Розділ 9 КЛІМАТИЧНІ ТА РЕКРЕАЦІЙНІ РЕСУРСИ УКРАЇНИ

— Крим придатний протягом року для відпочинку, оздоровлення, лікування і туризму;

— Українські Карпати. У літній сезон тут оздоровлюються, лікуються і відпочивають, а взимку проводять зимові види відпочинку, туризму і гірськолижного спорту;

— узбережжя Чорного й Азовського морів придатні для літніх видів кліматолікування і відпочинку;

— рівнинна територія — для лікування й оздоровлення на базі місцевих курортів (кліматичних, бальнеологічних і грязьових), а також розвитку "зеленого туризму" в сільській місцевості;

— великі міста, центри адміністративних областей, історичні міста, де здійснюють екскурсійні рекреації та активно відпочивають.

За розміщенням кліматичних мінераловодних і лікувально-грязевих ресурсів в Україні сформувалися основні комплексні лікувально-оздоровчі центри та їх угруповання (рис. 9.6). Рекреаційне районування, тобто поділ території за спеціалізацією рекреаційного обслуговування, структурою рекреаційних ресурсів та напрямами їх освоєння, охорони та відновлення, відображає особливості просторової організації індустрії оздоровлення та відпочинку. Починаючи з 90-х років XX ст. було запропоновано декілька схем такого районування. За однією з них, наприклад, визначають чотири рекреаційних регіони: Карпатський, Кримський, Дніпровсько-Дністровський та Азово-Чорноморський, у межах яких розміщуються вісім рекреаційних районів, а серед них ще вирізняють окремі рекреаційні вузли (підрайони). Таких вузлів з унікальними можливостями для відпочинку й лікування особливо багато у Криму (Судацький, Євпаторійський, Ялтинський, Алуштинський та ін.).

Правовий режим, організаційні та економічні засади використання рекреаційно-туристських ресурсів в Україні регулюються законом "Про курорти" від 5 жовтня 2000 р. Згідно з цим документом рішення про оголошення природних територій курортами державного значення приймаються Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України; місцевого значення — Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, а також Київською та Севастопольською міськими радами за поданням відповідних органів місцевого самоврядування.

Рис. 9.6. Основні лікувально-оздоровчі комплекси в Україні*134

*134: {Коротун І.М., Коротун Л.К., Коротун СІ. Природні умови та ресурси України: Навч. посіб. — Рівне, 2000. — С. 141.}

Протягом останніх років в галузі законодавчого регулювання діяльності туристично-рекреаційних закладів України зроблено чимало. Уся законотворча діяльність у цій сфері ґрунтується на документах Всесвітньої туристичної організації, до якої Україна вступила у 1997р., а також Манільській декларації з туризму, Хартії туризму, Кодексі туриста, Глобальному етичному кодексі туризму та ін. Окрім Закону України "Про курорти" (2000 p.), прийнято Закон України "Про туризм" (1995 р., зі змінами, внесеними у 2003 р.). У 1999 р. Кабінет Міністрів України затвердив постанову "Про заходи подальшого розвитку туризму", а також було видано Указ Президента України "Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 р."

Сучасне використання рекреаційних територій в Україні характеризується неврегульованістю процесів їхнього освоєння та застосуванням за іншим призначенням (наприклад, житлове та дачне будівництва). Проектування розвитку рекреаційних територій має здійснюватися відповідно до Концепції Генеральної схеми планування території України, яка головними проблемами збереження та раціонального використання рекреаційних територій у країні визначає такі:

— визнання на державному рівні їх пріоритетної цінності;

— створення державного кадастру земель оздоровчого та рекреаційного призначення;

— установлення проектних меж охоронних зон усіх видів;

— визначення та юридичне оформлення резервних рекреаційних територій.

У Генеральній схемі також передбачено поетапне освоєння потенціалу рекреаційних та оздоровчих ресурсів: до 2010 р. — 16 %, до 2020 р. — 23, на віддалену перспективу — до 48 % усіх територіальних ресурсів країни. Також заплановано поетапний розвиток матеріально-технічної бази туризму і рекреації в Україні: на першому етапі (2001—2006 pp.) — у 1,2 рази; на другому (2006—2016 pp.) — у 1,5—2 рази; на третьому (2016—2026 pp.) — у 2,1—3 рази. Максимальне збільшення чисельності рекреаційних закладів передбачається в Карпатах, на Поліссі, в Придніпров'ї та Приазов'ї.

У Державній програмі розвитку туризму в Україні на 2002—2010 рр. передбачається такий поділ джерел фінансування рекреаційної галузі: 0,49 млрд. грн — державний бюджет, 0,61 млрд. грн — цільові кредити, 3,54 млрд. грн — власні кошти туристичних підприємств, 6,46 млрд. грн — інвестиції.

Отже, можна зробити висновок: різноманітний і потужний рекреаційний потенціал України потрібно розглядати як вагоме джерело економічного розвитку держави на перспективу.

Про це свідчить досвід багатьох країн Європи, у тому числі й колишніх членів соціалістичного табору (Болгарія, Словаччина, Чехія та ін.), які, маючи значно "скромнішу" рекреаційну базу, одержують величезні прибутки за допомогою продуманої організації туризму, відпочинку та лікувально-оздоровчої діяльності. Разом із тим, інтенсифікація і розширення територіальних рекреаційних систем передбачає необхідний розвиток і вдосконалення їх геоекологічного обґрунтування.

Залишання і завдання для самоконтролю