Розділ «10. Теоретико-пізнавальні проблеми в західній філософії ХІХ-ХХ ст.»

Вступ до філософії


10.3 Прагматизм


Прагматизм виникає наприкінці XIX - початку XX ст. у США. Засновниками його були американці Чарлз Сандерс Пірс (1839-1914), Вільям Джеме (1842-1910) і Джон Дьюї (1859-1952). На початку XX століття прагматизм одержав поширення в Англії, Італії, Чехословакії і навіть Китаї, але багато істориків філософії вважають його чисто американською філософією і не тільки і навіть не стільки тому, що його творці - філософи-американці, а тому, що вважають прагматизм вираженням американського духу, американської діловитості ("прагматизм" етимологічно походить від грецького слова pragma - діло, дія), американського прагматизму. Звичайно, це не означає, що прагматизм не мав попередників у європейській філософії. Він перегукується з такими філософськими системами, як позитивізм, філософія життя, але його розуміння істини як корисності, успішності, функціональності тієї або іншої ідеї виділяє його серед інших філософських течій.

Для прагматизму людина - це насамперед не істота, що пізнає, а "діюча" істота. А процес дії нерозривно пов'язаний з вірою. Подолання сумніву і досягнення віри і є головною метою пізнання. Тобто процес пізнання, на думку Пірса, є не відображенням дійсності в мисленні людини, а знання є не відповідність уявного образа реальності, а подолання сумніву і досягнення вірування, формування звички діяти. "Діяльність думки, - говорить Пірс, - збуджується роздратуванням, викликаним сумнівом, і припиняється, коли вірування досягнуте; таким чином, досягнення вірування є єдина функція думки". Оскільки вірування є звичка діяти, можна сказати і так: "Уся функція думки полягає в тому, щоб виробляти звички дій, а усе, що пов'язано з думкою, але не має відношення до її мети, є якийсь наріст на ній, але не її частина" [9, с. 234]. Але як тоді бути зі змістом думки, ідеї? Що вона відбиває або виражає? Відповідь на це питання дає концепція значення Пірса, саме в ній формулюється принцип Пірса.

З погляду Пірса, зміст значення ідеї або поняття варто шукати не у співвідношенні ідеї, образу і прообразу, об'єкта, а у відношенні поняття до суб'єкта. Зміст значення, з погляду Пірса, розкривається в тому, що дане поняття означає для суб'єкта, до яких практичних наслідків воно зводиться, які практичні наслідки воно викликає. "Розгляньте, які практичні наслідки, що, як ми вважаємо, можуть бути зроблені об'єктом нашого поняття. Поняття про всі ці наслідки є повним поняттям об'єкта" [9, с. 239]. Це і є формулювання "принципу Пірса". Поняття речі, предмета цілком зводиться Пірсом до чуттєво-практичних наслідків, відчуттям, викликуваним у нас цим предметом. Більше нічого в понятті предмета немає. Яким є предмет думки за своєю природою: матеріальним чи ідеальним, реально існуючим чи тільки мислимім, фізичним чи психічним - для прагматизму немає великого значення. Важливо тільки те, що він спонукає нас діяти певним чином і зводиться до цього досвіду. Відчуття, що є змістом нашого досвіду, можуть бути викликані як предметами, що знаходяться поза нами, і явищами, так і будь-якими переживаннями і станами нашої свідомості. Досвід вченого в лабораторії і "досвід" віруючих у церкві однаково реальні й однаково значимі як для їхніх учасників, так і взагалі за своєю природою. Адже якщо предмет значимий тільки як ті вірування, дії і наслідки, що він у нас викликає і до яких він нас примушує, то не так вже важливо для самої дії, чи викликані наші практичні дії реальними явищами, що впливають на наші органи чуттів і через них - на мислення, чи просто станами нашої свідомості.

З такого розуміння природи знання прагматизм підходить до трактування істини. Будь-яке висловлення, ідея, теорія виявляють себе в тих наслідках, що вони викликають у нашому поводженні і нашій дії. Але наслідки впливу ідей на наше поводження можуть бути і бувають різними: вони можуть сприяти здійсненню наших намірів, досягненню результату, а можуть і не сприяти цьому процесу. Істинними повинні визнаватися ті судження, та теорія, що сприяють здійсненню наших намірів, допомагають нам досягти результату.

"Істина..., - на думку Пірса, - відрізняється від неправди просто тим, що дія, заснована на ній, при зрілому міркуванні приведе нас до тієї мети, до якої ми прагнемо, а не вбік від неї" [9, с. 245]. Але в такому випадку ми зіштовхуємося як мінімум із двома труднощами: по-перше, істина в такому випадку носить чисто суб'єктивістський, навіть суб'єктивно-релятивістський характер і, по-друге, таке розуміння істини не дає нам відповіді на питання про істинність тих суджень, наслідки яких не присутні в нашому життєвому досвіді.

