Розділ «Голова»

– Я поговорю з пластичними хірургами, – сказав я. – Можливо, їм вдасться підтягнути ці слабші м’язи в ураженому боці обличчя; ви також згадали про ботокс – іноді його використовують для того, щоб розгладити здорову сторону.

– Тобто, щоб вилікувати параліч, вони паралізують моє обличчя?

Я не був упевнений щодо того, що їм вдасться вилікувати параліч Емілі, – важко змусити пошкоджений нерв знову запрацювати. Однак, якщо мова йде про зовнішній вигляд, у багатьох випадках найефективнішим лікуванням є часткова паралізація здорової сторони ботоксом.

– Так, – відповів я, – я знаю, що це звучить дивно, але таким чином вони зроблять ваше обличчя більш симетричним.

Белл прагнув зробити собі ім’я в хірургії – на той час його зображення нервової системи були найкращими у своєму роді, – але по-справжньому його захоплювало вдосконалення своїх малюнків. Задовго до битви при Ватерлоо, працюючи над ілюстраціями для «Системи проведення розтину», він почав багаторічне вивчення виразів обличчя – це було схоже на проект да Вінчі трьома століттями раніше. Його праця була згодом опублікована під назвою «Есе з анатомії виразу обличчя в живописі».[37] Протягом всього подальшого життя Белл працював над цією книгою й вдосконалював її, додаючи нові есе в міру набуття досвіду в хірургії і живописі. В останньому виданні наведено роздуми автора, навіяні багатоденним відпочинком в Італії. Під час поїздки його особливо вразило зображення облич на картинах да Вінчі. Леонардо був змушений ходити по вулицях в пошуках дивних і незвичайних облич для своїх картин. Беллові доводилось легше: потрібно було лише чекати у своїй клініці, поки прийдуть пацієнти.

Через тридцять років після смерті Чарлза Белла його твори настільки надихнули Чарлза Дарвіна, який теж вивчав медицину в Единбурзі, що той продовжив його роботу. У книзі «Вираження емоцій у людей і тварин» Дарвін писав: «Можна сміливо стверджувати, що Белл не лише заклав основу цього предмета як окремої галузі науки, а й побудував витончену структуру».[38] Дарвін уважно спостерігав як за світом культури, так і за світом природи, і на нього менший вплив, ніж на Белла, справили шедеври західного живопису, особливо в плані вивчення виразів обличчя. «Я сподівався знайти допомогу у великих майстрів живопису й скульптури, які так уважно вивчають цей предмет, – писав він у вступі, – але, окрім кількох винятків, мені це не вдалося. Без сумніву, причина в тому, що в творах мистецтва основна мета – краса, а сильно напружені м’язи обличчя спотворюють красу». Він зіткнувся з парадоксом: м’язи обличчя потрібні нам для того, щоб виражати свої емоції, але ми традиційно ідеалізуємо симетричні відсторонені обличчя.

Одним із художників, яких виокремлював Дарвін, був Леонардо, з огляду на його очевидну віру в те, що краса існує і в крайніх проявах емоцій, а не лише в нейтральності. Дарвін присвятив кілька абзаців книги «Вираження емоцій у людей і тварин» і жестам, зображеним у «Таємній вечері», особливу увагу приділяючи позі апостола Андрія. Згідно з однією із сентенцій да Вінчі, видатні твори мистецтва пишуть за допомогою контрастів: «Ваші картини будуть більш мальовничими, якщо потворне буде поряд із красивим, старе – поряд із молодим, а сильне – поряд із слабким».[39] Що б міг Леонардо зробити з обличчям, ураженим паралічем Белла, у якому поєднуються слабкість і сила, потворність і краса, молодість і старість?

Роботодавці Емілі забезпечили її медичною страховкою. У клініці пластичної хірургії, до якої я її направив, підлога була встелена дорогими килимами, у залі очікування стояли шкіряні дивани, а на столі лежали журнали Society. На стіні був наклеєний рекламний плакат у стилі обгорток Vogue і Cosmopolitan: операції зі збільшення грудей і пластика живота посіли місце заголовків статей.

– Офіс у них чудовий, – сказала вона, сміючись, під час візиту в нашу клініку, – більший за вашу залу очікувань!

Хірург попросив її лягти на кушетку й протер спиртом кутики вух, щоки і краї рота. Після цього він дістав маленький шприц із пробірки з розчином.

– Він сказав, що процедура майже безболісна, так і було, – розповіла Емілі. – Голка була маленька.

Він увів розчин у кількох точках в праву сторону її обличчя, зосередившись на тому, щоб паралізувати виличні м’язи і колові м’язи ока, а також ті, які Леонардо називав м’язами страху й люті.

– Параліч від ін’єкцій діятиме чотири-п’ять місяців, – сказав лікар. – Потім, якщо ви вирішите, що вони приносять вам користь, можете знову їх зробити.

Я запитав у неї:

– І як, принесли вони користь?

– Дивіться самі, – Емілі відгорнула волосся з лівого боку і подивилася на мене. Асиметрія зберігалась, але була значно менш помітною.

– Тепер, коли я посміхаюся, права сторона не розтягується настільки вбік і вгору, – вона спробувала посміхнутися мені, – і моє обличчя має більш нейтральний вигляд. Я наче помолодшала на кілька років.

– Діти досі вас бояться?

– Ні, не бояться, – Емілі засміялася. – Я щаслива. Навіть повернулася на роботу.

Студентом і викладачем я уважно вивчав обличчя чоловіків і жінок, розтин яких я проводив. Згодом я ще більше спрямував свою увагу на пацієнтів у клініці. Коли мені траплялися люди, у яких надто рано з’явилися зморшки між бровами, я починав більше цікавитися причинами цього. Я намагався відрізнити сердитих і недовірливих відвідувачів від тих, хто боїться бути вразливим, вловити різницю між неспокоєм і болем. Зустрічаючи людей із відкритим, радісним обличчям, я почав цікавитися секретом їхнього щастя. Крім того, я усвідомив, що, коли моє обличчя виражає незадоволення або нетерплячість, достатньо розслабити його, щоб краще почуватись і виконувати свою роботу.