Розділ «2. ПРОБЛЕМА СВІТУ І ЛЮДИНИ В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ»

Уперше питання про відношення мислення і буття було поставлене Парменідом (кінець УІ-У ст.ст. до н.е.) у зв'язку з поділом буття на чуттєво даний і умоглядний світи. Істинне буття осягається мисленням, і за своєю природою воно єдине, нерухоме, без'якісне і безмежне. "Одне і те ж є думка і те, про що вона мислить", — стверджує Парменід. Почуття свідчать про множинність і мінливість буття, але вони дають помилкове знання. Парменід істотно розширює коло філософських завдань — вводить гносеологічну проблематику: питання про роль мислення і почуттів у пізнанні, про вірогідне і імовірне знання. Уперше філософія знаходить тут власне поле діяльності — питання про відношення мислення і буття стає найважливішим її питанням. При цьому встає і велика гераклітовська проблема - проблема усвідомлення думкою руху, становлення, мінливості речей. Послідовник Парменіда Зенон, розвиваючи аргументацію на користь концепції єдиного і нерухомого буття, висуває свої знамениті апорії — положення, що розкривають суперечливість руху. На цій підставі він приходить до заперечення руху, про який свідчать почуття. Знайшовши суперечливість руху, Зенон знайшов і суперечливість мислення, що осягає рух. Так була закладена основа розробки діалектики понять для виявлення діалектики об'єктивного світу. На перший план поступово висувається питання не про те, чи є рух, а про те, як його виразити в логіці понять. І це питання стало одним з найважливіших і найскладніших на всьому тисячолітньому шляху розвитку філософського знання.

Логіка розвитку античної філософської думки послідовно вела до включення в сферу філософських міркувань антропологічної, власне людської проблематики. До цього висновку підводить думка Парменіда проте, що тільки мислення дає істинні знання про світ, але ж мислення — це справді людська якість, найважливіший інструмент її свідомої орієнтації у світі і доцільної діяльності. Однак великі повороти і відкриття в галузі філософії зумовлюються не тільки внутрішньою логікою її розвитку, але і могутніми імпульсами, що йдуть від запитів суспільно-політичного життя.

Розклад родової громади призвело до створення в давньогрецькому суспільстві полісів. У полісах епохи класичного періоду грецької історії склалася полісна демократія як форма правління, при якій кожен вільний громадянин брав активну участь у народних зборах, в обговоренні справ і життя полісу. Замість звичаїв і традицій, що склалися в родовому суспільстві, виробляється письмове право, права й обов'язки громадян установлюються на основі законів (реформи Солона 594 р. до н.е., Клісфена 509 р. до н.е.). Так, антична демократія визнавала за кожним громадянином право обстоювати свою думку на народних зборах, суді. У цей час політична освіта, мистецтво володіти словом, майстерність публічного виступу набуває важливого значення для вільного індивідуума.

Якщо для міфологічного мислення древні традиції, перекази, звичаї були недоторканні, мали ознаку божественності, то в умовах демократичного життя слово, дискусія, публічний виступ були позбавлені цієї ознаки, тобто були секуляризовані. І це дало могутній поштовх розвитку раціонального мислення. Відтепер істина — не предмет віри, а результат раціонального пошуку. Вона стала мати потребу в обґрунтуванні фактами і логікою. Правові і політичні встановлення грецької демократії були тією життєвою основою, на якій формується раціоналістичний спосіб мислення.

У цю епоху виникає особливий напрям грецької думки, що одержав назву "софістика". Софістами були професійні вчителі, які навчали юнацтво різним наукам, у тому числі і красномовству, умінню володіти словом. Слово "софістика" одержало негативний зміст, а софістів нерідко дорікали в тім, що вони є дешевими рознощиками "пустої" мудрості. Проте софістика зіграла позитивну роль у поширенні раціонального мислення. Для софістів характерна теза про відносність усіх людських понять, етичних норм і оцінок. Даний напрям вводить у філософію принцип релятивізму. Афоризм найвідомішого із софістів Протагора "людина є мірою всіх речей" можна тлумачити в дусі крайнього суб'єктивізму. І все-таки принцип "людина є мірою всіх речей" привчав людей не покладатися на авторитет і розхожі думки, а виходити у всіх судженнях із власного розуміння. Софістика підготувала антропологічний поворот, зроблений в античній філософії Сократом (470-399 р. до н.е.).

Принципом своїх філософських міркувань і завданням філософського пізнання Сократ зробив вислів, написаний на храмі Дельфійського оракула: "Пізнай самого себе". Це був поворот принципового характеру: призначенням філософії відтепер визнавалося не вивчення природи, а пізнання людини. Сократ намагався осмислити своєрідність людини через розгляд специфіки її діяльності, щоправда, у дуже вузькому розрізі — у сфері моральної поведінки. У постійних бесідах зі своїми співгромадянами він намагається виявити глибинні підстави вчинків людей, що ведуть до гідного, доброчесного способу життя. Щоб бути доброчесним, мужнім, справедливим, необхідно, за Сократом, знати, що таке мужність, добро, справедливість самі по собі. Він ототожнював знання і чесноту. Оскільки людина у своїх справах керується знанням, то повинна давати собі ясний, свідомий звіт про керівні принципи своєї поведінки. Сократ зробив велике філософське відкриття: основою діяльності людини є загальні поняття, що за своєю природою ідеальні. Мужні чи прекрасні вчинки людей можуть бути дуже різноманітні, але мужність чи краса самі по собі, виявляється, мають характеристики парменідівського буття: воно єдине, неподільне, осягається тільки розумом. Добрі вчинки різноманітні, як різноманітні ситуації, у яких людина вчиняє по-доброму, але поняття добра завжди те саме. Причому саме це загальне поняття є керівним принципом доброчесного поводження людини, вона — деякий ідеальний зразок, що породжує конкретний вчинок. Сократ

уперше чітко усвідомлює принципову відмінність діяльності людини від дії природних сил, і ця відмінність — утім, що людина керується загальними поняттями.

Сократ досліджує природу загальних понять винятково в сфері моралі, до аналізу практичної діяльності людини він не доходить. Походження цих понять чи ідей, а також їхнє місце розташування залишається для Сократа таємницею. Ясно одне: ідеї осягаються тільки розумом, але в розумі конкретної, емпіричної людини вони споконвічно не знаходяться, оскільки доводиться займатися їх спеціальним дослідженням, розшукуванням. Платон, учень Сократа, у своїх діалогах описав Сократівські бесіди з метою розшукати ці загальні керівні поняття і виразно показав, яка це непроста справа, що далеко не завжди завершується успіхом. Сам Сократ розробив особливий метод виявлення загальних понять — майєвтику (процедуру підведення співрозмовника до правильної відповіді шляхом навідних запитань, виявлення суперечностей у думках опонента). Про себе ж Сократ заявив, що йому правильні відповіді підказує його геній (даймон), що у ті часи розумівся як деякий божественний двійник людини, її заступник. У всякому разі, питання про те, де знаходяться ці загальні поняття чи ідеї, що визначають поведінку, діяльність людини, залишалося для Сократа відкритим. Відповідь на нього дав Платон (427-347 р. до н.е.), творець першої завершеної, продуманої системи античного ідеалізму.

Ідеї як керівні принципи людської діяльності Платон став тлумачити набагато ширше — як ідеальні зразки чи моделі, що породжують весь реальний світ, чуттєвого різноманіття речей. Платон онтологізував ідеї, перетворював їх на реально суще, тлумачив їх як існуючі самостійно в особливому світі, відокремленому від природного і соціального буття. Усі конкретні речі, як і люди, існують у силу причетності до ідей, що знаходяться в потойбічному світі. Реальний, чуттєвий світ — бліда копія світу ідей. Платон дає ясне і недвозначне вирішення основного питання філософії з ідеалістичних позицій. Він розробив класичний варіант об'єктивного ідеалізму, на який орієнтувалися багато філософів на наступному двох-тисячолітньому шляху розвитку філософії.

Знайдений пояснювальний принцип відношення ідеального і матеріального світів дозволив Платонові створити філософську систему, у якій ув'язане в одне ціле і пояснення чуттєвих речей, і тлумачення суспільного життя, людини, космосу. Його філософію правомірно розглядати і як підсумок попереднього розвитку грецької філософії, і як завершений античний світогляд, у якому відбиті типові уявлення епохи про співвідношення людини і світу.

У філософії Платона світ — це всеосяжний космос, що представляє собою щось цілісне, завершене, гармонічне, начебто скульптурно оформлене утворення. У цьому цілісному космосі відведене місце і громадському життю людей, і кожній людській істоті. Платон виходить з повної аналогії, подоби структур і всеосяжного космосу, і держави (тобто суспільного устрою людського життя), і людської душі. їх влаштування потрійне. У людини — це розумна, люта (афективна) душа, душа, що жадає. У державі (полісі) — це ієрархія трьох станів: філософи-правителі, воїни-стражники, вільні трудівники-хлібороби і ремісники (невільна людина — раб — розумілася як живе знаряддя, що говорить). У космосі — це вищий вічний світ умоглядних ідей — першозразків чуттєвих речей; душа світу, що поєднує світ чуттєвих речей; нарешті, тілесний світ чуттєвих речей, світ багатоякісності, розмаїтості і мінливості.

