Розділ 2. "Основи журналістики" як наукова дисципліна про теоретико-методологічні проблеми фаху. Структура науки про журналістику

Якщо здійснити розумовий експеримент і на мить припустити, що з якоїсь причини виявилися зруйнованими канали масової комунікації й інформація припинила вільно поширюватися в світі, то не важко зрозуміти, що це відкине людство на століття назад, у часи середньовічної темряви, роз'єднаності й герметичної замкнутості окремих країн і регіонів; людство зупиниться в своєму розвиткові, настане цілковитий колапс цивілізації.

За чотири століття існування журналістика довела свою спроможність забезпечувати саморегулювання суспільства, міцно увійшла до механізмів суспільного самоуправління, стала щонайважливішим суб'єктом соціального управління. У тоталітарному суспільстві роль журналістики зводиться до агітації і пропаганди, тобто передавання готової, створюваної в партійних комітетах інформаційної продукції споживачам. У вільному демократичному суспільстві роль журналістики незмірно зростає, вона сама перетворюється на "фабрику новин", її працівники самі збирають, обробляють і виготовляють інформацію, без якої неможливе існування жодного іншого суб'єкта суспільної дійсності. Таке велике значення журналістики як соціального інституту сьогодні.

Серед запропонованих визначень поняття "журналістика" є більш важливі й менш важливі. Зрозуміло, що розуміння журналістики як сукупності періодичних видань чи професії істотні, але не містять у собі наукової сутності поняття. Тому слід підкреслити: визначення журналістики як соціального інституту є найголовнішим і найважливішим з наукового погляду; усі інші визначення мають розглядатися як доповнення до нього. Вони розширюють наші уявлення про журналістику, але мусять розглядатися як допоміжні до головного визначення.

Таку ж функцію розширення поняття відіграють і наступні роз'яснення. Запропонуємо ще два визначення терміну "журналістика", поширені в сучасній літературі. Вони так само факультативні, зорієнтовані на образне розкриття змісту поняття. Але без них наші уявлення про журналістику були б збіднені, недостатньо повні й точні.

Журналістика - це історія сучасності.

З самого початку свого існування журналістика заявила про себе як про могутній спосіб впливу на читацькі маси, чинник формування суспільної свідомості, тобто могутню політичну силу. Знаменитому засновникові французької періодики Теофра-сту Ренодо належить постановка питання про журналістику як історію сучасності. "Якщо острах не сподобатися сучасникам, -писав він у зверненні до читачів першого числа своєї "Ля газетт" 30 травня 1631 р., - перешкоджав багатьом писати історію свого століття, то настільки небезпечнішим для письменника є задум писати історію того самого тижня, навіть того самого дня, коли його будуть читати?"

Як на приклад плідного використання журналістики в наукових історичних працях пошлемося на блискуче дослідження австрійського історика Максиміліана Баха "Історія австрійської революції 1848 року". Середина ХІХ століття в Європі вже відзначалася розвинутою мережею періодичних видань, які докладно відбивали події сучасності. Розпочинаючи виклад, науковець зізнається: "Події трьох березневих днів детально описані у багатьох брошурах, що з'явилися в безпосередньо слідуючий за цими подіями час, а також у газетах" . А сам виклад початкового періоду революції містить такі подробиці, що не можна сумніватися в їхньому походженні з численних газетних репортажів, написаних під свіжим враженням від подій.

Сприймаючи щодня інформацію через різні канали комунікації, ми не завжди відчуваємо історичний зміст подій, які, відходячи в часі, стають надбанням минулого; а відтак, відколи існує журналістика, преважна більшість істориків звертається до неї як до невичерпної джерельної бази для своїх наукових праць. Прикметно, що в радянські часи серед істориків існувало зневажливе ставлення до партійної журналістики як до джерела правдивих історичних повідомлень. Дисертація, написана лише за газетними матеріалами, не вважалася поважним дослідженням. Представники цієї науки, як ніхто інший, розуміли дозованість і цілеспрямованість інформаційної діяльності радянської держави, викривленість картини дійсності, відбитої в партійній журналістиці.

