Розділ «ЧАСТИНА І ІСТОРІЯ ФІЛОСОФИ»

У 1816 р. у результаті різних інтриг Шада звільнили з посади, постановили знищити його твори і за 24 години вислати за межі Росії. Але за час роботи Шада в університеті і внаслідок цього в Харкові значно збагатилось філософське життя. Друкувались численні дисертації та інші праці філософського ґатунку (Г. Хлапонін, П. Ковалевський, А. Гевлич, С. Єсикорський - перший перекладач Фіхте, П. Любавський, А. Дудрович). До речі, наступником Шада на кафедрі філософії був його учень А. І. Дудрович (1782-1830). Учень Шада Н. Г. Білоус(ов) (1799-1854) був професором Ніжинського ліцею, і в нього особисто вчився М. В. Гоголь, який пізніше високо поціновував свого вчителя за отримані знання з історії філософії.

Професором Харківського університету (1819-1837) з класичної філософії був і ще один німець за походженням Й. Х. Кронеберг (1788-1838), прибічник шеллінгіанства. Він накреслив систему культури, у якій центральне місце займала філософія.

Ідеї позитивістської філософії на межі XIX-XX ст. пропагували випускники Харківського університету Л. І. Мечніков та М. М. Ковалевський. Закінчив цей університет і такий відомий прибічник позитивізму другого покоління як О. Малиновський (Богданов).

Розвиткові університетської філософії сприяло також відкриття у 1834 р. Київського університету. Серед його найбільш відомих професорів слід назвати О. О. Козлова (1831-1900), О. М. Гілярова (1855-1938), Г. І. Челпанова (1862-1936).

О. О. Козлов викладав філософію у Київському університеті з 1876 по 1886 рік. Головні його твори - “Своє слово”, “Філософські етюди”, “Філософія як наука”. Свою філософську систему називав “панпсихізмом” і будував, спираючись на ідеї монадології Лейбніца. Буття, вважав він, є нічим іншим як сукупністю станів свідомості суб’єкта і включає три компоненти: субстанцію, її діяльність і зміст цієї діяльності. Уся минула історія філософії свідчить про те, що у різні періоди увага зосереджувалась на тому чи іншому (але одному якомусь) компоненті. Для Парменіда це була субстанція, для Платона - зміст діяльності, для Фіхте - сама діяльність). Однак справжнє філософське знання повинно об’єднати всі три компоненти.

О. М. Гіляров посідав кафедру філософії у Київськім університеті з 1891 р. Філософію він вважав (у творі “Вступ до філософії”) не наукою, а особливою духовною діяльністю для створення цілісного світорозуміння з метою задовольнити всі духовні потреби людини. Впродовж всієї історії філософія прагнула примирити два начала: істини розуму та істини серця. Синтез цих начал Гіляров називає “естетичним станом” чи красою і такий синтез найбільше вдався Платону, тому слід відновлювати платонізм.

Г. І. Челпанов працював у Київськім університеті з 1891 по 1907 р., де видав цикл лекцій “Мозок і думка”. Спростовував панпсихізм. Фізичні й психічні явища розглядав як відмінні й незалежні, найбільше уваги зосереджував на проблемах гносеології.

Коли вже йдеться про університетську філософію, то слід особливо відзначити наукову та викладацьку діяльність у Львівському університеті П. Д. Лодія (1764-1829). Тут на філософському та богословському факультетах у 1787-1802 роках він був професором логіки, метафізики та моральної філософії, викладаючи свої курси українською мовою. З 1803 року Лодій працює у Санкт-Петербурзі в Педагогічному інституті, який планувалося перетворити на університет. Це сталося у 1818 році. Вже в університеті він з 1819 року протягом шести років обіймав посаду декана філософського факультету. У багатьох своїх творах Лодій виявляє себе як прихильник Канта, хоч у деяких питаннях виявляв певну самостійність. Так він не поділяв кантівське вчення про “речі самі по собі”. На його думку, філософія є засобом “просвіти розуму”, “просвіти серця”, вона спонукує волю до досягнення добра.