Першу проблему Ч. Пірс намагається перебороти за допомогою того, що пропонує вважати істинним те судження, що стало віруванням, що таким визнали б дослідники даної проблеми за умови необмеженого досвіду. Таким чином, істина набуває інтерсуб'єктивний характер.

Суто американський підхід навіть термінологічно пропонує У. Джеме для вирішення другого утруднення. "Істина, - говорить він, -у значній своїй частині ґрунтується на кредитній системі. Наші думки і переконання "мають силу", доки ніхто не суперечить їм, подібно тому, як мають силу (курс) банківські білети, доки ніхто не відмовляє в прийманні їх... "Ви приймаєте від мене перевірку якої-небудь речі, я приймаю вашу про яку-небудь іншу. Ми торгуємо один із одним своїми істинами" [9, с. 265]. Таким чином, Джеме стверджує, що, якщо практичних наслідків якого-небудь висловлення ви не мали і не спостерігали у своєму досвіді, ви можете мати судження про істинність або хибність даного висловлення за умови свідчення людини, у досвіді якого були ці практичні наслідки, і вони не суперечать вашому досвіду. Я довіряю вашому досвіду, а ви моєму, і ми обмінюємося нашим досвідом у питанні істинного як грішми, довіряючи існуючому курсу обміну.

Особлива роль у пропаганді і розвитку прагматизму належить Джону Дьюї, якого самі американські філософи називають головним американським філософом першої половини XX століття. Прагматична концепція Дьюї одержала у філософії назву "інструменталізм".

Центральним поняттям філософії Дьюї є поняття "досвід". Але саме це поняття в Дьюї отримує інше значення, ніж у класичній філософії і навіть ніж у його безпосередніх попередників. У класичній філософії поняття "досвід" вживається в гносеологічному плані як найважливіший елемент пізнавального процесу. Навіть у Пірса і Джемса "досвід" має велике гносеологічне навантаження. Правда, Джеме багато говорить про релігійно-моральний досвід людини. У Дьюї поняття "досвід" одержує широке повсякденне значення, воно містить у собі все, з чим має справу людина у своєму житті. "Цінність поняття досвіду для філософської рефлексії полягає в тому, - пише Д. Дьюї, - що воно позначає як поле, сонце, хмари і дощ, насіння і врожай, так і людину, що працює, складає плани, винаходить, користується речами, страждає і насолоджується. Досвід позначає усе, що переживається в досвіді, світ подій й осіб; він позначає світ, сприйнятий у досвіді, діяльність і долю людини" [9, с. 277]. Для Дьюї людина - це біологічна істота і, щоб вижити, вона повинна пристосуватися до навколишнього середовища. Цю ідею він бере в Дарвіна. Якби оточуючий людину світ був стійким, постійним, то людина могла б спокійно обійтися інстинктами, звичаями, традиціями. Але світ мінливий, події в ньому багато в чому випадкові, він ставить кожного з нас у проблематичну ситуацію, породжує непевність і сумнів, незатишність нашого буття. Тому людині необхідне знання. Воно дає йому можливість пристосуватися до середовища, що змінюється, перетворити проблематичну ситуацію в стійку, тобто знання є тим інструментом (звідси інструменталізм), що дає нам можливість перебороти сумнів і досягти вірування. Істинність того або іншого висловлення є його здатність виконувати інструментальну роль, його здатність допомогти нам вирішити проблематичну ситуацію. "Якщо ідеї, значення, концепції, поняття, теорії, системи інструментальні... стосовно усунення деякого специфічного занепокоєння, замішання, то перевірка їхньої надійності і цінності полягає у виконанні ними цієї роботи" [8, с. 301]. Мова при цьому йде не про те, відповідають ідеї чомусь у реальності чи ні, головне, щоб вони працювали, були інструментальними. У зв'язку з цим особливий інтерес представляє трактування прагматизмом релігійних догм і релігійного досвіду. Чи можна його вважати істинним? Прагматизм при вирішенні цього питання виходить із принципу корисності і інструме-нтальності. Виграє або програє віруюча людина в порівнянні з атеїстом? На думку Джемса, звичайно, виграє. Адже якщо виявиться (після смерті), що бога немає, то віруючий нічого не втратить, а якщо виявиться, що він існує, то він у порівнянні з атеїстом виграє, тому що йому віддасться за його віру. І в цьому житті, на думку і Джемса, і Дьюї, віра допомагає людині переборювати труднощі, домагатися успіху у своїх починаннях, вирішенні своїх проблем. Тому питання про науковість або ненауковість релігії повинно бути зняте і замінене питанням про її корисність, інструментальність.


