Розділ 8. Свобода слова і журналістська діяльність

2) політична, тобто свобода переконань, духовних пошуків, яка реалізується в праві мати, висловлювати й поширювати свої погляди, думки й ідеї, відкрито ставати на бік тієї чи іншої ідеології.

Журналістика народжується на певному етапі історичного розвитку людства із загального потягу людства до свободи, із пошуку особою свободи, із потреби робити інформацію (тобто знання про факти та їх витлумачення) здобутком якнайширших мас.

Крізь усю історію людства проходить боротьба за свободу слова, як головну умову загальносуспільної свободи, головну умову забезпечення вільного розвитку людини, побудови демократичного суспільства. Сьогодні свобода слова сприймається як найбільше завоювання світової цивілізації.

Для журналістики свобода слова мусить розглядатися принаймні в двох аспектах:

1) як свобода преси і

2) як свобода творчості.

Свобода преси - це право громадян та їх організацій вільно викладати свої погляди через газети, журнали та інші

ОМІ, це життєво необхідна умова для найповнішого виявлення політичного змісту і суспільних функцій друкованого слова.

У радянських джерелах відстоювалася думка, що лише комуністична партійність є тою обов'язковою умовою, за якої можлива свобода преси. У довіднику Д. С. Григораша "Журналістика у термінах і виразах" читаємо: "Саме комуністична партійність забезпечує цю свободу, забезпечує вільне виявлення народом своїх дум і прагнень. (...) В експлуататорському суспільстві не може бути свободи слова, як і свободи преси. Гасло свободи преси в устах буржуазії наскрізь фальшивий. (...) Справжня свобода преси стала можливою внаслідок перемоги соціалістичної революції" .

Зрозуміло, що в радянську добу так думав не лише автор цього довідника, це було загальновизнане положення марксистської ідеологічної доктрини. У ній ретельно приховувалося, що запровадження найпередовішого суспільного ладу, який мав на меті ощасливити всіх громадян, перетворилося на перманентну громадянську війну партії влади із своїм народом, коштувало цьому народові мільйонні жертви. На цьому тлі залежність капіталістичної преси "від грошового мішка буржуазії", залежність, яка насправді об'єктивно існує, виглядала значно меншим лихом, ніж залежність соціалістичної преси від партійних комітетів, що представляли на різних рівнях партію влади, від всюдисущої цензури і від загрози фізичного знищення шляхом репресій, прикладами чого наповнена історія радянської преси. Тим часом, у радянській теорії журналістики гасло комуністичної партійності служило способом легалізувати й виправдати цілковиту жорстку залежність преси від партії.

Наявність цензури в СРСР старанно приховувалася за невинною назвою "Державний комітет з охорони державних таємниць у пресі". Жодна книжка, журнал, газета чи інша продукція для масового поширення не могла вийти без санкції на те даного комітету.

Захопивши владу в країні за допомогою збройного повстання, російські більшовики негайно вдалися до переслідування вільної думки. На другий день після державного перевороту, здійсненого вночі з 25 на 26 жовтня (з 7 на 8 листопада) 1917 р., 27 жовтня (9 листопада) Рада Народних Комісарів (Раднарком), очолювана В. І. Леніним, прийняла декрет "Про пресу" ("О печати"). У декреті безапеляційно стверджувалося: "Усякий знає, що буржуазна преса - могутня зброя буржуазії. Особливо в критичний момент, коли нова влада, влада робітників і селян, тільки встановлюється, неможливо було б цілком залишити цю зброю в руках ворога, у той час як вона не менш небезпечна в такі хвилини, ніж бомби й кулемети. Ось чому й були застосовані тимчасові й екстрені заходи для припинення потоку бруду й наклепів, у яких залюбки потопила б молоду перемогу народу жовта й зелена преса" .

У декреті наголошувалося: заходи мають тимчасовий характер; як тільки новий порядок зміцніє, "усякі адміністративні впливи на пресу будуть припинені" . У розпорядчій частині декрету вказувалося: "Закриттю підлягають лише органи преси, що: 1) закликають до відкритого опору або непокори робітничому і селянському урядові. 2) сіють смуту шляхом явно-наклепницького викривлення фактів, 3) закликають до дій явно злочинного, тобто кримінально-переслідуваного характеру" .

Внаслідок дії цього декрету лише в жовтні 1917 року, тобто за п'ять днів, що більшовики перебували при владі, ними були закриті 33 "буржуазні" і 4 "дрібнобуржуазні" газети, у листопаді відповідно - 20 і 10, у грудні - 20 і 3, у лютому 1918 року - 16 і 13, у березні - 3 і 14, у квітні - 13 і 22.

Декрет завершувався словами: "Дане положення має тимчасовий характер і буде відмінене особливим указом з настанням нормальних умов суспільного життя" . Незважаючи на ці неодноразові заяви про тимчасову дію декрету, що свідчило про те, що сам Раднарком розумів його протиприродний характер, він (декрет) ніколи скасований не був, його "відміна особливим указом" так і не настала. Це свідчить про те, що "нормальні умови суспільного життя" для більшовиків так і не прийшли. Вони були й залишилися назавжди купкою заколотників, які лишалися в своїй країні в меншості і лише збройно могли утриматися при владі. Дозволити свободу слова для них було смерті подібним; тому її ніколи в Радянському Союзі й не було.

У січні 1918 року Петроградська Рада прийняла ухвалу про надання до комісаріату в справах друку п'яти примірників кожного твору одночасно з його надходженням із друкарні в продаж. А в 1919 році вже жоден рукопис не міг бути відданий до набору без дозволу Держвидаву чи його місцевих органів. Так наступна цензура була замінена попередньою, найбільш цинічною її формою.

Законодавчо справа завершилася 6 червня 1922 року ухвалою урядового рішення про створення Комітету з охорони державних таємниць у пресі, що у побуті дістав назву Головліт (головний над літературою) в столиці і облліт - на місцях. Раднарком уже не соромився цілком офіційно використовувати поняття цензури, відзначивши в першому пункті постанови, що заснування Головліту має на меті "об'єднання усіх видів цензури друкованих творів" . На Головліт покладалися функції попереднього перегляду всіх призначених для друку періодичних і неперіодичних видань. Відтоді цензура в Радянській Росії, а потім і в СРСР існує не тільки фактично, але й здобуває законні, юридичні підстави .

Під цензурою розуміється систематичний контроль за діяльністю журналістики та книговидання шляхом конституційних, судових, адміністративних, фінансових або чисто фізичних заходів, що провадяться владою або за її рекомендацією.

Цензура в найширшому розумінні існує на всіх щаблях суспільства та масової комунікації. Посада цензора була запроваджена в Стародавньому Римі. До кінця ХУІ ст. цензура була запроваджена в більшості європейських монархій - у зв'язку з поширенням книгодрукування.

Цензура така ж давня, як і друкарський верстат. У 1485 р., тобто через 35 років після винайдення Й. Гутенбергом книгодрукування, з'явилися всі ознаки церковної цензури. У німецькому місті Кельні друкарня була заснована в 1469 р., а вже в 1475 р. вийшла перша книжка з цензурним дозволом місцевого університету. У 1559 р. був опублікований перший список (індекс) заборонених книг, обов'язковий для всієї римо-католицької церкви.