Розділ 12. Метод журналістики

Як на певний парадоксальний приклад пошлемося на памфлет Миколи Хвильового (1893-1933) "Україна чи Малоросія?" (1926), у якому автор, полемізуючи з тодішньою партноменклатурною верхівкою, посилався на найвищий правовий документ держави - Конституцію, незнання якої опонентом він встановив. "Хвиля ображається, - писав М. Хвильовий, - що ми назвали Україну самостійною державою. От тобі й раз. А хіба вона не самостійна? Перехрестіться, камраде, та подивіться в нашу конституцію. Розгорніть параграф перший і уважно перечитайте" .

Позиція, що її відстоює журналіст, мусить бути обов'язково узгоджена з законом. Без перебільшення можна твердити, що у знанні законів і в узгодженні з ними своєї діяльності полягає свобода журналіста. Правові аргументи виявляються найбільш ефективними у величезній кількості публікацій, де мова йде про життєво важливі проблеми громадян.

Окрім використання як наукових аргументів даних історії, соціології й права, приклади чого ми розглянули, журналіст може звертатися й до інших наук, якщо того вимагає його тема й мета.

3. Аргументи у вигляді документальних даних. До них

звертається журналіст тоді, коли дослівно цитує певний матеріал чи посилається на певний документально встановлений факт. Нагадаймо, що під документами в журналістиці розуміють зафіксовані письмово (чи за допомогою інших знаків: звукових, зорових) факти, події, епізоди реального життя. За формою використання в журналістському тексті це можуть бути цитати з першоджерел, посилання на архівні матеріали, офіційну статистику, виступи ОМІ, спеціальну літературу, мемуаристику тощо.

Майстерно використовує аргумент у вигляді документальних даних Іван Багряний у вже згадуваному памфлеті "Чому я не хочу повертатись до СРСР?" Розвиваючи тему злочинів Радянської держави проти українського народу, він знаходить такий доказ.

"Візьміть Малу Радянську Енциклопедію видання 1940 року, -пропонує він читачам, - розкрийте її на букву "у" і прочитайте в рубриці "УРСР", що там написано.

Це документ, - нагадує публіцист. - А написано там чорним по білому, хоч і дрібним друком, що Радянська Україна за переписом 1927 року мала українського населення 32 мільйони, а в 1939 році, цебто по 12 роках... 28 мільйонів.

Всього лише 28 мільйонів! Де ж ділися 4 мільйони людей проти 1927 року?

А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6-7 мільйонів?

Разом це виносить яких понад десять мільйонів. Де ж вони ділися ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні "Цвітучого соціалізму"?" Відповідаючи на це запитання, Іван Багряний розповів про безжальне винищення українського народу в російській державі під новою назвою СРСР, про свій гіркий досвід бути українцем у цій державі, пояснив усьому світові неможливість для сотень тисяч українських емігрантів повернутися в радянське пекло. Ця невеличка публіцистична праця мала величезний розголос у світі, була перекладена усіма світовими мовами і спричинилася до реабілітації третьої хвилі української еміграції в очах світової опінії.

Фактично-документальні докази виступають головними й найважливішими в журналістській праці, вони пов'язані саме з інформаційним забезпеченням майбутнього твору, мусять бути дбайливо дібрані й сумлінно викладені.

Крім наукового мислення, журналістика широко використовує, як вже було встановлено, прийоми художньої переконливості. У ній поширений такий тип аргументації, якого не знає ні логіка, ні право. Це образні, емоційні докази.

Образ як аргумент використовується в процесі публіцистичних доказів тоді, коли мова йде про конкретно-почуттєву характеристику явища. Зображаючи дійсність, журналіст відтворює її образну картину. Типи образів у журналістиці зустрічаються такі ж, як і в художній літературі: образ - картина дійсності, образ-персонаж, образ сюжету, події, образ автора, художня образна деталь, мікро образ. З використанням художніх прийомів пов'язують використання в журналістиці психологічних аргументів, тобто таких, сутність яких полягає в описі почуттів, переживань, настроїв людей. Дослідники журналістської творчості наполегливо радять обов'язково показувати людину з психологічного боку: розкривати її душевні переживання, роботу думки, характер, настрої, уподобання, вболівання. У коротенькій інформаційній замітці цього не покажеш. Але в більш докладному виступі: нарисі, есе, історичному чи політичному портреті, тобто в публіцистичній творчості, слід зображувати людину в дії, розкривати всю складність її буття.

Окремо слід розглянути питання про специфіку образності в журналістиці.

1. У журналістиці відбувається персоніфікація ідеї, перетворення думки на живу особу; образ тут не є самодостатнім, а підпорядкованим концепції твору.

На відміну від художньої літератури, де тенденція має бути добре захована, випливати з відображених картин дійсності, в журналістиці образ відіграє переважно службову функцію; над ним панує авторська тенденція, підпорядковує його собі.

Виразний приклад журналістського твору, головним прийомом у якому є розбудова художнього образу, - це "Казка (про красногвардейця)" Остапа Вишні (1889-1956), що вперше була опублікована в журналі "Реп'яхи", що почав виходити в 1918 році в Києві після першої окупації міста російськими більшовиками.

Автор будує образ як персоніфікацію ідеї викриття злочинного характеру більшовизму. "Казка", як влучно відзначає її публікатор у новітній пресі Володимир Дорошенко, "висміює екстремістське минуле тих муравйовсько-ремньовських червоногвардійців, які підступно вдарили в спину Українській Народній Республіці, встановили в окупованому Києві кривавий терор, нищили всі ознаки української нації, топтали портрети Шевченка, розстрілювали людей за українське слово, за українське посвідчення, за національний одяг. Озброєні до зубів червоні вояки, нерідко п'яні, із специфічною лайкою після кожного слова, роз'їжджали по місту на авто з плакатами "Смерть украинцам". Погромни-цтво, вандалізм більшовицьких окупантів гротескно втілено в образі Дурасика, якого рекомендує в червоногвардійці сам вождь світового пролетаріату" .

"У одного чоловіка було три сини: два розумних, а третій -большевик, якого звали Дурасик" , - так розпочав Остап Вишня створення образу свого антигероя. Як виріс Дурасик і стало батькові шкода його годувати, віддав він його в найми. Відвів у поліцію, став служити Дурасик городовим, але служба йому здалася важкою. Покинув він її і примкнув до погромщиків. І тут виявилося роботи багато. Покинув Дурасик і це заняття. Став злодієм, чоловіка зарізав і пограбував. Спіймали його, судили, заслали на каторгу. Сидить там Дурасик і рік, і три. Аж гульк - революція. Повернувся Дурасик з Сибіру, освоївши всі премудрості злодійського ремесла. Ходить по Росії, шукає посади. Приходить до "народнього комісара Лєніна" і хвалиться своїм мистецтвом.