Третій період розвитку філософії в Україні не обмежувався лише академічним середовищем, у своєму непрофесійному бутті вона розвивалась у творчості діячів науки й культури і саме тут більш за все відповідає загальнокультурному рухові в напрямку “людина - нація”. Наведемо деякі приклади.

Діячі Кирило-Мефодіївського братства М. І. Костомаров (1817-1885), який закінчив Харківський університет у 1837 році, та П. О. Куліш (1819-1897), що навчався в Київському університеті та не зміг через нестатки закінчити його, присвятили багато зусиль філософському обґрунтуванню національної ідеї. Микола Костомаров у “Книгах буття українського народу” вказував, що історія є накреслений Богом шлях людства до спасіння. Щастя як кінечний результат історії можливе тоді, коли всі народи будуть жити на основі рівності і свободи, а також за умови віри й любові до Бога. Серед інших слов’янських народів українцям накреслена роль у майбутньому: “Бо голос України не затих. І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа - ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехи, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар. Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камень, его же не брегоша зиждущий, той бисть во главу»[201].

Провідною ідеєю Пантелеймона Куліша теж була ідея України, яку він усвідомлював через принцип подвійності (внутрішнє і зовнішнє, поверхове й глибинне, минуле й сучасне): “Скільки у нас добра на Вкраїні і ніхто тому добру ціни не зна! Бо закидана рідна сторона наша всякою негіддю.” Куліш теж пророкує воскресіння України: “Воскреснеш, нене, встанеш з домовини”, “Із мертвих встане Україна”.

На протиставленні суперечностей побудовані етичні, культурні та соціальні погляди Куліша. Це має, наприклад, вираження у опозиції “хутір - місто”. Прагнення до хутірського життя є прагненням до життя серця у природній простоті. Відстоюючи переваги “хутірної філософії”, Куліш звертається до городян з такими словами: “Оставайтесь собі при своїй городянській філософії, а нам дозвольте селянську філософію проповідати, взявши її прямісінько із Євангелія. Робіть ви своє діло, панове, а ми своє робитимемо; а там уже колись у віках грядущих люди побачать, кому з нас за науку й працю дякувати.” Через протиставлення села й міста розглядає Куліш співвідношення України і Європи. Європа - осередок, де процвітає культура міста, де панує егоїзм, а багатство протистоїть бідності.

У цілому кирило-мефодіївці, духовним натхненником яких був Т. Г. Шевченко, зробили великий внесок у розвиток національної самосвідомості, а це вплинуло на характер філософських пошуків протягом всього XIX століття.

Видатний український письменник, поет і мислитель І. Я. Франко (1856-1916) закінчив Львівський університет, отримав ступінь доктора філософії у Віденському університеті. Його багатий і різноманітний творчий доробок містить і твори філософського спрямування. До них відноситься й стаття 1903 року “Що таке поступ?”, у якій Франко викладає деякі свої філософсько-історичні погляди. В цілому він визнає прогрес людства, але відбувався той довгий час досить повільно і нерівномірно, чергуючись з хвилями підйому й занепаду. Очевидні цивілізаційні досягнення людства не йдуть поруч з вирівнюванням матеріального й соціального положення людей, супроводжуються численними людськими жертвами. Розглядаючи думки просвітників, ідеї дарвіністів, анархістів, комуністів, Франко критично їх оцінює, звертає увагу на слабкі стороні цих учень. Зокрема слабкість комуністичного й соціально- демократичного проекту Франко вбачає в небезпеці встановлення тотального контролю збоку держави над громадянами: “Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає Ті шкідливою, непотрібною... Народна держава сталась би величезною народною тюрмою”[202].

