Розділ «ЧАСТИНА І ІСТОРІЯ ФІЛОСОФИ»

10.1. Становлення і основні етапи розвитку філософської думки в Україні

Так само, як і в інших країнах, філософія в Україні складається і розвивається невід’ємно від загальної культури народу. Зважаючи на зміну історичних типів української культури, виділяють[195] три головних періоди у розвитку філософії.

Перший відноситься до часів Київської Русі. Його часові межі - XI ст., починаючи з твору митрополита Іларіона “Слово про закон та благодать”, і до середини XIV (втрата незалежності Галицько-Волинського князівства, безпосереднього спадкоємця культури Київської Русі), а інколи вказують навіть і до XV ст., коли було скасоване Київське удільне князівство. Культуру цього періоду характеризують як греко-слов’янську (християнську). Для філософії цього часу притаманна увага до проблеми “людина - Бог”, її розпад на теми сутності, призначення людини, підстав її існування.

Другий період пов’язується з часом козаччини XVI-XVIII ст. У цей час розвивається масове книгодрукування, розгортається просвітницька діяльність братств, засновується Києво-Могилянський колегіум, що пізніше був перетворений на академію. Культуру цього періоду дослідники вважають бароковою. У філософському відношенні домінує акцент на проблемі “людина - Всесвіт”. Поряд із традиційною етичною проблематикою висуваються наперед питання діалектики, логіки, метафізики, натурфілософії, що зумовлено було вимогами викладацької практики в навчальних закладах. Ясно, що саме в цей період і формується в Україні професійна філософія.

Третій період охоплює XIX - першу третину XX ст., коли панує культура романтизму і філософія центрується відповідно навколо проблеми “людина - нація”. Тут помітною стає увага до мови, словесної творчості, просвітництва в цілому та до творення національної ідеї. Звернемось до більш детального розгляду вказаних періодів.

З прийняттям Руссю християнства за посередництвом Візантії й Болгарії проникають до нас античні та середньовічні філософські ідеї. У XI ст. почались активні переклади різноманітних релігійних та інших світоглядних творів на слов’янську мову. Особливо посилилась перекладницька діяльність за часів правління Ярослава Мудрого (1019-1054). У цей же час уперше з’явилось на українській землі слово “філософія”. Перше визначення філософії дається у “Пространному житіі Костянтина-Кирила філософа”: “Знание вещей божественных и человеческих, насколько может человек приблизиться к Богу, что учит человека делами своими быть по образу и подобию сотворившего его”[196]. У “Ізборнику Святослава” (1073 р.) мудрість визначається як “мудростьноє житіє”. У період Київської Русі були поширені збірки “Бджола”, “Шестиднів”, “Палея”, “Фізіологи”. Зокрема збірка “Бджола”, яку, за деякими даними, уклав у VII ст. Максим Сповідник, була перекладена з грецької мови наприкінці XI ст. Вона складалася з 71 розділу, що містили понад 2,5 тис. висловів. Це були цитати з Біблії, з творів християнських мислителів та античних філософів - Піфагор, Демокріт, Платон, Арістотель, Епікур та ін. Збірка мала широкий світоглядний діапазон, про що свідчать назви розділів: “Про мудрість”, “Про правду”, “Про любомудрість і вчення”, “Про красу”, “Про розуміння себе” тощо. У збірці переважали світські елементи, релігійні ж лише надавали їм певний окрас.

Переклади вводили нові філософські терміни у слов’янську мову. Йшлося зокрема про душу й тіло як про дві субстанції, людина ж вважалась чимось третім, а не просто додаванням однієї субстанції до іншої. У “Ізборнику” 1073 року дається уявлення про істотне (суттєве) і випадкове, рід і вид, кількість і якість. У “Ізборнику” 1076 р. є вже й статті слов’янського походження. Тексти філософського змісту мають місце в “Повісті временних літ” літописця Нестора (розділ “Промова філософа”), а також у “Слові про закон і благодать” митрополита Іларіона. Іларіон вважав, що у світовій історії на шляху прогресу вирізняються дві епохи - епоха “Старого Заповіту”, тобто “Закону”, коли у відносинах між людьми панує рабство, сліпа покора, розмежування народів, оскільки Закон писаний тільки для обраного народу, і епоха “Нового Заповіту”, коли утверджується свобода, істина, рівність усіх народів, отже “Благодать”. У тексті відчувається переконання Іларіона, що залучення Русі до християнства і знаменує настання епохи Благодаті.