10.4 Феноменологія


Поняття "феноменологія" в історії філософії вживалося в різних змістах. У Канта воно служило для позначення предметів людського досвіду. У Гегеля воно розумілося як вчення про становлення науково-філософського знання - "Феноменологія духу", що, на думку Маркса, була джерелом і таємницею гегелівської спекулятивної філософії. У роботах німецького філософа Франца Брентано (1838-1917) феноменологія розумілася як описова психологія, що вичленовує й описує структуру психічних явищ. Йому належить відкриття інтенціональності свідомості, співвідносності предмета й акт переживань, твердження про самоочевидність внутрішніх переживань.

У XX столітті під феноменологією розуміється один з дуже впливових філософських напрямків, предметом якого є чиста, позадослідна і по-заісторична свідомість, його структури, що забезпечують його реальне функціонування і збіг зі світом ідеальних значень, виражених у мові, і психологічних переживаннях. Виникнення феноменології як особливого філософського напрямку пов'язане з ім'ям німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859-1938), учня Ф. Брентано.

У своєму двотомнику "Логічні дослідження", що був опублікований у 1900-1901 pp., Гуссерль виклав основні положення своєї філософії. "Об'єктом філософії є наукове знання і пізнання", - заявляє він. Гуссерль тут йде в загальному руслі новоєвропейської філософії, що у своїх дослідженнях на перше місце ставить гносеологічні проблеми, оскільки з наукою вона пов'язує вирішення людських проблем. Головна задача наукової філософії, на думку Гуссерля, полягає в тому, щоб побудувати теорію наукового знання. "...Якщо наука будує теорії для здійснення своїх проблем, - пише Гуссерль, - то філософ запитує, у чому сутність теорії, що взагалі уможливлює теорію і т. п. Лише філософське дослідження доповнює роботи натураліста і математика і завершує чисте і справжнє теоретичне пізнання" [2, с. 222]. Задача філософії полягає в тому, щоб сформулювати критерій науковості, відповісти на запитання "що є істина?". Відповіді на ці питання тим більш важливі, що природно-наукові істини, навіть закони Ньютона, не є істинами, тому що вони виходять з досвіду. Жоден із природно-наукових законів, заявляє Гуссерль, "не пізнаваний a priori, тобто з усвідомленням його очевидності. Єдиний шлях для обґрунтування і виправдання подібних законів є індукція з одиничних фактів досвіду" [2, с. 52]. Але і ці положення ще спільні в Гуссерля з неопозитивістами.

Якщо говорити про специфіку феноменології як філософського напрямку, що займається дослідженням природи наукового знання й істини, то варто говорити про її підхід до вирішення цих проблем. Головна особливість природно-наукового знання і його розуміння попередньою філософією полягає, з погляду Гуссерля, у тому, що знання розглядається в його співвідношенні з реальністю, з фактами досвіду, а пізнавальний процес зображується реальною взаємодією суб'єкта й об'єкта. Істина в такому випадку розглядається як відповідність знання реальності. Такий підхід до пізнання й істини не влаштовує Гуссерля. Не влаштовує Гуссерля і психологічний підхід до пізнання, що намітився в кінці XIX століття, насамперед завдяки зусиллям Маха й Авенаріуса, у якому пізнання розглядається через призму психологічних сприйнять і переживань, що виникають у суб'єкта при його взаємодії з об'єктом у пізнавальному процесі.

З погляду Гуссерля, задача феноменологічної філософії полягає в тому, щоб пізнати загальну структуру психічного процесу переживання істинного, загальнозначущого знання. Феноменологія концентрує свою увагу на структурах чистої свідомості істини. її цікавить функціонування свідомості як такої поза його відношенням до предметної дійсності і навіть поза його відношенням до психічних переживань процесу усвідомлення предметної дійсності. Феноменологія має справу з чистим потоком свідомості, позбавленої будь-якої предметності, елементами якої є феномени. Феномени є тими кінцевими елементами нашої свідомості, до яких прикута увага феноменологічної філософії.

У гносеології поняття "феномен" вводить Кант. У нього воно протиставляється ноумену, "речі в собі" і є її проявом. Феномен є результат пізнавальної діяльності людини, продукт переробки впливу "речі в собі" на апріорні форми чуттєвості і розуму людини. Феномен у Канта є прояв, явище "речі в собі", сутності. Тому і феномен цікавий для нас не сам по собі, а як прояв іншого, сутності. Гуссерль високо цінує Канта за його аналіз свідомості, за його розгляд свідомості як самодостатнього, вихідного в його взаємодії з предметною дійсністю. Але Кантове розуміння феномена для нього неприйнятне.