Важливий аспект цієї теми полягає в тому, що в тоталітарному суспільстві можливості журналістики бути історією сучасності обмежені, бо обмежений доступ працівників мас-медіа до інформації. Тому за таких обставин має місце поверхове, тенденційне відображення подій в журналістиці, свідоме чи не свідоме приховування справжніх мотивацій вчинків історичних героїв та персонажів. Часто винні в цьому не самі журналісти, а їхні інформатори, зацікавлені в приховування історичної правди. Зі сторінок радянської преси 1933 року неможливо довідатися про жахливий голод в Україні, організований більшовицькою Москвою для придушення волелюбного українського селянства, яке не хотіло йти в колгоспи. Але чим демократичнішим є суспільство, у якому функціонує журналістика, тим повніше вона відіграє роль історії сучасності, відбиваючи всі боки суспільного життя, проводячи самостійні журналістські розслідування складних ситуацій, здобуваючи приховувану інформацію й оприлюднюючи її.

Не позбавлене слушності зауваження С. Б. Пархоменка, який відзначив, що в радянський час зовсім не існувало найважливішої для сучасного журналіста проблеми - доступу до інформації. "Аграновському не потрібно було ніколи, для жодного тексту безпосереднього доступу до інформації, - загострив він свою думку. - Йому потрібний був доступ до людей, характерів, обставин і до чого завгодно ще. Уся інформація, яка міститься в його текстах, опосередкована. Ніколи у своєму житті він не з'ясовував нічого. Він нічого в своєму житті не встановив. Він вів блискучі розмови з надзвичайно цікавими людьми і чудово їх описував. Це - інша професія" . Навряд чи варто скидати з пароплава сучасності ту частину нашої спадщини, яка з якихось причин у контексті сьогоднішнього дня не виглядає актуальною. Саме історичний досвід навчає протилежному: і нарисова творчість В. Овечкіна, і А. Аграновського і полемічна публіцистика М. Костомарова й М. Драгоманова - це все увіходить в обсяг журналістики, як і сучасний її тип з актуалізованою проблемою доступу до інформації. Це все - журналістика. Журналістика - дзеркало суспільства не тільки в тому значенні, що відбиває події сучасності, але і в тому, що несе на собі відбиток суспільних відносин, політичної системи.

І ще один важливий аспект слід висвітлити, даючи первинні уявлення про журналістику. Журналістика - це бізнес. Від перших днів свого існування журналістика була способом торгівлі новинами, інформацією, тобто сферою бізнесових інтересів, справою, що приносить прибуток.

У демократичному суспільстві, щоб повідомлення органів масової інформації були насправді об'єктивними, вони не повинні підлягати втручанню або контролю уряду, якої-небудь однієї громадської організації (партії) або приватної особи (грипи осіб). Така незалежність можлива лише за умов самофінансування; тому в демократичному суспільстві інформаційні установи в основному є комерційними чи бізнесовими структурами. Подібно до інших комерційних структур, успіх або занепад організації, що постачає новини, залежить від ринкової ситуації, від ставлення до неї споживача новин.

На відміну від інших комерційних структур, залежність між задоволенням споживача та вигодою органу масової інформації непряма. Новини мають бути укладені так, щоб продаватися; прибуток повинен підвищуватися не безпосередньо від конкретного читача чи глядача, а через збільшення кількості читачів чи глядачів, кожен з яких не витрачає більших, за інших, коштів на придбання газети.

Завойовуючи дедалі більшу аудиторію за допомогою підвищення журналістської майстерності, дизайнерської якості видання, правдивості й точності пропонованих читачам повідомлень, орган масової інформації здійснює другий економічний крок: продає на цей раз рекламодавцю залучену до свого видання читацьку аудиторію. Шляхом посилення обігу новин ЗМІ можуть привабити більше осіб, що дають рекламні оголошення і повідомлення, і брати з них більші грошові суми за рекламні послуги, оскільки їхню рекламну інформацію читатиме або бачитиме більша аудиторія. Таким чином, продаж реклами субсидує продаж новин, а відтак і всю журналістику.