Із відомих у ті часи проповідників і філософів можна назвати митрополита Никифора (помер у 1121 р.), єпископа Кирила Туровського (1130-після 1182), митрополита Климента Смолятича (помер у 1154 р.).

Митрополит Никифор у “Посланні” Володимиру Мономаху, порушує проблему співвідношення душі й тіла, нематеріального й матеріального. Їх поєднує розум, він володар душі і “цар” почуттів. Душа людини, що на відміну від природної плоті створена “вздухновенною благодаттю”, управляє тілом, “наче князь державою”.

Ще у молоді роки, а саме у 1162 році Кирило був призначений єпископом у місті Турові. У філософії він приділяв особливу увагу питанням пізнання. Оскільки у положеннях віри міститься божественна таємниця, то слід при її пізнанні спиратися на розум. Розум виявляється в людині як результат розгляду речей за участю “людських уд (почуттів)” і здатен розвиватися за допомогою “книжкового навчання”, яке є “скарбницею вічного життя”. Пізнання за допомогою віри, почуттів і книжок - шлях удосконалення особи. Становлення особи - річ складна, воно пов’язане з боротьбою двох начал - добра і зла, за якими стоять Бог і диявол. Головним критерієм виховання особи Кирило вважає правдивість: “Егда начнет в правде пребывати человек, то приемлет старейшинство над ним божественная сила», тобто його бере під свій захист ангел. На моральне вдосконалення людини великий вплив має природа. З допомогою алегорій і поетичних метафор Кирило порівнює духовне відновлення людини з весняним просинанням довкілля. У “Поученні в новий тиждень після паски” він красу природи відносить не лише до сфери почуттів, а й до розуму, здатному осягнути божественну істину як красу духовну. Весна для нього - символ віри і доброчесності, зима - символ невіри та гріха.

Іпатіївський літопис повідомляє про Климента Смолятича таке: “І бисть книжник і філософ, якоже в Руськой землі не бяшеть”, а Никонівський літопис додає: “І много писанія написав предадє”. З літературного спадку цього мислителя збереглося лише “Посланіє пресвітеру Фомі”, у якому він відповідав своєму опонентові на звинувачення у марнославному прагненні вважати себе за філософа: “Говоришь мне: “Философию излагаешь”, - и это совсем несправедливо ты пишешь, будто оставив Священное писание, излагал я Гомера, и Аристотеля, и Платона, которые средь греческих столпов славнейшими были; если же и писал, то не тебе, а князю, да и то не часто”[197].

У “Посланні” Климент Смолятич викладає свої погляди стосовно двох шляхів пізнання: “богобачення”, доступне тільки святим (прості смертні пізнають істину Бога шляхом “розумного” тлумачення божественних заповідей) і дослідження світу речей, що є виявленням премудрості Бога, його створінням. “Размышляй, милый, - завершує Климент своє Послання, - размышлять надлежит и знать, как все существует, и управляется, и совершенствуется силой Божьей, ибо все, как сказано, что пожелал он, все создал на небесах, и на земле, и в море, во всех безднах, и прочее”[198].

