Розділ «ЕМІЛЬ ЗОЛЯ ЩАСТЯ РУГОНІВ»

Нічний бій, наче грім, розбуркав сонне місто. Мешканці сусідніх вулиць, збуджені пекельною стріляниною, підхоплювалися, дзвонячи зубами зі страху. Нізащо на світі вони не висунули б носа надвір. Аж ось у повітрі, шматованому пострілами, розлігся дзвін катедрального собору — били на сполох; дивний безладний бамкіт нагадував удари молота по ковадлу або гул мідного казана, що по ньому люто гатить палицею хлопчисько. Рев дзвона, якого не впізнали навіть самі мешканці, налякав їх більше за постріли рушниць; декому навіть здавалося, ніби вони чують, як по брукованій вулиці з гуркотом іде ціла валка гармат. Вони знову полягали, зашились під ковдрами, наче сидіти на ліжку у зачинених світлицях було небезпечно. Вкрившись до самого підборіддя, важко дихаючи, вони зщулювалися в клубок, і фулярова хустка, що сповзала на лице, закривала їм очі. А їхні жінки, лежачи поряд, ховали голови в подушки й задихалися зі страху.

Національні гвардійці, які чатували на валах, теж почули постріли. Вони прибігли врозтіч, по п’ять-шість чоловік, подумавши, що ворохобники ввійшли до міста підземним переходом; їхній безладний тупіт порушив тишу вулиць.

Рудьє прибіг з найперших. Але Ругон одіслав усіх назад на варту, суворо зазначивши, що не можна кидати міські брами. Присоромлені цим докором, бо, охоплені панікою, вони справді залишили брами без охорони, вартові знову побігли тією ж дорогою назад, з ще більшим гуркотом. Цілий час пласанцям марилося, що якась розлютована орда бігає містом з краю в край. Стрілянина, дзвін на сполох, марші, контрмарші національних гвардійців, брязкіт зброї, яку вони тягали, мов ломаки, їхні розпачливі перегукування в темряві — все це зливалося в оглушливий гамір; здавалося, ніби місто було взято штурмом і віддано на поталу. Все це добило нещасних мешканців, які були певні, що вернулися повстанці. Вони-бо передчували, що це остання ніч, що Пласан до ранку, либонь, провалиться під землю, либонь, розлетиться в порох. І, лежачи в постелі, вони чекали на катастрофу, не тямлячись від жаху, відчуваючи, що стіни й підлога ходять ходором.

Грану все дзвонив на сполох. Коли тиша знову повернулася в місто, бовкання цього дзвона зробилося жаліснішим. Ругон, який палав лихоманкою, відчув, що вже йому несила терпіти це глухе ридання. Він побіг до собору. На порозі малих одчинених дверей стояв псаломник.

— Гей, слухай! Годі вже дзвонити! — гукнув П’єр. — Це схоже на якісь дикі зойки й діє на нерви!

— Але це не я, пане, — відповів псаломник, зовсім збентежений. — Це пан Грану поліз на дзвіницю… Треба вам сказати, що я з наказу патера зняв бовкало з дзвона, щоб не били на сполох. Але пан Грану і слухати нічого не захотів. Він таки зліз на дзвіницю. Чорт його знає, чим він там дзвонить.

Ругон швидко піднявся сходами, що вели на дзвіницю, гукаючи на ціле горло:

— Досить! Буде! Та перестаньте, ради бога!

Зійшовши нагору, П’єр при місячному світлі, що пробивалося крізь зубчасті стрілки в склепінні, помітив Грану; той стояв без капелюха і люто гатив великим молотком у дзвін. Він бив що було духу, одступав, робив розгін і бовкав по дзвінкій бронзі з такою силою, наче хотів її розтрощити. Вся його гладка фігура зщулювалася; він скажено кидався на великий нерухомий дзвін; а коли коливання металу відкидало дзвонаря назад, нападався з новим запалом. Він нагадував коваля, що кує розпечене залізо; але цей коваль був у короткому сурдуті, присадкуватий, лисий, з незграбними і розлютованими рухами.

Від подиву Ругон на одну мить прикипів на місці, коли побачив цього несамовитого буржуа, що бився з дзвоном при місячному сяйві. Тоді він зрозумів, що означало гудіння, яким цей чудний дзвонар налякав ціле місто. П’єр крикнув, щоб Грану зупинився, але той ніби оглух; і Ругонові довелося вхопити дзвонаря за сурдут; тоді тільки Грану впізнав його.

— Ну як? Ви чули? — мовив він з тріумфом. — Я пробував спочатку бити по дзвону кулаками, але мені стало боляче. На щастя, знайшов цього молотка… Може, ще разів два-три, га?

Але Ругон потяг його з собою. Грану аж сяяв. Він витирав чоло; він узяв слово з товариша, що той другого дня розкаже всім, як це він, Грану, наробив стільки гомону простим молотком. Оце-то подвиг! Скільки поважності надасть йому тепер це люте бовкання!

Під ранок Ругон згадав, що треба ж заспокоїти Фелісіту. За його наказом національні гвардійці замкнулися в мерії, він заборонив прибирати трупи, кажучи, що треба дати добру науку мешканцям старого кварталу. І коли, прямуючи додому, П’єр переходив площу, вже не освітлену місяцем, то наступив на судомно скорчену руку мерця край пішоходу. Він трохи не впав. Ця м’яка рука, що подалася під його закаблуком, викликала в ньому невимовний жах і огиду. Він прудко подався безлюдними вулицями, весь час відчуваючи за спиною скривавлений кулак…

— Четверо забито! — сказав він, входячи.

Чоловік і жінка подивилися одне на одного, ніби самі здивовані своїм злочинством. Лампа надавала їхнім блідим обличчям жовтого воскового відтінку.

— Ти їх залишив на місці? — спитала Фелісіта. — Треба, щоб їх там знайшли.

— На якого біса їх прибирати? Вони так і валяються… Я наступив на щось м’яке…

Він глянув на свій черевик. Закаблук був червоний від крові. Поки він перевзувався, Фелісіта знову сказала:

— Добре, тим краще! Справу скінчено… Тепер не казатимуть більше, що ти стріляєш по дзеркалах.

Стрілянина, що її Ругони вигадали для того, щоб остаточно утвердитися в ролі визволителів Пласана, кинула перелякане і вдячне місто до їхніх ніг.