Отже, журналістика є складною сферою духовної, інтелектуальної та економічної діяльності людини, що має передусім гносеологічний (епістемологічний) характер. Адже саме пізнання у сучасній філософії розуміється як "сукупність процесів, завдяки яким людина дістає, переробляє і використовує інформацію про світ і про саму себе" . Будь-яка пізнавальна діяльність викликана потребами доцільної практичної діяльності людини, спрямована на задоволення історично сформованих її матеріальних і духовних потреб.

Те, чого людина не знає (а ще більше - не розуміє) здається їй хаосом. З погляду теорії комунікації хаос може бути поданий як "стан відсутності інформації" . Долати хаос у процесі пізнання світу - іманентна властивість людини. В історії земної цивілізації не завжди існувала практика суспільного використання інформації. Більше того, у порівнянні із загальним віком людського суспільства пізнавально-інформаційна активність людини - риса порівняно молода. Властивість людини пізнавати світ, отримувати, переробляти і поширювати інформацію формувалася історично. Існували цілі епохи (Стародавній Єгипет, Середньовіччя), у які традиційним було приховування знань певними групами осіб (жерцями, монахами) від широкого загалу.

Але внаслідок внутрішнього саморозвитку біологічна людина поступово перетворилася на соціальну істоту, для якої пізнання себе і світу стало іманентною потребою. Можна сказати, що пізнавальна діяльність сьогодні є невід'ємним атрибутом людини. Журналістика виникла на певному етапі розвитку людства, а саме: тоді, коли оволодіння різноманітною за змістом і формою інформацією стало необхідним для практичної діяльності суспільної людини. Таку інформацію відтоді й донині постачають людині журналістика.

Епістемологія розрізняє об'єкт, суб'єкт і предмет пізнання. Ті конкретні явища, процеси, предмети і речі, на які безпосередньо спрямована пізнавальна активність людей, прийнято називати об'єктом пізнання. Той, хто здійснює пізнавальну діяльність, називається суб'єктом пізнання. У ролі суб'єкта може виступати як окремий індивід чи суспільна група (наприклад, колектив науковців, що вивчають певну проблему), так і суспільство в цілому. Об'єкт зазвичай володіє безкінечними властивостями, внутрішніми зв'язками і зовнішніми відношеннями. Тому, окрім нього, прийнято виділяти у сфері пізнання ще й предмет - певні цілком визначені властивості, аспекти, структури об'єкта.

Об'єкт журналістики - уся дійсність без будь-яких обмежень чи винятків, уточнень чи застережень. Немає такої сфери життя - у політиці, науці, культурі, побуті, - якої б не торкалося слово журналіста. Щоправда, в кожній країні є поняття державної таємниці, тобто такої сфери, куди навіть журналістам проникати заборонено. Але попри це запропонована нами формула зберігає принципову правильність, оскільки державна таємниця - поняття релятивне, відносне, а потяг журналістики писати про все абсолютний, вічний.

Разом з тим у структурі журналістики доцільно виділяти її предмет - вужчу сферу дійсності, конкретну частину об'єкта, яка відіграє провідну роль у гносеологічному спрямуванні даної діяльності. У цьому сенсі журналістика спрямована на повідомлення про конкретні зміни в дійсності, нові явища в ній. "Відповідно предметом пізнання для журналіста, - вважають автори спеціального дослідження, - виступають конкретні ситуації життя, у яких виявляють себе її нові моменти -позитивні чи негативні, але обов'язково значущі для багатьох" [підкреслення авторів. - І. М.]. У вигляді дефініції можна запропонувати таку формулу: предмет журналістики - суспільно значима новина.