Для Гуссерля феномен є те, що саме себе виявляє, виступає елементом чистої свідомості і містить у собі словесну оболонку, психічні переживання, зміст і значення пізнавального переживання і предмет, що розуміється через значення. Феномен не є явище чогось, він є цілісність явища і сутності, за ним нічого не стоїть, він сам є крайня точка, межа чистої свідомості. Феномен - це не образ відображеного предмета і не психічні переживання, пов'язані зі сприйняттям предметів, що знаходяться поза нами. Феномен - це акт чистої свідомості, що утворює зміст і значення предмета. Дійсність дана людині у вигляді джерела феноменів і, щоб її збагнути, необхідно, насамперед, виключити з розгляду фізичний світ, світ зовнішніх предметів, тобто застосувати метод феноменологічної редукції. Тоді перед нами залишиться чиста свідомість із її інтенцією - спрямованістю на предмет. Саме тут і тоді народжуються змісти і значення речей, предметів, саме тут і тоді ми приходимо до справжнього світу речей, "до самих речей". Гуссерль тут акцентує увагу на тому, що самі предмети мисляться нами такими, якими значеннями ми їх наділяємо у своїй свідомості. Так, будинок може сприйматися і як приміщення для житла, і як об'єкт архітектури, і як перешкода, і в інших значеннях. І це визначається інтенцією нашої свідомості. Значення сприймається як інваріант інтенціональних змістів предмета і воно не залежить від історичних і інших обставин. При цьому для феноменологічного аналізі важливий не предмет значення і навіть не саме значення, а сам інтенціональний акт надання значення, відкриття значення. Є, наприклад, предмет любові, є любов як процес психічних переживань і дій людини, і є акт усвідомлення любові як потоку чистих феноменів. Цей потік не можна уявити собі як об'єкт або як явище чогось іншого. Він може і повинний бути пережитий, описаний зсередини. Свідомість у самій своїй сутності не предметна і не може розглядатися як об'єкт. Вона інтенціональна і виявляє себе як спрямованість на об'єкт через зміст і значення і тому не може виступати об'єктом пізнання, а може бути лише пережите зсередини, може бути засвоєне, розглянуте за допомогою інтуїції.

Виходячи з цих посилок, феноменологія підходить до науки й істини. Криза, яку переживає сучасна наука, на думку Гуссерля, пов'язана з натуралізмом науки, з тим, що існуюче ототожнюється з фізичною природою, навіть свідомість розглядається в плані залежності від природи. Знання, істина розглядаються як результат діяльності відбивної здатності психіки, у плані співвідношення образу й об'єкта. Але в такому випадку релятивізм і суб'єктивізм неминучі. І мова йде не тільки про релятивізм у наших уявленнях про природу, але і про відносність наших ідеалів і норм. Тому криза науки викликає кризу цивілізації.

Істина, на думку Гуссерля, поза часом і не є результат рефлектуючої діяльності мислення. Істина самоочевидна і саморозкривається й осягається вона за допомогою інтуїції, безпосереднього розсуду сутності, змісту, значення. Тут Гуссерль звертається до Декарта, до його розуміння істини як того, що не викликає в розуму ніяких сумнівів. Гуссерль називає істиною визначеність самого буття, єдність значень, що містяться у бутті. У той же час істинність - це акт свідомості, що вбачає цю визначеність, що сприймає значення в їхній істинній єдності. Істина абсолютна і позачасова. "Що істинне, то абсолютне, істинне "саме по собі", істина тотожно єдина, чи сприймають її в судженнях люди чи чудовиська, ангели чи боги" [2, с. 101]. Світ значень, з погляду Гуссерля, не залежить від людини, геометричні фігури, як ідеальні значення реальних просторових характеристик предметів, інтерсуб'єктивні і не визначаються суб'єктом. У той же час пізній Гуссерль говорить про життєвий світ як значеннєвий фундамент науки. Дане положення, звичайно, не слід розуміти так, що зміст і значення свідомість дедукує зі сфери повсякденного досвіду, але це означає, що наука повинна зіставляти, співвідносити свої змісти і значення із суб'єктивно-значеннєвими значеннями вченого. Життєвий світ виступає основою всякого об'єктивного пізнання, він не просто первинний у генетичному плані, але задає основу для створення значеннєвих структур.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вступ до філософії» автора Лузан А.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „10. Теоретико-пізнавальні проблеми в західній філософії ХІХ-ХХ ст.“ на сторінці 2. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи