Великі сподівання

Хвіртка впустила нас до цього милого пристанища, а довгий прохід вивів на маленький похмурий двір, який видався мені схожим на безмогильний цвинтар. Зроду я ще не бачив таких понурих дерев, таких понурих горобців, таких понурих котів і таких понурих будинків (числом десь так із шестеро). Вікна помешкань, на які поділялися ці будівлі, виставляли на видноту фіранки й штори в різних стадіях пошарпаності, ущерблені вазони, потріскані шибки, усілякі нужденні підпірки й закурений мотлох, а порожні кімнати бликали мені в очі численними наліпками: «Здаємо в оренду», «Здаємо в оренду», «Здаємо в оренду», неначе більш не знаходилось охочих тут селитись, і душа неприкаяного Барнарда [175] поступово заспокоювалась у міру того, як нинішні постояльці один за одним накладали на себе руки й лягали в ке-освячекі похоронним церемоніалом могили під бруківкою двору. Виряджене у брудний жалобний покров з кіптяви й диму, це занехаяне створіння Барнардове, зведене до рівня смітника, притрушувало голову свою попелом, покірно змирившись із покутою й приниженням, що випали на його долю. Так сприйняв це мій зір, тоді як сморід сухої, мокрої і всякої іншої гнилитвк, що тихенько гнила на занедбаних горищах та в погребах, а також сморід пацюків, мишей, блощиць та сусідніх стаєнь відчутно дратував мій нюх і нав'язливо кричав: «Нюхайте мікстуру Барнарда!» (13)

Таким далеким від ідеалу було здійснення першого в моїх великих сподівань, що аж розгубленість проступила у моєму погляді, коли я подивився на містера Вемміка.

- Справді,- сказав він,- зрозумівши мене по-своєму,- тут так безлюдно, що вам нагадало провінцію. Мені теж.

Він провів мене в якийсь куток, і ми сходами - які поволі перетворювались на руїну, через що мешканці верхнього поверху, відчинивши котрогось недалекого ранку двері, могли виявити, що їм немає анінайменшої можливості зійти вниз,- піднялися на горішню площадинку, де на двзрях побачили напис: «М-р Іїокет-мол.», а на скриньці для листів прочитали приліплений папірець: «Скоро буду».

- Він, мабуть, не сподівався вас так рано,- пояснив містер Веммік.- Я вам більше не потрібен?

- Ні, і прикміть мою щиру подяку,- сказав я.

- Оскільки готівка йде через мої руки,- зауважив містер Веммік,- ми, очевидно, бачитимемось досить часто. Усього вам найкращого.

- І вам так само.

Я простяг руку, і містер Веммік спершу подививсь на неї так, наче я чогосв просив у нього. Проте потім глянув на мене і зрозумів свою помилку.

- Авжеж! Звичайно. Ви звикли тиснути руку на прощання?

Я трохи розгубився, подумавши, що в Лондоні це, можливо, вийшло з моди, але відповів ствердно.

- А я відвик якось,- сказав містер Веммік,- Хіба що

Очевидно, каїяк па широковідомі тодішні ліки. [176]

коли назавжди прощаєшся. Що ж, я дуже радий нашому знайомству. Всього найкращого.

Коли ми потисли один одному руки й він пішов, я відчинив вікно на сходовій клітці і мало не відтяв собі голову, бо підпорки перегнили й рама впала донизу, мов ніж гільйотини. Щастя ще, що я не встиг вистромити голови назовні. Уникнувши в такий спосіб погибелі, я вдовольнився тим, що став сумовито споглядати затуманений краєвид Барнардового заїзду, яким він поставав крізь грубий шар бруду на шибках, і розмірковувати при цьому, що Лондон великою мірою перехвалено.

Містер Покет-молодший, здається, розумів під словом «скоро» щось зовсім інше, ніж я, бо, прочекавши його з добрих півгодини, я зовсім занудився і встиг на кожній шибці по кілька разів повиводити пальцем серед бруду своє ім'я, коли нарешті почув на сходах ходу. Одне за одним у полі зору з'явилися капелюх, голова, шийна хустинка, жилет, штани й черевики молодика приблизно однакового зі мною суспільного положення. Під пахвами вія ніс два паперові пакунки та ще в руці кошик полуниць, і весь був захеканий.

-- Містер Піп? - спитав він.

- Містер Покет? - спитав і я.

- Дорогий мій, ви вже даруйте! - вигукнув він.- Я знаю, що з ваших країв якийсь диліжанс від'їжджає ополудні, то й подумав, що ви ним і прибудете. Власне, я тільки заради вас виходив, хоч це мене зовсім не виправдовує: я подумав, що як ви з провінції, то вам, може, захочеться трохи ягід на закуску, і махнув на Ковент-Гар-денський ринок,- там добрі бувають.

Дивлячись на нього, я відчув, що просто очам своїм не вірю. Я якось недоладно подякував йому за увагу й подумав: чи не сон це все?