Розділ 2. "Основи журналістики" як наукова дисципліна про теоретико-методологічні проблеми фаху. Структура науки про журналістику

Розглянувши систему визначень журналістики як гносеологічної категорії, склавши попередні уявлення про об'єкт і предмет журналістики, ми можемо, озброївшись цими знаннями, повернутися до питання про структуру науки про журналістику. Журналістика як наука (журналістикознавство) має дві найважливіші складові: теорію журналістики та історію журналістики. Між ними існує якнайтісніший зв'язок. Це суміжні, взаємозалежні дисципліни, кожна з яких може розвиватися лише на ґрунті іншої.

Історія журналістики - це наука про процес розвитку масово-інформаційної діяльності від зародження до наших днів, включаючи всю множинність явищ друкованих, аудіовізуальних, електронних органів та організацій масової інформації. Але праця історика журналістики неможлива без використання основних положень, термінологічного апарату, головних засад теорії журналістики, вироблених у межах цієї дисципліни наукових засад вивчення і оцінки історичних явищ.

Теорія журналістики - це наука про сутність і специфіку журналістики, її місце в структурі суспільства і суспільної свідомості, її функції та засади, природу журналістської творчості, метод журналістики та її загальні жанрологічні проблеми, шляхи аналізу окремих явищ та журналістського процесу в цілому. Теорія журналістики виростає на ґрунті вивчення її історії і є узагальненням безкінечного числа явищ до кінцевого числа найважливіших законів.

Що таке журналістика? Яке її місце в сучасній суспільній дійсності та в історичній ретроспективі та перспективі? Ось

питання, на які відповідає теорія журналістики як наука. Ці питання виникають постійно перед кожним свідомим читачем і журналістом-практиком. А тому глибоко помиляються ті, хто вважає наукову теорію зібранням сухих, умоглядних положень, набором хитромудрих понять і навмисне вигаданих термінів. Які б не були складні ідеї цієї науки, сам її предмет -журналістика - завжди незмірно складніший і розмаїтіший.

Теорія дає ключ до розуміння журналістики і оцінюється передусім за тим, якою роз'яснювальною силою вона володіє.

Теорія журналістики - порівняно молода наукова дисципліна. Вона почала розвиватися лише в XX столітті разом з виникненням журналістської освіти, була на теренах СРСР вкрай заполітизована в радянську добу і в комплексі нинішніх проблем постала в нас лише в новітні часи. На Заході створено чимало цікавих теоретичних концепцій журналістики, але через відсутність комунікаційних каналів між двома взаємовиключними ідеологічними системами у нас ці концепції або ж були невідомі, або ж сприймалися лише із знаком "мінус", цілковито заперечувалися. А відтак, теорія журналістики в Україні постала сьогодні перед необхідністю вироблення нових підходів до традиційних проблем, вивчення західного досвіду їхнього розв'язання, адаптації цього досвіду до української дійсності, створення такої наукової дисципліни, яка б відповідала реаліям демократичної правової держави, що нею прагне стати наша Батьківщина.

Поруч з цими двома найголовнішими дисциплінами журна-лістикознавства важливо також у її структурі бачити й інші складники, які вже сьогодні виокремлюються в окремі галузі чи напрямки досліджень, незважаючи на молодість науки в цілому.

Ще професор А. З. Москаленко висловив свого часу думку про необхідність виокремлення в журналістикознавстві дисципліни під назвою "журналістська критика". "Уся система ЗМІ, яка досліджує явища дійсності, - переконливо доводив він, - сама потребує дослідження, журналістської критики, перевірки тією дійсністю. Вивчаючи сучасну пресу, ми можемо відзначити дальше розширення і поглиблення її тематики, позбавлення від надмірного однобокого інтересу до окремих галузей за рахунок інших, відображення сьогоднішніх подій в історичній закономірності, зростаючу увагу до питань духовного формування сучасного покоління, відхід від поверховості, абстрактного моралізаторства, декларативності, нудної дидактичності" [підкреслення моє. - І. М.].

З наведеного висловлювання професора А. З. Москаленка видно, що під журналістською критикою він розумів ту частину журналістикознавства, предметом якої є сучасна масово-інформаційна ситуація, як-от: особливості й закономірності розвитку журналістики в сучасну епоху, процеси становлення органів масової інформації в ринкових умовах, трансформація завдань, функцій, змісту, поетики та стилістики світових та українських медіа, вплив нових інформаційних технологій на якість повідомлень і загальний стан журналістики.

Варто заакцентувати важливість цієї галузі журналістико-знавства, яка в сучасному професійному лексиконі все частіше кваліфікується як медіа-критика. Вона синтезує в собі не тільки історичні, але й теоретичні знання. Осмислюючи нові явища соціальних комунікацій, медіа-критика є першопрохідцем в дослідженні тих процесів, які пізніше стають предметом вивчення теорії та історії. Вона першою пропонує термінологічний апарат для позначення новітніх явищ, визначає пріоритетні напрямки розвитку журналістики, формує уявлення про корпус класики. Актуальність медіа-критики посилюється ще й тим, що сама журналістика за предмет відображення має сучасне життя. А відтак, і наука про неї вбирає в себе особливості предмета свого дослідження. Медіа-критика зовсім не маргінальна наукова дисципліна, а цілком самостійна, повноцінна, самодостатня.

Ще один напрямок у структурі журналістики як науки слід виокремити, хоча він лише починає зароджуватися в нашій Україні - методологія наукових досліджень з журналістикознавства та методика навчання журналістики. Предметом цієї дисципліни є процеси, що відбуваються в самій науці, пошук оптимальних шляхів розв'язання тих чи інших проблемних ситуацій у науковому мисленні, а також способів навчання такій унікально складній і творчій професії, якою є журналістика.

Теорія і методика навчання журналістики розвивалася лише в найбільших центрах журналістської освіти в Радянському Союзі: Москві й Ленінграді, - де нагромаджувався найкращий досвід у цій галузі . "Педагогічна практика журналістських відділень і факультетів (як і журналістська наука), - підкреслював один з авторів, - ще перебувають у стадії становлення, розвитку" . Відтоді мало що змінилося по суті на теренах цієї дисципліни. Але з розширенням журналістської освіти методологія наукових досліджень у галузі журналістики та методика навчання журналістики має велике майбутнє і повинна залучити нові сили найбільш досвідчених учених, які мають багатий досвід викладання журналістики передусім у вищій школі.

Оскільки будівельним матеріалом для всіх типів масової інформації було й залишається слово, то слід визнати, що на роль важливої наукової дисципліни в межах журналістикознавства претендує вивчення мови масової інформації. І скільки б у сучасному світі не говорилося про дефілологізацію журналістики, це завжди слід сприймати в метафоричному сенсі, як свідчення того, що самого знання мови і вміння писати сьогодні замало. Професія журналіста вимагає ще й ґрунтовних знань у галузі політології, історії, економіки, соціології, філософії та ін. гуманітарних дисциплін. Але ця вимога не перекреслює необхідності глибоко й досконало знати мову - першооснову журналістської творчості. Над збагаченням мовного інструментарію журналіст мусить працювати все життя, а журналістикознавство вивчати мовний арсенал масово-інформаційної сфери.

Як окрему дисципліну слід також розглядати теорію і методику журналістської творчості. Хоча вона й виростає з потреб освітньої журналістської науки, її значення неможливо недооцінювати. До цієї частини журналістикознавства належать не тільки навчальні посібники, присвячені навчанню творчості, але й праці журналістів-практиків, які містять опис їх діяльності, починаючи з пошуку теми, збирання інформації й завершуючи створенням тексту.

Варто відзначити, що лише в незалежній Українській державі почали розвиватися такі напрямки журналістикознавства, як соціологія масових комунікацій і журналістська деонтологія.

У СРСР, де панувала оголошена єдино правильною певна ідеологія, не існувало ні урядових, ні громадських програм, спрямованих на об'єктивне висвітлення економічного становища народу чи стану громадської думки. У сучасній Україні при популярності різноманітних соціологічних опитувань, не буде помилкою сказати, що все ще залишається слабким розвиток медійних соціологічних досліджень і методик кількісного аналізу. Головною перешкодою тут є висока вартість такого роду досліджень. У суспільстві ще відсутні сили, які були б зацікавлені в створенні об'єктивної картини діяльності журналістики й фінансуванні тривалих соціологічних програм.

Журналістська деонтологія так само не розвивалася в радянській державі, оскільки медіа-сфера не потребувала ні журналістської етики, ні права. Колізії розв'язувалися за допомогою партійної дисципліни. Медіа-право не існувало взагалі. Перший закон про масово-інформаційну діяльність був прийнятий в СРСР в 1991 р., у рік, коли ця тоталітарна держава перестала існувати.

Сьогодні Україна серед інших країн пострадянського професору має найбільш розгалужене право в галузі комунікаційної діяльності. Воно є предметом вивчення в курсах "Правові засади діяльності ЗМІ", який входить як обов'язковий до навчальних програм підготовки журналістів. Етика по відношенню до права - все одно що звичаєве право по відношенню до закону. У ситуації свободи слова виникла потреба в створенні етичних кодексів журналістів, які регламентують їх професійну діяльність у різноманітних ситуаціях, взаємини з джерелами інформації, між собою, із засновниками. Досвід сучасних дослідників медіа-етики свідчить про те, що чим детальніше прописані в етичному кодексі ситуації професійної діяльності, тим краще для журналіста, особливо молодого, складати алгоритм своєї професійної поведінки.

Не можна не сказати про такий важливий складник журналістикознавчих студій, як бібліографія. Вона особливо важлива в тих випадках, коли йдеться про історію журналістики, але кожний дослідник добре знає, що гарний бібліографічний покажчик (довідник) у будь-якій темі - надійний помічник науковця. Приємно відзначити, що в Україні працює чимало кваліфікованих упорядників бібліографічних видань.