Що стосується другого періоду, то він позначився втратою попереднього культурного орієнтиру (загибель Візантійської імперії у середині XV ст.) і включенням значної території України до складу Польщі, що спричинило експансію католицизму і водночас збільшило вплив західноєвропейської культури і філософії. Ідеї Ренесансу та Реформації засвоювались в Україні як безпосередньо, так і виїздами молоді на Захід на навчання. Особливо в цей час відбувався синтез ідей Платона і Арістотеля. Поширювався і неоплатонізм, чому сприяло давнє знайомство українського читача з творами Діонісія Ареопагіта та з ідеологією ісихазму[199]. Здійснюються переклади західних логічних творів, творів арабо-ідейських авторів. Яскравими представниками раннього етапу другого періоду були Юрій Котермак-Дрогобич (1450-1594), який навчався у Краківському та Болонському університетах, став доктором філософії, викладав там і певного часу був ректором університету у Болоньї; Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566), котрий навчався у ряді західних університетів, а після 17 років перебування за кордоном повернувся на батьківщину і якого на Заході називали “Рутенський Демосфен” та “сучасний Цицерон”.

З кінця XVI ст. і у першій половині XVII ст. в Україні з’явились письменники-полемісти, які присвятили свою творчість боротьбі за незалежність краю та за релігійну самостійність українського народу. Це такі, як Герасим і Мелетій Смотрицькі, Стефан Зизаній, Христофор Філарет. Однак найбільш яскравим їх представником був Іван Вишенський (1550-1620). Виступаючи активно проти католицизму й унії, він обґрунтовує цю позицію загальнофілософським тлумаченням проблеми Бога, світу і людини. Бог - надприродне, нематеріальне начало, вища воля й творча сила. Божественному світу протистоїть земний, де панує зло, сваволя, дух наживи, зрада й насильство. Серед усього земного світу найбільше зла зосереджено на його батьківщині, де людей зрадили їх поводирі. Людину Вишенський мислить внутрішньо суперечливою, бо складається вона з душі й тіла: “Дух воюет на тело, а тело на дух; тые друг другу противятся и борутся один з одним доти, аж которые з тых звытяжство над которым приимет: или тело над духом или дух над телом”[200]. Шлях до вдосконалення людини він вбачає у самоочищенні, зреченні земного й у прагненні до духовного злиття з богом.

Велике значення у цей час мала діяльність Василя- Костянтина Острозького (1527-1608), який заснував школи у Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577), у Луцьку та Острозі (1577-1580). Острозьку школу він намагався перетворити в академію. В цій школі викладалось богослов’я, філософія, логіка, різні мови та “вільні науки” (математика, риторика, астрономія тощо). Першим ректором школи був Г. Смотрицький. У цій школі навчався й І. Вишенський. Із заснуванням у 1624 р. єзуїтської колегії в Острозі школа занепала й після 1640 р. перестала існувати. Відновлена тільки в роки сучасної незалежної України.

Видатною подією у культурному житті України стало створення у 1632 р. першого вузу - Київської братської школи. За ім’ям її фундатора, київського митрополита Петра Могили, була пізніше названа “Києво-Могилянським колегіумом”, який у 1701 р. було перетворено на Академію. Вона мала таку структуру: перші чотири курси - гуманітарна підготовка; один рік - поетика; риторика - один рік; філософія - два роки; теологія - чотири роки. До курсу філософських дисциплін надходили логіка, або розумова філософія, де вивчались загальні закони і форми мислення; фізика, або природнича філософія, предмет якої - матерія, форма, природа, мистецтво, космологія, психологія і методологія; метафізика. Професорами цього закладу були Йосиф Кононович-Горбацький (у 16391642 рр. читав учення Аристотеля, дотримувався номіналістичних позицій, заперечував томізм, а в курсі риторики 1636/37 р. проголошував: “Нічого немає на землі великого крім людини, і нічого великого в людині, крім розуму”); Лазар Баранович (1620-1693) - був ректором колегіуму з 1650 по 1659 р., викладав філософію. У 1678 р. вийшла його книжка “Нова міра старої віри”, у якій він в цілому підкоряв філософію релігії, надавав особливого значення поняттю субстанції. Інокентій Гізель (16001683) читав у колегіумі в 1645-1647 рр. “повний курс філософії”. Професором і ректором Києво-Могилянської академії був також Теофан Прокопович (1677-1736).