Аналіз численних розробок стосовно сутності суспільного прогресу та моделей його вдосконалення та прискорення переконав Франка в марності спроб віднайти єдиний рецепт. Такого рецепту просто немає, а спроби нав’язати суспільству чиїсь фантазії під виглядом раціональної наукової думки можуть обернутися лихом. Прогрес просувається шляхом спроб та помилок і буде йти вперед за умови, що люди керуються бажанням залагоджувати будь яке лихо. “Як у цілій природі, - завершує Франко свої думки стосовно прогресу, - так і у розвою людства керму держать два могутні кондуктори ...то голод і любов. Голод - се значить матеріальні і духовні потреби чоловіка, а любов - се чуття, що здружує чоловіка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів нема і, певно, ще довго не буде”[203].

10.2. Г. С. Сковорода, його життя і філософія

Народився він 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 р. у с. Чорнухи на Полтавщині у сім’ї козака, а помер у неділю на світанні 9 листопада (29 жовтня) 1794 р. у селі Пан- Іванівка (нині Сковородинівка Золочівського району Харківської області), де й був похований і де нині є літературно-меморіальний музей його імені. До Києво-Могилянської академії батько віддав Сковороду восени 1734 р., де він навчався до 1741 р. Не закінчивши навчання, Сковорода на три роки попадає до Петербургу у складі придворної хорової капели. У 1744-1745 рр. продовжує навчання у Академії, однак наприкінці серпня 1745 р. виїхав з експедицією генерала Федора Вишневського до угорського міста Токай. Користуючись прихильністю генерала, протягом п’яти років Сковорода жив і навчався за кордоном: у Будапешті, Братиславі, Відні, Венеції, Флоренції, можливо і в Римі. У дослідників є підстави вважати, що він навчався в університеті м. Галле (Німеччина), слухаючи, зокрема, лекції Х. Вольфа.

Восени 1750 р. Сковорода прибув до Києва, а десь на рубежі 1750/51 р. почав у Переяславі викладати курс поетики у місцевому колегіумі. У жовтні 1751 р. повернувся знову до Академії і до 1753 р. навчався у класі теології, пройшовши 4-річний курс за два роки. Навесні 1753 р. він їде до села Каврай домашнім учителем сина поміщика С. Томари, а вже з 1759 року працює викладачем Харківського колегіуму. До 1766 р. викладав тут поетику, класичні мови, “правила благонравія”. Останній раз Сковорода спробував відновити викладацьку діяльність у Харківському колегіумі у сезон 1768/69 р., прочитавши курс лекцій з етики, і після цього аж до самої смерті, тобто протягом 25 років мандрував Слобідською Україною та писав свої твори.

У пам’яті сучасників, а надалі і в пам’яті усього народу, зберігся образ Сковороди як мислителя, у якого співпадали принципи вчення і принципи життя, якому був притаманний вільнолюбний дух, велика вченість. Філософські твори Г. С. Сковороди складають 14 діалогів, 5 трактатів, а також переклади. Філософське значення мають також вірші (збірка “Сад божественних пісень”), байки (збірка “Басни Харьковские”) та листи.

Центральною темою філософських пошуків Сковороди є обґрунтування цілісного етичного вчення, міркування про щастя людини. Метафізичною основою цього вчення є концепція “двох натур”. Все, що існує, має дві натури - видиму, доступну відчуттям, і невидиму, доступну тільки інтелектуальному спостереженню. Видима натура, або матерія, має найрізноманітніші прояви і властивості. Невидима натура - це основа видимої, вона її визначає і надає постійність. Ось як пише Сковорода про вказані натури у творі “Вступні двері до християнської добро- нравності” (1766, оновлена у 1780): “Весь світ складається з двох натур: одна видима, друга - невидима. Видима натура зветься твар, а невидима - Бог. Ця невидима натура, чи Бог, усю твар прозирає й утримує; скрізь завжди був, є і буде. Наприклад, тіло людське видно, але прозирливого й утримуючого його розуму не видно.