Великі сподівання

Розділ 20

Поїздка від нашого міста до столиці тривала годин зо п'ять. Полудень уже минув, коли запряжена четвериком дорожня карета, в якій я їхав, влилася в тисняву лондонського вуличного руху й підкотила до заїзду «Схрещені Ключі» на розі Вуд-стріт і Чіпсайду.

Ми, британці, на той час дійшли рішучого переконання, що піддавати сумніву нашу найкращість в усьому - рівнозначне національній зраді; якби не це, то я, настраханий величезним обширом Лондона, ледве чи сумнівався б, що вулиці тут досить бридкі, криві, вузькі й брудні.

Містер Джеггерс, як і було домовлено, сповістив мені свою адр"есу - вулиця Літл-Брітен; нижче на візитівці він дописав: «Поблизу ринку Смітфілд, поруч з конторою диліжансів». Однак візник, засмальцьовану шинелю якого покривало чи не стільки ж пелерин, скільки йому було років, так старанно запакував мене у свою карету й загородив відкидною рипучою підніжкою, немов збирався еззти за півсотні миль. Чимало часу пішло на те, щоб він вибрався на передок, оздоблений, як я пригадую, старим, побитим негодами гороховим чохлом, що його міль сточила на стріп'я. Чудернацька то була буда - з шістьма [165] великими коронами по боках, з обідраними петлями ззаду, де могла б учепитися ціла юрба лакеїв, і добрим разком цвяхів під ними, щоб віднадити охочих проїхатись на дурничку. Не встиг я пристроїтись у кареті й вирішити, на що більше вона скидається - на клуню чи лахмітникову крамничку, і подумати, навіщо конче всередині тримати торби з вівсом,- коли помітив, що візник уже лаштується злазити, наче ми ось-ось маємо зупинитись. Незабаром ми й справді зупинились на якійсь похмурій вуличці, перед конторою, на відчинених дверях якої було виведено: «Містер Джеггерс».

- Скільки з мене? - спитав я у візника. Він відповів:

- Шилінг,- якщо не зволите дати більше. Я, звісно, сказав, що не зволю.

- Тоді, значить, шилінг,- погодився візник.- Не треба мені клопоту на голову. Я його вже знаю! - Він примружив око на двері з написом імені містера Джеггерса й похитав головою.

Коли він, одержавши свого шилінга, кінець кінцем вибрався знову на передок і від'їхав (помітно при цьому підбадьорившись), я ввійшов зі своєю валізкою в контору й спитав, чи можу побачити містера Джеггерса.

- Його немає,- відповів клерк.- Він зараз у суді. А ви будете містер Піп?

Я підтвердив клерків здогад.

- Містер Джеггерс просив передати вам, щоб ви почекали у нього в кабінеті. Оскільки він сьогодні бере участь у процесі, він не міг сказати, чи довго затримається. Але, судячи з того, що час йому дорогий, він не пробуде там жодної зайвої хвилини.

З цими словами клерк відчинив двері й провів мене до кімнати у глибині будинку. В ній ми побачили якогось одноокого типа у вельветовій куртці й бриджах, що при нашій появі підвів голову від газети, яку проглядав, і витер носа рукавом.

- Вийдіть, Майку, почекаєте надворі,- сказав йому клерк.

Я вже хотів перепросити, що мимоволі завадив чоловікові, але клерк не став маніжитись і зразу ж спровадив відвідувача з кабінету, кинув услід його хутряну шапку і сам теж вийшов.

Кабінет мав дуже гнітючий вигляд, бо світло пробивалося сюди тільки крізь скляну покрівлю; шибки до того ж були де-не-де так чудно позаклеювані, що нагадували [166] розтовчену голову в пластирях, і навколишні будівлі, викривлено відбиваючись у тих шибках, неначе витягували ііиї, щоб краще розгледіти мене знизу. Паперів у кабінеті було не так багато, як я сподівався, зате містилися всякі дивні речі, що їх я аж ніяк не сподівався тут побачити: старий іржавий пістолет, шабля у піхвах, кілька незрозумілих, як на мене, скриньок та пакунків, а на полиці два потворні гіпсові зліпки з по-чудернацькому розбухлих і судомно скривлених облич. Господарів стілець із високою спинкою був оббитий цупкою чорною тканиною з рядочками мідноголових цвяшків по краях, мов та труна; я вже бачив, як містер Джеггерс сидить випростано на цьому стільці, покусує пальця й нагонить жах на клієнтів. Кабінет був невеликий, і клієнти, здається, завели собі звичку упиратися в саму стіну: вся вона, особливо навпроти стільця містера Джеггерса, була зашоргана плечима. Я згадав, що й одноокий тип теж терся об стіну, коли я несамохіть завинив у його вигнанні.

Я сів на призначеного для клієнтів стільця, який стояв сидінням до господаревого, і відчув усю гнітючість цієї кімнати. Я пригадав, що й клерк, як і його патрон, мав такий вигляд, немов він про кожного знає, які у кого приховані вади. Мене цікавило, звідки всі ці дивні речі й як вони тут опинились. Мене цікавило, чи дві розбухлі личини - не рідня містера Джеггерса, і якщо лиха доля судила йому мати таких відворотних родичів, чому він тримає їх на цих запорошених, полицях на поталу кіптяві й мухам, а не забере до себе додому. Звичайно, я ще не знав, що таке літній день у Лондоні, і, можливо, на моєму настрої прикро позначились задушне повітря, пилюка й сажа, які густим шаром лежали на всьому навколо. Коротше кажучи, я ще посидів трохи в тісному кабінеті містера Джеггерса, а потім, відчуваючи, що далі вже несила перебувати в товаристві тих потвор на полиці, підвівся й вийшов.

Коли я сказав клеркові, що хочу трохи прогулятися, він порадив пройти за ріг, до Смітфілду (12). Отак я опинився на Смітфілді, і цей гидомирний ринок мало не обліпив мене всього брудом, жиром, кров'ю й пінявою. Кинувшись навтіки, я завернув на якусь вулицю, де побачив величезну чорну баню собору святого Павла, що виступала з-поза понурої кам'яної будівлі; котрийсь перехожий

(12) На площі Смітфілд до 1868 р. містився найбілший у Лондоні м'ясний ринок . [167]