У XVIII ст. відбулося повне закріпачення України. З середини цього ж століття Синод заборонив у Києво-Могилянській академії викладати курс філософії за Аристотелем і запропонував вести його за системою Лейбніца-Вольфа. І саме з цього часу Академія перетворилась у суто духовний навчальний заклад. У філософському відношенні найбільш яскравою особою XVIII ст. був Григорій Савович Сковорода, вчення якого буде розглянуто у наступному розділі.

Третій період, як було зазначено, охоплює XIX - першу третину XX ст. У філософському відношенні початок XIX ст. в Україні позначився відкриттям у Харкові у 1805 р. університету, який нині носить ім’я В. Н. Каразіна (1773-1842). Каразін В. Н., ініціатор заснування університету в Харкові, був один з видатних українських просвітників, прибічником дослідної науки з її практичним призначенням. Йому належить ідея створення Міністерства народної освіти Російської імперії, в роботі якого він приймав безпосередню участь до 1804 р. Найбільш значні особисті наукові досягнення В. Н. Каразіна стосуються метеорології.

Першим ректором Харківського університету був Іван Степанович Ризький (1760-1811). До приїзду в Україну він був професором Гірничої Академії у Санкт-Петербурзі. У 1807 р. став доктором філософії. Ще в 1790 р. видав книжку “Умослов’я, або Розумова філософія”, а в Харкові у 1808 р. створив “Вступ у коло словесності”, де розвиток мови пов’язував з розвитком суспільства і пізнанням. Займався перекладами з Дідро, Гольбаха, Монтеск’є, дотримуючись, як і всі просвітники, сенсуалізму.

Першим же професором філософії Харківського університету був Іван Єгорович (Йоган-Баптист) Шад (1758-1834), один з 28 німецьких доцентів і професорів, які запрошені були працювати у новому університеті. У Харкові Шад написав і видав дві праці - “Чиста й прикладна логіка” та “Природне право”, читав курси метафізики, історії філософії, логіки, психології, етики, природного права, сприяв поширенню німецької класичної філософії. Шад виступав проти різкого протиставлення Кантом теоретичного й практичного розуму, хоч і використовує встановлене Кантом розрізнення розсудку й розуму. Розсудок обмежується сферою досвіду й феноменів, фіксує протилежності, прагне поєднати їх тільки формально з допомогою загальних понять. Розум же має справу не з досвідом, а з ідеями, які вносять у світ єдність і гармонію. Розум виконує не тільки регулятивну функцію, як це стверджував Кант, а й здатен пізнати “речі самі по собі”. Поділ на теоретичний і практичний розум, вважав Шад, є умовним, бо розум - єдиний. Той же самий розум існує як у функції мислення, так і у функції бажання. У функції мислення розум робить реальне ідеальним (оскільки розуміє реальне), а у функції бажання перетворює ідеальне в реальне (реалізує його). У логіці Шад виступав проти кантівського протиставлення суб’єкта і об’єкта, стверджуючи, що дійсним принципом логіки є їх тотожність. Тому його логіка є разом з тим і онтологія, категорії логіки є й категоріями речового буття. У натурфілософії Шад проводив думку про розвиток у природі через дію протилежних сил: притягання й відштовхування (нежива природа), подразливість і сприйняття (жива природа), бажання й мислення (розумна природа, тобто людина). У роботі “Природне право” Шад розвиває ідею про державу як організм. Основою існування держави повинна бути природа людини, зокрема її розум. Він з’ясовує також відношення між правом і моральністю, намагаючись уникати розриву між ними. Антиномічність права й моралі має місце, коли ми застосовуємо тільки розсудок до встановлення відносин між ними. Однак розум здатен розв’язати антиномії. Основою для примирення закону, права й морального обов’язку є визнання єдності між абсолютною свободою і необхідністю. Людина, яка прагне виявити божественну природу у своєму житті, сама собі приписує цей закон абсолютної свободи і накладає на себе абсолютну необхідність виконувати його. Примирення свободи й необхідності і є основою примирення права й обов’язку. Шад виступав за свободу совісті та думки, за свободу університетського навчання, заперечував рабство, деспотію (включно з її революційною формою).