Розділ «ЕМІЛЬ ЗОЛЯ ЩАСТЯ РУГОНІВ»

Макар не міг приховати свого подиву. Він нічого не розумів.

— Я гадав, — сказав він, — що ви перемогли.

— Ну, мені нема коли вам розтлумачувати, — відповіла стара жінка з якимсь нетерпінням. — Згоджуєтеся ви чи ні?

— Таж ні, я не згодний… Я хочу обміркувати. Було б по-дурному важити через якусь там тисячу франків, можливо, цілими статками.

Фелісіта підвелася.

— Воля ваша, мій милий, — сказала вона холодно, — ви таки не тямите, яке в вас становище. У мене ж удома ви обізвали мене старою шахрайкою, а тепер, коли я з свого доброго серця простягаю руку, щоб витягти вас із ями, куди ви провалилися з власної дурості, ви ще коверзуєте, не хочете, щоб вас урятували. Ну, нехай буде так, залишайтеся тут і чекайте, поки вернеться влада. Я ж умиваю руки.

Вона була вже біля дверей.

— Стривайте, — заблагав він, — поясніть же мені, в чому річ. Не можу ж я домовитися з вами, нічого не тямлячи. Я сиджу тут уже двоє діб і гадки не маю, що діється. Хіба я знаю, чи ви не маєте наміру ошукати мене.

— Ви просто дурень! — відповіла Фелісіта, що вернулася, почувши цей крик душі. — Даремно ви боїтеся безоглядно нам довіритися. Тисяча франків — добрі гроші. Хто ж стане ризикувати такою сумою, не мавши певності успіху. Моя вам рада: згоджуйтеся!

Він усе ще вагався.

— Та хіба нам дадуть спокійно ввійти, коли ми захочемо зайняти мерію?

— От цього я не знаю, — сказала вона з усмішкою, — може, й доведеться обмінятися пострілами.

Він пильно дивився на неї.

— Еге, любочко, — сказав він хрипким голосом, — а чи не маєте ви наміру вліпити мені кулю в голову?

Фелісіта зашарілася. Вона справді думала про те, що куля добре прислужилася б їм під час нападу на мерію; визволивши їх од Антуана. Тисяча франків лишилася б їм. Тим-то вона розгнівалася й вигукнула:

— Що за бридня?.. Які в вас жахливі думки!

Потім, раптом заспокоївшись, спитала:

— Чи ви згодні? Тепер ви вже зрозуміли?

Макар чудово зрозумів. Це пропонували заманити товаришів у пастку. Він тільки не міг зрозуміти ні мети, ні наслідків і тому торгувався й далі. Погомонівши про Республіку як про коханку, котру він, на жаль, розлюбив, Макар став розводитися про ризик, що його зазнає, й зрештою заправив дві тисячі. Фелісіта стояла на своєму. Вони довго сперечалися, поки Фелісіта не пообіцяла виклопотати йому після повернення до Франції таку посаду, де не було б чого робити і добре платили б. На цьому вони й зійшлися. Вона звеліла йому одягти мундир національного гвардійця, що його принесла з собою. Макар повинен був простісінько податися до тітки Діди, а потім опівночі привести на площу Ратуші всіх республіканців, яких тільки здибає, запевнивши їх, що в мерії нікого немає й що досить штовхнути двері, щоб заволодіти нею. Антуан вимагав завдатку й одержав двісті франків. Фелісіта обіцяла виплатити йому останні вісімсот франків другого таки дня. Ругони ризикували останніми копійками. Зійшовши вниз, Фелісіта зупинилася на площі подивитися, як вийде Макар. Він спокійно пройшов повз варту, сякаючись і затуляючи обличчя носовою хусткою. Перед тим вибив кулаком горішнє вікно в туалетній кімнаті, щоб подумали, наче він виліз у нього.

— Усе владнано, — сказала Фелісіта чоловікові, — напад буде опівночі. Тепер мені нікого не жаль. Хоч би їх усіх перестріляли. Як вони вчора паплюжили на вулиці наше ім’я!