Великі сподівання

Придивляючись до Вемміка при світлі дня, я побачив, що він сухорлявий, невисокий, а риси його прямокутного дерев'яного обличчя справляли таке враження, неначе хтось недбало видовбав їх тупим долотом. Були на цьому обличчі заглибини, які зійшли б за ямочки, коли б матеріал був м'якший, а знаряддя гостріше, але в даному разі вони становили просто щербини. Три-чотири їх видніло у нього на носі, тільки долото не довело до кінця цих оздоблювальних робіт, облишивши свої зусилля на половині. Приношеність його комірців свідчила^ що він був нежонатий; крім того, він явно зазнав багатьох важких втрат: на ньому було не менш як чотири жалобні персні та ще брошка з дівою і плакучою вербою біля нагробка з урною. Я також помітив, що на ланцюжку від годинника у нього висіло кілька перснів та брелоків,- так наче його всього обтяжували згадки про друзів, які відійшли у вічність. Він мав маленькі проникливі очі, чорні й блискучі, і тонкий широкий рот у ряботинні. Володів він усім цим добром, на мою думку, років сорок - п'ятдесят.

- Отже, це ви вперше у Лондоні? - поцікавився містер Веммік.

- Вперше,- відповів я.

- Колись і я був тут новачком,- сказав містер Веммік.- Тепер аж не віриться.

- Ви так добре його тепер вивчили?

- Та вже ж вивчив,- сказав містер Веммік.- Знаю, чим воно живе.

- Мабуть, розбещеності тут чимало? - спитав я не так через допитливість, як просто задля слова.

- Тут, у Лондоні, вас можуть обдурити, пограбувати й забити. Хоча, правда, й деінде охочих на такі справи не бракує.

- Це хіба зі злості,- додав я, щоб трохи послабити разючість його слів.

- Ну, щодо злості я не знаю,- відказав містер Веммік.- Злих людей не так і багато. Радше це роблять, коли є нагода поживитись. [174]

- Тоді ще гірше.

- Ви так гадаєте? - заперечив містер Веммік.- Як на мене, то воно однаково.

Капелюха він насадив на саму маківку й дивився просто себе, йдучи з таким самозаглибленим виглядом, наче на вулицях не було нічого, вартого його уваги. Рот у нього дуже скидався на отвір у поштовій скриньці, і на обличчі його весь час був якийсь наче механічний усміх. Ми вже піднялися на Голборн-Гіл, коли я нарешті побачив, що то тільки видимість, бо насправді він зовсім не усміхався.

- А ви знаєте, де мешкає містер Метью Покет? - спитав я у нього.

- Знаю,- відповів він, киваючи кудись убік.- В Гем-мерсміті, західна частина Лондона.

- Це далеко?

- Миль зо п'ять буде.

- А його самого ви знаєте?

- Е, ви, бачу, влаштовуєте мені справжній допит! - сказав містер Веммік, схвально дивлячись на мене.- Так, я його знаю. Я вже його знаю!

Промовив він ці слова чи то вибачливо, чи то осудливо, в усякому разі, мене вони трохи неприємно вразили, і я все ще скоса позирав на його непроникне обличчя в надії щось там догледіти підбадьорливе, коли раптом він сказав, що ми вже дійшли до Барнардового заїзду. Вигляд цього «заїзду» мене аж ніяк не врадував: я уявляв собі містера Барнарда, як реальну особу, власника готелю, проти якого «Синій Кабан» з нашого містечка скидався б на звичайнісіньку нічліжку. Аж воно виявилося, що Бар-нард - це безтілесний дух, фантом, а його заклад - купа бруднющих облуплених будівель, згромаджених у гнилому закуті, де сходилися коти з усієї околиці.