Розділ «Євген Шморгун Ключ-трава»

Коли літнього ранку приходжу до тихого озерця, де на підрум’яненому сонцем плесі срібляться лілії, мене завжди охоплює якесь незвичайне почуття. Ніби в казку потрапив. І я справді ладен повірити, що це не квіти, а зорі нападали сюди вночі з небесної височіні та так і залишилися на воді. Вірили ж колись північноамериканські індіани, що латаття біле утворилося з іскор, які впали після зіткнення двох зірок. А зіткнулися зірки тому, що засперечалися, котра з них володітиме стрілою, яку пустив у небо один великий індіанський вождь.

Узагалі, мабуть, немає такої країни, де б не було легенд про білу водяну лілію. Звичайно, там, де вона росте.

В Італії, наприклад, поширена легенда про красуню Мелінду, яку вкрав болотяний цар-страховисько і одружився з нею. Від того шлюбу й народилося латаття біле, пелюстки якого нагадують колір обличчя Мелінди, а тичинки — золотаві коси красуні. Щороку вкриває Мелінда трясовину квітами, нагадуючи своїй згорьованій матері, що вона жива, вічно юна і царює над болотом.

Через тисячоліття дійшла до нас стародавня грецька легенда про водяну німфу, яка палко покохала силача Геракла. Але той не відповів їй взаємністю, і німфа з горя обернулася на квітку білої водяної лілії. Тому й досі наукова назва рослини — «німфа біла».

А знаменита одолень-трава наших предків, виявляється, теж не що інше, як ця ж рослина. Тільки в давнину, за переказами, мала вона силу незрівнянну, перемагала всілякі недуги і нечисть. Відвар її нібито допомагав від зубного болю й отрути, а ще вважався «любовним напоєм» — пробуджував палкі почуття в серцях гордих красень. Та найбільше вірили в одолень-траву купці, посли та інші мандрівні люди. Хто лагодився в дорогу, запасався цією травою і вимовляв такі слова: «їду я в чисте поле, а в чистому полі росте одолень-трава. Одолень-трава! Не я тебе поливав, не я тебе породив; породила тебе мати сира земля, поливали тебе дівки простоволосі, баби-самокрутки. Одолень-трава! Здолай ти злих людей, щоб злого про нас не думали, поганого не мислили; віджени ти чародія, ябедника. Одолень-трава! Здолай мені гори високі, доли низькі, озера сині, береги круті, ліси темні, пеньки і колоди. Заховаю я тебе, одолень-трава, біля самого серця, на всій путі і на всій доріженьці».

Чого тільки не вигадували про цю квітку! Яких тільки забобонів про неї не було!

У середні віки біла водяна лілія стала незамінною рослиною для знахарів-шарлатанів. З її допомогою вони бралися лікувати будь-які хвороби. І для цієї мети квіти треба було збирати зовсім не так, як усі інші. Зривати їх належало в певні години, на ніч, при цьому щільно заткнувши вуха і звертаючись до квітки з ласкавими словами. І квітку треба було не зрізати, а тільки зривати. Бо зрізане стебло почне кривавитися, і від цього людину стануть переслідувати тяжкі сни, а то й заманить безодня. Сушили квіти в тіні, біля північної хатньої стіни обов’язково висячими, інакше рослина втрачала силу.

А «лікували» то й узагалі оригінально: висушені квіти підвішували над ліжком хворого саме проти болючого місця...

Відійшли в минуле знахарі-шарлатани, а разом з ними канули у вічність і їхні незбагненні «методи» лікування. Зате лишилася народна медицина, яка без знахарського «чаклування» мудро використовує ліки, наготовані для людини самою природою. Звичайно, не обійшла народна медицина своєю увагою й білої водяної лілії і послуговується нею значно успішніше, ніж те вдавалося знахарям- шарлатанам.

Послужлива пам’ять наших дідусів і бабусь донесла до нас чимало дивовижних переказів і повір’їв про русальний квіт. Одне з тих повір’їв застерігає: квітку білої водяної лілії не слід приносити в дім, бо разом з нею до хати прийде і нещастя.

Здогадуюся: це дуже закохана в природу, далекоглядна й передбачлива людина придумала таке! Певно, любила усією душею це біло-срібне водяне диво і турбувалася про його збереження. От і зронила першою з уст слова, які допомогли зберегти рослину для далеких нащадків, тобто для нас з вами.

І тепер, коли бачу, як стрімголов кидаються у воду запопадливі молодики, щоб мерщій зірвати часто одну-єдину лілію, що не знати як ще уціліла, коли бачу зів’ялий, розтерзаний квіт у руках тих, хто повертається з річки, якось жаль стає, що оте старе повір’я нині уже забуте.

…Ось серед круглястих листків латаття ясніє велика біла квітка — усміхається сонцю і сама аж промениться. Хто запримітить її — зупиниться, задивиться, замріється. І на мить одним уявиться похмурий замок із Шекспірового «Гамлета», усіяне лататтям озеро і божевільна Офелія у вінку з білих водяних лілій — вона, співаючи, повільно занурюється у воду, глибше, глибше, і ось уже тільки квіти плавають на поверхні… Іншим — дзвінкоголосі молоді гречанки, які сплітають з водяних лілій вінок для міфічної красуні Єлени в день її весілля з царем Менелаєм. А ще іншим — Уля Громова, героїня з Краснодона. Пригадуєте початок «Молодої гвардії» Олександра Фадєєва? Дівчина захоплено милується русальною квіткою: «Ні, ти лиш поглянь, Валю, яке це диво! Розкіш! Наче вирізьблена… Адже вона не мармурова, не алебастрова, а жива, та яка холодна! І яка тонка, ніжна робота, — людські руки ніколи б так не зуміли. Поглянь, як вона спить на воді, чиста, строга, байдужа… А оце її відбиття у воді, — навіть важко сказати, яка з них краща, — а барви? Дивись, дивись, вона ж не біла, тобто вона біла, але скільки одмін — жовтавих, трохи рожевих, якихось небесних, а всередині, з цією вологою, вона перлиста, просто сліпуча, у людей бо таких барв і назв нема!»

Невловима арніка

Усе повторилося. Як і минулого разу, і позаминулого. Тітка, цього разу, звичайно, інша, якийсь час прискіпливо роздивлялася нас, ніби прицінювалась і зважувала, чи варто ділитися з незнайомими людьми хай маленькою, але все ж таємницею, а потім, немов змилостивившись, показала рукою уздовж річки:

— Та отам за поворотом повно того зілля.

Зазирнула ще раз у наш альбом, кивнула головою:

— Атож, воно! Кожен день по корову йду — бачу. Воно…

Йдемо, куди показала тітка. Ще здалеку помічаємо жовтогарячий цвіт понад берегом. Мимоволі прискорюємо ходу і… Ну, звичайно ж, це не арніка гірська, а звичайнісінький оман британський, який на Поліссі росте повсюдно.

…Із давнини донесла народна легенда розповідь про те, як зліг у постіль великий князь Данило Галицький. Зліг не від ворожої рани і не від тягаря прожитих років — у повному розквіті сил підступно підкралася до нього проклята дихавиця, почала душити так, що й життя стало немилим. І галицькі, і спеціально запрошені чужоземні лікарі з ніг збилися, а зарадити хворобі нічим не можуть. Князь прямо на очах так і тане, як запалена воскова свічка.