Розділ «Голова»

Тому для мене стало несподіванкою, коли десь через рік він викликав лікаря додому – як повідомив черговий у приймальні, через напади нудоти й запаморочення. Напади були настільки сильними, що він боявся виходити з будинку. Я запідозрив інсульт, тому зателефонував йому перед візитом, щоб дізнатися, чи потрібна швидка допомога.

– Руки й ноги працюють, лікарю, – сказав він по телефону, – я тільки не можу повернути голову.

Коли я приїхав, він нерухомо лежав на дивані.

– Сотню разів на день кімната йде обертом, нудота настільки сильна, що я незабаром виблюю кишки, я не можу поворухнутися, – сказав він. – Це триває вже кілька днів – коли починається напад, залишається тільки лягти тут і молитись, щоб він швидше минув.

Я присів біля нього й запитав:

– Що провокує напади?

– Що завгодно. Іноді напад починається після того, як я подивлюсь через плече. Іноді достатньо повернутись на інший бік у ліжку. Коли нагинаюсь, напади теж виникають.

Низький кров’яний тиск може спричиняти запаморочення, але у Вірвелла тиск був трохи зависоким. Алкоголь також спричиняє вертиго, але він не пив. Я запитав у нього про інші можливі фактори, але в нього не було травм голови, останнім часом він не переносив інфекції і не вживав нові ліки.

– Напад починається, коли ви повертаєте голову в один і той самий бік? – уточнив я.

– Так, – він підвів очі, щоб подивитися на мене, – коли я дивлюсь вниз або вправо, стає гірше.

Коли вертиго настає лише в певному положенні, воно, як і слід було б очікувати, називається «позиційним». Коли для нього характерні раптові сильні напади, його називають «пароксизмальним». Нарешті, отоларинголог повинен встановити, хвороба спричинена небезпечними й прогресними факторами чи безпечними й обмеженими. У мене майже не було сумнівів, що випадок Джона належить до другої категорії; тому на хитромудрому жаргоні отоларингологів це означало, що в нього доброякісне пароксизмальне позиційне вертиго (ДППВ). Хоча цей синдром відомий із давніх часів,[46] уперше його описали 1921 року, коли віденський лікар Роберт Барані дав визначення синдрому «епізодичного вертиго».

Раніше вважалось, що у хворих на ДППВ вапнисті гранули в маточці й в мішечку приєднуються до іншої мембрани – купули, яка вкриває основу каналів рівноваги. Існувала думка, що ці гранули змінюють форму купули, унаслідок чого мозок отримує суперечливі сигнали про напрямок руху голови. Лікування зосереджувалося на повторенні рухів, що спричиняють нудоту, поки пацієнт не переставав на них реагувати. Іноді це спрацьовувало. В особливо важких випадках із частими рецидивами робили отвір у черепі й перерізали нерв, який веде до внутрішнього вуха. У таких операціях існує ризик втрати слуху. Попри радикальність цього методу пацієнти, які страждали на часті напади нудоти й дезорієнтації, часто були вдячними лікарям.

У 1980-х роках американський отоларинголог Джон Еплі[47] сформулював іншу теорію. Він вважав, що ДППВ виникає не внаслідок приєднання вапнистих гранул до іншої мембрани, а внаслідок виходу гранул із маточки й вільного переміщення по напівкруглому каналу. У результаті цього утворюється вихор, який мозок сприймає як рух. Еплі у своєму гаражі зробив зі шланга модель внутрішнього вуха й обертав її в різній послідовності, намагаючись перемістити гранули в менш чутливу ділянку. За допомогою цієї простої технології він розробив серію рухів, які можна виконувати на оглядовій кушетці. Коли Еплі почав випробовувати цей прийом на пацієнтах, то помітив, що він ефективний навіть для тих, хто багато років страждає на ДППВ. Коли його метод не спрацьовував, перед виконанням прийому він прикладав вібратор до голови за вухом, щоб змістити гранули, які прилипли до напівкруглого каналу. Завдяки цьому відсоток одужання збільшився.

Хірурги, прибутки яких залежали від дорогих процедур для лікування ДППВ, були налаштовані скептично й називали його диваком через те, що він прикладав вібратор до голови пацієнта. Еплі висміювали на конференціях, дехто навіть звинувачував його у професійній непридатності. Його метод був удосконалений на початку 1980-х років, але знадобилося десять років, щоб про цю безпечну, ефективну процедуру лікування ДППВ без медикаментозного й хірургічного втручання написали в авторитетному медичному виданні.[48] Ще через кілька років маневр Еплі почали використовувати в лікарнях в усьому світі.

Виконати маневр Еплі може будь-хто, послідовність прийомів можна завантажити з Інтернету і навіть спробувати вдома на собі; щоправда, людям, у яких проблеми із шиєю або поганий кровообіг, потрібно бути обережними. Я вперше почув про цей метод і вирішив застосувати його більше ніж через десять років після того, як він був опублікований. Еплі повідомляв, що в його клініці в Орегоні одужує 90 % хворих: у мене в Шотландії результати могли б бути настільки ж разючими.

Я провів Вірвелла в його кімнату й попросив його сісти на краю ліжка в протилежному напрямку, ногами на подушку. Я помітив, що в нього маленькі вуха цікавої форми, закрученої, наче панцир наутілуса. Я обхопив їх руками і поклав Вірвелла на спину так, щоб його голова звисала з ліжка, а підборіддя було повернуте до лівого плеча. Еплі встановив, що таке положення голови відносно сили тяжіння дає можливість вапнистим кристалам з лівого боку опуститися нижче в напівкруглому каналі. Ми почекали кілька секунд.

– Нічого не відбувається, – сказав він, зморщивши лоба. – Це мало б зупинити запаморочення?

Наступного разу я поклав його на спину, повернувши голову до правого плеча. Його тіло напружилось, а очі забігали, як осцилограма, – таким чином вони намагались простежити за уявним рухом, про який повідомляв лабіринт.

– Досить, – пробурмотів він, зціпивши зуби, – ви тільки гірше робите!

У 1950-х роках було встановлено, що в разі ураження правого каналу напад найчастіше виникає тоді, коли пацієнт лягає на спину, повернувши голову праворуч. Після того як Вірвелл пробув у такому положенні тридцять секунд, його очі заспокоїлись. Я повільно повернув його голову на дев’яносто градусів – так щоб вона звисала над ліжком повернутою ліворуч. Запаморочення повернулось, але воно не було настільки сильним. Через тридцять секунд я повернув його наліво, не змінюючи положення підборіддя, таким чином, щоб разом із шиєю його очі повернулись в напрямку килима. Його тіло розслабилось, він розціпив зуби – симптоми послаблювалися. Ще через тридцять секунд я посадив його й попросив повільно підняти підборіддя й подивитися на узголів’я.