«Не з того боку шукаєте! — заперечують їм усім деякі дослідники. — Азалія, навпаки, з Полісся перебралася на Кавказ і в Малу Азію».
І теж наводять досить переконливі докази.
Одне слово, за сто років суперечок загадка азалії так і не прояснилася.
Самі ж поліщуки пов’язують появу в рідних краях цієї екзотичної рослини з колишніми набігами татар. Кажуть, що татари завезли її насіння з вівсом. А то переповідають, ніби на Полісся разом з ханом потрапила його донька. На згадку про свою сонячну батьківщину вона взяла з собою насіння азалії і посіяла його тут. А скільки прекрасних легенд розповідають про азалію поліщуки!
Одну з таких легенд ми почули від знайомого лісника.
Забрали якось татари в неволю одного парубка з наших країв. Ну, як водиться, закували в кайдани та й зробили рабом. А парубок (Іваном ніби звали його, а може, й не Іваном — хто знає, бо давно те діялось) красень був та в усьому вдатний. От і закохалася в нього Азалія — єдина донька якогось вельми знатного татарина.
Знала донька, що батько ніколи не згодиться, щоб вона дружиною бранця стала. І зважилася на крайність: взяла найкращих коней з табуна і потай вирушила з Іваном до нього на Полісся.
Гордий вельможа не стерпів такої наруги і поклявся привселюдно, що тільки кров’ю доньки і неправовірного змиє сором зі свого роду.
Три тижні мчала за втікачами погоня. І наздогнала їх аж на Поліссі — стомлених і змучених.
Люто дивився вельможа, як боронився Іван, як упав, вражений стрілою, під кучерявим столітнім дубом, як Азалія у розпуці схилилася над коханим.
І пришпорив коня, аж той змією звився.
— Хай звершиться правий суд аллаха!
Звелася рука з ятаганом і… заклякла на півдорозі. Єдина донька, улюблена. Чекав, може, пощади попросить. Аби попросила, усе б їй простив батько!
Та підвела татарка чорні очі, а в очах таке, що аж стрепенуло вельможу.
Помовчав мить якусь і процідив похмуро:
— Зв’яжемо і відвеземо додому. Хай правовірні побачать, як безславно гинуть відступники.
І почув у відповідь:
— Ти відняв у мене, що міг, а відняти любов і аллахові несила. Я назавжди залишусь на цій землі, що мого милого зростила!
Схилилася до мертвогс Івана, підняла його шаблю — і просто собі в серце. Гаряча кров бризнула на синій верес і спалахнула дивовижним квітом — наче сонце своє проміння розсипало.
Легенди — то для людей, щедро наділених уявою. Хто такої уяви не має, той заперечить: «Вигадки… Бо ніколи азалія не росла і не росте в Криму». І це правда. Як правда й те, що для багатьох ця рослина просто «драпоштан». Так досить часто називають її поліщуки. Це тому, що крізь сухі кущі азалії дуже важко продиратися.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ключ-трава» автора Шморгун Євген на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Євген Шморгун Ключ-трава“ на сторінці 20. Приємного читання.
TextBook