Меч-трава
Палахкотіли хрести на горбах і ген за обрій стелилися дими, дими, дими…
Неслося з краю в край по Волині:
— Ідуть!..
Як стогін. Як зойк.
Опустіли хутори, спорожніли села, на всі засуви зачинилися ковані залізом ворота замкових твердинь. Люди знали хижу натуру ворога, знали: пощади не буде. Або полон, або смерть — третього не дано.
— Ідуть!..
Вирушила валка від села. За болото, в ліс дрімучий, у потайну місцину. Все жінки, та діти, та сиві діди. У вузликах нехитрі пожитки, слідом — корови на налигачах.
Хто молодий та дужий, здатний тримати в руках меч, спис чи лук, — усі позаду валки, на відстані. Пильнують, щоб ворог зненацька не наскочив, щоб при потребі загородити нападникам дорогу, відвести вбік, збити з напрямку.
А ворожа кіннота уже на обрії, уже наступає. І немає їй ліку, і не видно краю. Знялася курява бурими стовпами, закрила півнеба, затьмарила сонце.
Від самого видовища такого заплакали діти, заголосили жінки.
І моторошно стало чоловікам.
Збилися чоловіки докупи, молодші на старших дивляться і мовчать, старші очі вбік відводять і теж мовчать. Та й що тут казати, коли ясніше ясного: рятуватися втечею — значить, залишити сім’ї на поталу ворогові, до бою ставати все одно, що в прірву головою.
Нарешті знайшовся один — син пастуха, молодецького зросту, сили богатирської. І мовив:
— Хіба у наших мужів немає уже сили в руках? Чи, може, серця затремтіли у тих, хто не раз з рогатиною не ведмедя ходив? На нас із надією дивляться ті, кому зброю тримати несила. Якщо ж побіжимо, то соромно буде нам в очі дітям дивитися!
І всі загули, загомоніли — прокинулися у кожного і гордість, і серце, і розум. І повернули коней супроти ворожої лавини. І закипіла битва жорстока.
Ламалися списи, неначе торішня солома, джмелями роїлися стріли пернаті, іскрами бризкали мечі, щерблячись у січі нещадній. Падали вої на землю з смертельним залізом у серці. І в поле без вершників мчали запінені коні.
Та сила силу ламала. І ось лишився останній захисник краю рідного син пастуха. Подивився в далину, а там валка ще маячить на виднокрузі: батьки, дружини й діти його загиблих друзів так і не встигли сховатися від чужинських очей. І тепер уже їх нікому, зовсім нікому захистити.
Рвонувся хлопець з останніх сил, в обох руках по мечу затис — свій та щойно пронизаного стрілою побратима — і ступив навстріч ворогові. Сам проти незчисленної раті.
І тут сталося нечуване: пощерблені мечі полеглих у січі героїв самі звелися догори і заступили дорогу чужинцям. Побачили таке і скам’яніли від переляку вороги. А потім тікали три дні і три ночі, і більш не ходили на землю волинську походом.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ключ-трава» автора Шморгун Євген на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Євген Шморгун Ключ-трава“ на сторінці 24. Приємного читання.
TextBook