі зміни і взаємозв’язку поколінь. Оскільки життя окремої людини пов’язано з творчістю, то й історія є також творчістю. Людство є перш за все суб’єктом економічної (господарської) діяльності, коли здійснюється „активно-трудовий” вплив на природу. Розглядає Булгаков і роль в історії інших видів діяльності.