Цікаві міркування Платона про місце і долю людини в цьому гармонійно улаштованому космосі і державі. Людська душа, відповідно до Платона, безсмертна, причому до народження людини вона перебувала в потойбічному світі і спостерігала за блискучим світом вічних ідей. Тому в земному житті душі людини виявляється можливим усвідомлення ідей як пригадування про бачене колись. Теорія пізнання Платона будується як теорія спогаду, керівним началом при цьому виступає розум чи розумна частина душі. Розумне усвідомлення ідей забезпечує людині доброчесне життя. Якщо ж у людини переважає люта душа чи душа, що жадає, їй закритий доступ до істинно людського задоволення життям. Тупа розважливість змушує людей бути "мужніми" від страху: боячись втратити одні задоволення, вони відмовляються від інших. Такі люди розмінюють, немов монети, одні задоволення на інші, одне засмучення — на інше, страх — на страх. Але "існує лише одна правильна монета,

— стверджує Платон, — розум, і лише в обмін на неї необхідно усе віддавати; лише в цьому випадку будуть справжніми і мужність, і розважливість, і справедливість — одним словом, справжня чеснота: вона сполучена з розумом, усе рівно, чи супроводжують її задоволення, страхи і все таке інше чи не супроводжують"1.

Типовим для античності є і погляд Платона на людину як єдність душі і тіла, причому тілесне начало має специфічні ознаки. Відоме визначення людини, приписуване Платонові: людина є "істота безкрила, двонога, із плоскими нігтями; єдина з істот, сприйнятлива до знань, заснованих на міркуваннях"2. Тут виділяються дві специфічні ознаки людини — і фізичного, і духовного порядку. Сутність людини Платон не зводить до якої-небудь однієї ознаки. Вирішуючи питання про єдність сутнісних визначень індивідуума і суспільного життя, він стверджує, що державі і душі кожної окремої людини притаманні ті самі начала, і їхнє число однакове. До цих начал він відносить мудрість, мужність, справедливість, поділ суспільного життя за станами, а душі людини — за рівнями. Платонівська думка про принципову тотожність людської природи і суспільного устрою життя неодноразово відтворювалася мислителями наступних епох, звичайно, з інтерпретацією в дусі загальних світоглядних установок кожної епохи.

Учень Платона Аристотель (384-322 р. до н.е.) істотно трансформував систему об'єктивного ідеалізму свого вчителя, вніс нові принципи тлумачення світу, залишаючись при цьому в рамках античного світорозуміння. Аристотель виступив зі знаменитою критикою теорії ідей Платона, його онтології, космології, вчення про людину. ("Платон мені друг, але істина дорожча"). Головний аргумент Аристотеля проти платонівського постулату про існування світу відособлених ідей як породжувальних моделей чуттєвого різноманіття речей полягає у вказівці на те, що сутність речі не може перебувати поза самою річчю. Така постановка питання уже веде до кардинальної перебудови онтології, вчення про буття. До того ж у Платона залишається непоясненим питання про породження речей, про їхнє виникнення через причетність до ідей. Велика гераклітівська думка про становлення, безупинне виникнення і зникнення речей не знаходить раціонального тлумачення в платонівській онтології.

Аристотель виходить з того, що всяка річ, що існує сама по собі, невіддільна від своєї сутності. Він виділяє чотири види причин, чи начал, завдяки яким речі існують. По-перше, це матеріальна причина, матерія речі, те, з чого виникає річ, як наприклад, глина для горщика чи мідь для статуї. По-друге, форма, що структурує пасивну матерію, додає їй визначеності і робить річ саме даною річчю. Аристотелівське поняття форми як начала речей близько платонівському поняттю ідеї як породжувальної моделі речей. По-третє, рушійна причина, те, відкіля йде початок руху, що оформляє матерію. Як приклад Аристотель указує: рушійною причиною дитини є батько. Нарешті, цільова причина, те, заради чого відбувається зміна, наприклад, здоров'я як ціль прогулянки.

Завдяки сукупному впливу всіх чотирьох причин і існують речі, що носять свої начала в самих собі, що мають власну онтологічну сутність. З чотирьох причин найбільше значення Аристотель надавав формі. Як ідеальне начало вона непорушна, тоді як пасивна, безструктурна, косна матерія може набувати різноманітних форм. Тому матерія — лише можливе буття речі, форма ж надає речам їхнього дійсного буття.

Цікаво зазначити, що при побудові своєї онтології Аристотель скористався як моделлю процесом праці. Саме людська праця — це процес матеріальний, формоутворюючий, доцільний. Не випадково для ілюстрації своїх теоретичних побудов Аристотель бере речі, виготовлені людиною, — статую, судину, кулю і т.п. Прийняття в якості пояснювального принципу доцільної людської діяльності веде до розуміння світу як доцільно організованого. Подібна онтологія вимагає і специфічної теорії пізнання.

Ціль пізнання, за Аристотелем, — відшукання причин існування кожної речі. Кожна річ знаходить своє завершення в тім призначенні, заради якого вона існує. Становлення речі визначається ентелехією, метою, тим, заради чого вона є. З онтології Аристотеля з необхідністю випливає принцип доцільності в його методології.

Тим самим у філософію вперше в ясно усвідомленій формі вводиться проблема телеології — вчення про доцільність світу. Відтепер у тисячолітній історії філософії принцип причинності і принцип доцільності в поясненні світу неодноразово приходили в зіткнення, осмислення співвідношення цих принципів стало "трансісторичним" завданням філософської думки.