Розділ 12. Метод журналістики

Після таких роз'яснень для читача стає зрозумілішим задум автора, вияскравлюється його громадянська позиція, а книжка сприймається як мужній учинок людини, що їй болить доля батьківщини.

"Якщо раніше, пишучи свої книжки, я придивлялася до страждань інших, то тут я сама свідок - нарівні з усіма, - провадить далі Світлана Алексієвич. - Моє життя є складова частина події, я тут живу. На Чорнобильській землі. В маленькій Білорусі, про яку світ раніше, можна вважати, не чув. У країні, про яку кажуть, що це вже не земля, а чорнобильська лабораторія. Білоруси - чорнобильський народ. Чорнобиль зробився нашим домом, нашим національним приділом. Долею. Я не могла не написати цієї книжки" .

Усвідомлення невіддільності своєї долі від долі батьківщини розкривається в цьому "інтерв'ю автора з собою". Нею кермує необхідність розповісти світові про проблеми білоруської людини, що сам на сам залишилася з наслідками небаченої в світі катастрофи. Надзвичайно цікавим є те, що й перекладачка книжки українською мовою Оксана Забужко, мотивуючи свій вчинок перекладача, говорить про "борг Білорусі" , який вона почасти повертає цією працею. Надзвичайно прикметний факт, коли йдеться про книжку публіцистичну, суспільно вагому, злободенну. На публіциста перетворюється і її перекладач і голосно заявляє про це в післяслові.

Оскільки будівельним матеріалом для інформаційних повідомлень, аналітичних суджень та художньо-публіцистичних побудов є різноманітні мовностилістичні засоби і прийоми, то слід визнати, що засобами логічної та образної доказовості в журналістському творі є (і лишиться назавжди) мова автора, мовна характеристика героя, багатство словникового запасу, художні тропи, фігури поетичного синтаксису, фразеологізми, нові сло-воутворення, місцеві говірки та діалекти. Причому це стосується як письмової, так і усної журналістики.

В. В. Різун взагалі кваліфікує журналіста як "мовну особистість", адже "реальним засобом соціального управління для журналіста є мовний твір - продукт його мовної активності, а саме мовної діяльності" . Звичайна людина, що приходить у журналістику, повинна в процесі навчання професії вийти на новий рівень мовного розвитку, який можна назвати рівнем усвідомлення власного мовлення і своєї мовної діяльності. Журналістська праця неможлива без особливої і обов'язкової її складової -створення журналістських матеріалів, тобто журналістської творчості. Автор категорично, але цілком слушно твердить: "Для журналіста мовлення - самоціль, оскільки перед ним стоїть редакційне завдання: створити текст про когось або про щось" .

А відтак, скільки б у сучасному світі не говорилося про дефі-лологізацію журналістики, це завжди слід сприймати в метафоричному сенсі, як свідчення того, що самого знання мови сьогодні для успіху в цій сфері замало. Професія журналіста вимагає ще й ґрунтовних знань у галузі політології, економіки, соціології, філософії та ін. гуманітарних дисциплін. Але ця вимога не перекреслює необхідності глибоко й досконало знати мову - першооснову журналістської творчості. Над збагаченням свого мовного інструментарію журналіст мусить працювати все життя.

Полемічність практичного мислення спричинює потребу для журналіста часто звертатися до такого прийому ведення дискусії, як доведення хибності аргументів і умовиводів опонента, завдяки чому досягається спростування його позиції.

Існують такі способи спростувань:

1) заперечення тези опонента на підставі доведення її хибності;

2) відхилення аргументів, наведених прибічниками іншої точки зору на підтвердження хибної тези;

3) встановлення відсутності зв'язку між аргументами й тезою, на підставі чого робиться висновок про помилковість концепції опонента в цілому.

Журналіст - завжди практик, його мислення емпіричне. Це мислення над фактами і явищами, доступними прямому сприйняттю. Журналістика універсальна, синтетична, вона вимагає від журналіста мобілізації всіх його творчих можливостей, які можуть пролягати як у площині художнього, так і наукового мислення.

Словник молодого журналіста

ЗАПИСНИК ЖУРНАЛІСТА - зошит чи блокнот, у який журналіст заносить факти, прізвища, дати, висловлювання об'єкта під час інтерв'ю, свої спостереження й роздуми над життям, характерні події і явища, почуті, вичитані чи вдало самим придумані вислови, афоризми, назви та інше.

Характер цих записів залежить від завдань, що стоять перед журналістом, властивостей його пам'яті, від звичок і способів збирання та накопичення матеріалу для майбутнього журналістського твору. Майже всі журналісти користуються записниками, хоч останнім часом їх витісняють диктофони. Записи сприяють поглибленню знань про потрібну журналістові сферу життя, виробляють уміння відбирати найбільш характерні факти, підвищують спостережливість, шліфують майстерність, вчать повсякчасній професійній роботі над словом. Зрозуміло, що далеко не всі записи використовуються в журналістському творі. Але ведення їх - важливий елемент професійної діяльності журналіста.

У практичній роботі слід розрізняти стратегічний і тактичний записники. У стратегічний - заносяться перспективні теми і проблеми майбутніх журналістських творів, вдалі вислови, що можуть бути використані як заголовки чи епіграфи, міркування, які можуть правити за висновкові роздуми з приводу конкретних подій, цитати з художніх, публіцистичних та наукових творів і т. д.

У тактичний - заносяться розмови й бесіди під час проведення конкретного журналістського розслідування, фіксуються висловлювання героїв (чи антигероїв) майбутнього твору, цифри, факти, прізвища, дати. Це блокнот оперативної інформації. Вік такого записника короткий, він швидко відправляється до архіву.

За спогадами Ю. Мокрієва, Костянтин Паустовський навіть під час відпочинку, на прогулянці, не розлучався із записником, занотовуючи туди свої нові спостереження і враження, влучні словесні формули. Розповівши якось співбесідникам цікаву історію і почувши їх пораду написати про це, він відповів: "Може й напишу. У всякому разі в записній книжці у мене вже воно є... [...] Записна книжка... - продовжував. - Хтось зрівняв її з етюдниками художника. Може, це й справді так. Хоча, скажу вам, записати слово все ж таки легше, ніж схопити й зафіксувати на полотні фарби природи".

У романі Леоніда Жуховицького "Зупинитися, озирнутися" (1973) описано переглядання журналістом-оповідачем свого записника, привезеного з відрядження. Цей епізод прикметний не лише констатацією певних фактів, але й наведенням перебігу думок, що виникають у газетяра при роботі із записником. "Я відсунув склянку з квітами, сів на підвіконня і дістав з кишені блокнот. Він був пом'ятий і брудний, - читаємо в романі. - У журналістських блокнотів узагалі коротке життя - одна поїздка. Ось і цей був увесь пописаний і покреслений, останній запис виліз на обкладинку.

Я став переглядати блокнот. Деякі фрази були підкреслені, іноді навіть двома рисками, а збоку ще стояв знак оклику. Але тепер цим поміткам не варто було особливо вірити: на місці здається важливим одне, а коли під руками весь матеріал -інше. Я розбирався в кляузній квартирній справі, говорив з десятками потрібних і непотрібних людей, кожен з них залишив хоча б рядок у блокноті.