Розділ «ЕМІЛЬ ЗОЛЯ ЩАСТЯ РУГОНІВ»

Макар заходився перераховувати гроші. Ще дзенькали останні луїдори, як раптом пронизливий сміх змусив їх обох обернутися. Тітка Діда стояла біля ліжка напіводягнена, з розкуйовдженим сивим волоссям, на блідому обличчі цвіли рожеві плями. Паскаль марно силкувався втримати її. Простигши руки, тремтячи всім тілом, вона хитала головою й, як божевільна, повторювала декілька разів:

— Ціна крові, ціна крові! Я чула дзвін золота… Це вони, вони його продали. Ох, убивці, ох, вовки!

Вона відкинула волосся і провела руками по чолу, ніби хотіла зібратися з думками. Потім вела далі:

— Я давно вже бачу його перед собою… чоло йому пробито кулею!.. В мене в голові крутяться якісь люди з рушницями. Вони чатують на нього… Вони подають мені знаки, що зараз стрілятимуть. Який жах! Мені ламають кістки, хочуть пробити мені череп! Ох, помилуйте, помилуйте!.. Благаю вас, він не побачить її більше ніколи, не кохатиме її більше ніколи, ніколи! Я замкну його, я не дозволю йому бігати за нею! Ні, змилуйтесь! Не стріляйте… Я не винна… Коли б ви знали…

Вона впала навколішки, з плачем благаючи, простягаючи свої тремтячі руки до якогось безжалісного привида, який їй увижався в темряві. І раптом вона випросталася; очі їй розплющилися ще ширше, зі стиснутого горла вихопився страшний зойк, здавалося, вона бачить щось жахливе.

— Ой жандар! — хрипко гукнула вона, відсахнулася, впала на ліжко й почала по ньому качатися з божевільним затяжним реготом.

Паскаль уважно стежив за приступом. Обидва брати, перелякані, забились у куток кімнати. Вони вловлювали тільки окремі слова. Коли Ругон почув слово «жандарм, йому здалося, що він зрозумів, у чому річ, бо з того часу, як забито її полюбовника на кордоні, тітка Діда таїла глибоку ненависть до жандарів та митників; вона погано їх розрізняла і мріяла їм усім помститись.

— Та це ж вона розповідає про браконьєра, — пробубонів Ругон.

Паскаль знаком показав йому замовчати. Мруща тяжко підвелася. Вона здивовано озиралася навколо себе. Мить яку вона сиділа мовчки, намагаючись розпізнати навколишні речі, ніби опинилася в незнайомому місці, потім раптом стурбовано спитала:

— Де ж рушниця?

Доктор подав у руки їй карабіна. Вона кволо скрикнула з радості і довго вдивлялася в нього, тихо кажучи співучим голосом, як маленька дівчинка:

— Це вона, так, так, я впізнаю її… Вона вся в крові А сьогодні на ній свіжі плями… Його руки були в крові, вони залишили на прикладі червоні відбитки… Ох, нещасна, нещасна тітка Діда…

Їй паморочилось у голові. Вона заплющила очі й замислилася.

— Жандар був мертвий, — бурмотіла вона, — і все-таки він вернувся… Невже ця сволота так і не вмирає?

І, пойнята божевільною люттю, вона скочила і, вимахуючи карабіном, рушила до синів, що припали до стіни й завмерли з жаху. Її розперезані спідниці волочилися за нею, напівголе, з’їдене старістю, викривлене тіло її раптом випросталося.

— Це ви стріляли? — крикнула вона. — Я чула дзенькіт золота… Безщасна! Я породила тільки вовків… Була тільки одна безталанна дитина, й ту вони з’їли. Кожний з них увірвав собі кусень, ще й досі їхні пащі закривавлені. Вони грабують! Вони вбивають! І живуть собі панами. Прокляті! Прокляті! Прокляті!

Вона співала, сміялася, кричала і все повторювала співуче: «Прокляті, прокляті», наче дивний музичний приспів, що його ритм нагадував гук стрілянини.

Паскаль зі сльозами на очах переніс її на ліжко. Вона не пручалася, слухняна, наче дитина. Вона співала далі, прискорюючи темп, відбиваючи по укривалу такт своїми сухими руками.

— Ось чого я боявся, — сказав лікар, — вона збожеволіла. Удар був надто грубий для бідної істоти, та ще з її нахилом до гострих неврозів. Вона, певно, помре так само, як і її батько, — в божевільні.

— Але що ж такого вона могла побачити? — спитав Ругон, зважившись нарешті вийти з кутка, куди він забився.