Розділ «ЕМІЛЬ ЗОЛЯ ЩАСТЯ РУГОНІВ»

— Е, крихітко, — відповів маркіз із тонкою іронією, — він, певно, вихваляє його, що він так старанно позамикав брами.

— Мій батько врятував місто, — сухо сказав Арістід. — Хіба ви не бачили трупи, пане?

Де Карнаван не відповів нічого. Він навіть одійшов од вікна й сів у фотелі, хитаючи головою з виразом якоїсь огиди. Але префект уже пішов з площі. Ругон вдерся до кімнати й кинувся жінці на шию.

— А, моя мила! — бурмотів він.

Він більше нічого не міг сказати. Фелісіта примусила його поцілувати Арістіда й розповіла про чудову статтю в «Незалежному». П'єр ладен був розцілувати навіть маркіза — такий він був зворушений. Але жінка відвела його набік і віддала йому листа від Ежена, якого вона знову поклала в конверт. Вона вдавала, що його тільки що принесли. Прочитавши листа, П’єр урочисто простяг його Фелісіті.

— Ти чарівниця! — сказав він, сміючися. — Ти ж усе наперед відгадала. А яких би дурниць наробив я без тебе! Ні, ми надалі спільно з тобою будемо влаштовувати всі наші справи. Поцілуй мене, моя розумнице!

Він пригорнув її, а вона тим часом обмінялася з маркізом тонкою посмішкою.

VII

Військо вернулося до Пласана тільки в неділю, третього дня після Сен-Рурської різанини. Префект та полковник, що їх пан Гарсоне закликав до обіду, ввійшли в місто самі. Солдати ж, обійшовши мур, розташувалися в передмісті, на дорозі, що вела в Ніццу. Смеркало, по небу, ще зранку вкритому хмарами, пробігали якісь дивні жовтуваті виблиски, що освітлювали місто примарним сяйвом того мідяного відтінку, який іноді буває під час бурі. Мешканці зустрічали військо боязко: ці скривавлені, потомлені солдати, що мовчки простували каламутним присмерком, жахали чистеньких буржуа з проспекту. І ці пани несамохіть сахалися їх і передавали пошепки один одному страшні новини про розстріли, про дикі утиски, що пам’ять про них надовго заховалася в країні. Вслід за державним переворотом прийшов терор, лютий, нещадний терор, і кілька довгих місяців ввесь Південь тремтів од страху. Пласан, що боявся й ненавидів повстанців, першого разу зустрів військо захопленими криками, але нині, бачивши грізні батальйони, готові стріляти з першої команди, — всі, навіть рантьє, навіть нотарі нового міста, занепокоєно питали самих себе, чи нема й за ними якихось політичних гріхів, за які їх можуть порозстрілювати.

Представники влади приїхали ще напередодні в двох візках, найнятих у Сен-Рурі. Їхнє несподіване прибуття не мало нічого урочистого. Ругон без особливого жалю повернув мерові його фотель. Його ставку було вже виграно, і він нетерпляче ждав з Парижа нагороди за свою громадянську доблесть. У неділю прийшов лист від Ежена, що його чекали не раніше понеділка. Фелісіта потурбувалася ще в четвер надіслати синові вечірній випуск «Вісника» й «Незалежного», де оповідалося про нічну битву й прибуття префекта. Ежен надіслав відповідь зі зворотною поштою; наказ про призначення батька на посаду митника вже на підписі; крім того, писав він, йому нетерпеливиться повідомити їм приємну новину: він тільки що виклопотав для батька орден Почесного легіону. Фелісіта заплакала. Чоловік дістане орден! Її погорді мрії ніколи не сягали так далеко. Ругон, блідий від радості, заявив, що з цієї нагоди треба сьогодні ж дати урочистий обід. Він уже не лічив грошей, він ладен був шпурляти в юрбу з обох вікон жовтого салону останні монети в сто су, щоб одсвяткувати цей великий день.

— Послухай, — сказав він жінці, — ти поклич Сікардо, він давно вже мозолить мені очі своєю орденською стрічкою. Потім — Грану та Рудьє; я не від того, щоб показати їм, що при всіх своїх статках їм ніколи в житті не бачити орденів. Вюйє — лихвар, все одно для повного тріумфу запроси і його, та й інший там дрібний люд… Ага, трохи не забув, зайди й сама поклич маркіза; ми його посадовимо поряд з тобою, по праву руку: він дуже оздобить наш стіл. Ти знаєш, пан Гарсоне влаштував прийом полковникові та префектові. Цим він хоче показати, що я вже ніщо. Але мені чхати на його мерію, раз вона не приносить жодного су. Він закликав і мене, але я відповів, що теж приймаю гостей. Побачиш, як вони засміються завтра на кутні… Ти не скупися ні в чому, добре всіх пригости. Замов усе, що треба, в готелі «Прованс». Треба втерти носа мерові.

Фелісіта взялася за справу. Але П’єр, хоч і був несказанно радий, усе ще відчував якийсь невиразний неспокій. Переворот допоможе оплатити його борги, Арістід покаявся в своїх помилках, і П’єрові пощастило, зрештою, спекатися Макара, але він боявся, як би Паскаль не утнув чогось, а головне його непокоїла доля Сільвера. Не те щоб йому було шкода хлопця, П’єр тільки боявся, як би справа про жандаря не попала до суду. Ех, коли б якась здогадлива куля визволила його й від цього молодого злочинця! Жінка сказала щиру правду вранці: всі перепони впали, і навіть сім’я, що так безчестила його у вирішальний момент, прислужилася до його піднесення. Свого часу він нарікав, що витратив стільки грошей на освіту цих дармоїдів — Ежена й Арістіда, зате нині вони повертали йому борг з відсотками. Але, як на зло, думка про цього негідного Сільвера отруювала йому цю годину урочистості.

Поки Фелісіта поралася коло званого обіду, П’єр, почувши за прихід війська, пішов дізнатися про новини. Але Сікардо, до якого він удався, майже нічого не знав. Паскаль, мабуть, залишився з пораненими; що ж до Сільвера, то майор, який мало знав хлопця, навіть не зауважив його. Ругон попрямував до передмістя, думаючи, до речі, провідати воднораз Макара й оддати йому вісімсот франків, добуті з великою бідою. Але, опинившись у колотнечі табору і побачивши здаля полонених, які сиділи довгими рядами на колодах пустирища св. Мітра під доглядом озброєних солдатів, він побоявся скомпрометувати себе; скрадаючись, він прийшов до матері, надумавши послати стару жінку розпитати про події.

Коли він увійшов до хатинки, вже майже споночіло. Спочатку він не розгледів нікого, окрім Макара, той сидів за пляшкою й курив.

— Це ти? Нарешті! — пробурмотів Антуан, знову перейшовши з братом на «ти». — Мені осточортіло чекати тут. Гроші приніс?

Але П’єр не відповів йому. Він помітив Паскаля, що стояв, схилившись над ліжком, і поквапився озвати сина. Доктор, здивований його турботністю, що її приписав батьківській ніжності, спокійно розповів, що солдати схопили його й, певно, розстріляли б, коли б за нього не заступився якийсь незнайомець. Паскаля врятувало те, що він лікар, і він вернувся до міста разом з військом. Ругон полегшено зітхнув. Отже, й цей не скомпрометує його. В радісному пориві він міцно потиснув синові руку, але Паскаль зі смутком сказав:

— Не поспішайте радіти. Я застав бідну бабусю в важкому стані. Я приніс їй карабін, ним вона так дорожить, а вона як лежала, так і лежить без тями, — ось погляньте.

Очі П’єрові вже звикли до темряви. При світлі присмерку він роздивився на ліжкові тітку Діду; вона лежала нерухомо, як небіжчиця. Нервові напади, що з дитинства мордували її бідне тіло, тепер добили її. Здавалося, нерви висушили в ній усю кров. Ця пристрасна плоть довгі роки висилювала, спалювала себе змушеним стримуванням, і, нарешті, обернулась у жалюгідний труп, що його ще гальванізували корчі, пробігаючи по ній. Страшенні болі, здавалося, прискорили повільний розпад організму. На обличчі Аделаїди, блідому, як у черниці, знекровленому суворим життям і постійним перебуванням у темряві, виступили червоні, ніби намальовані, плями. Риси були спотворені, очі широко розтулені, руки неприродно повиверчувані, вона лежала нерухома, випроставшись, і сукня різко окреслювала її кощаве тіло. Аделаїда конала безмовно, корчовито стуливши вуста, і сутінки були насичені жахом її німого часування.

У Ругона вихопився жест досади. Це трагічне видовисько було йому дуже неприємне: увечері він чекав на обід гостей і йому зовсім на хотілося мати сумний вигляд. Мати наче навмисне все це вигадала, аби тільки дошкулити йому. Могла б вибрати інший день. Ховаючи своє занепокоєння, П’єр сказав:

— Минеться. Сто разів я бачив її в такому стані. Треба дати їй відпочити — це єдине лікування.