Великі сподівання

Обстеживши так садок і теплицю, в якій знайшлися тільки обвисла на землю виноградна лозина та кілька пляшок, я опинився в тому самому похмурому закутку, на який ото недавно дивився з вікна. Не маючи сумніву, що флігель тепер порожній, я сміливо заглянув у друге вікно і, на превеликий подив, побачив просто себе молодого паничика з блідим обличчям, червоними повіками й білявою чуприною. [96]

Блідий паничик зразу ж зник і за мить постав поряд зі мною. Він, певно, сидів за книжками, коли я його угледів, бо весь був у чорнилі.

- Агов, приятелю! - сказав він.

Я його теж привітав цим маловиразним слівцем - «агов», знаючи з досвіду, що воно найвідповідніше в такій ситуації, тільки не додав «приятелю».

- Хто тебе впустив? - спитав він,

- Міс Естелла.

- А хто дозволив тобі тут розгулювати?

- Міс Естелла.

- Ходім битися,- заявив блідий паничик.

Що мені було робити, як не послухатись його? Опісля я не раз запитував себе про це, але ж хіба я мав якийсь вибір? Його поведінка була така рішуча, а я настільки заскочений зненацька, що хоч-не-хоч пішов за ним, немов під дією якихось чарів.

- Проте ні, стривай,- раптом обернувся він до мене, ледве ми пройшли кілька кроків.- Я ж повинен дати тобі привід для бійки. Ось на тобі!

Він задирливо сплеснув у долоні, вишукано одвів одну ногу назад, смикнув мене за волосся, знов сплеснув долонями, нахилив голову й буцнув мій живіт.

Цей останній бичачий випад, окрім того, що нечувано зухвалий, ще й тим був мені неприємний, що я ж тільки-но підкріпився хлібом з м'ясом. Отож я зразу дав йому здачі і ще хотів дати, коли він закричав: «Ага, то ти так?» - і почав якось чудернацько витанцьовувати взад-вперед.

- Правила гри! - заявив він. І з лівої ноги перейшов стрибати на праву.- За правилами! - Тепер з правої він став стрибати лівою.- Ходім на місце і там почнемо все, як годиться! - Він знов почав вихилятися взад-вперед та виробляти всякі фортелі перед моїм розгубленим поглядом.

Я потай душі побоювався, що він такий меткий, але і моральні й фізичні відчуття говорили мені, що його білявій чуприні зовсім не було потреби стикатися з моїм животом і що я маю повне право образитись на таку нав'язливість. Тим-то я без жодного слова подався за ним у глибину садка, де сходилися дві стіни й утворювали закамарок, відгороджений від сторонніх очей ворохом сміття. Спитавши мене, чи задоволений я цією ділянкою, і почувши мою позитивну відповідь, він попрохав дозволу на хвилинку відійти й швидко повернувся з пляшкою води та губкою, змоченою в оцті. [97]

- Обом придасться,- сказав він, поклавши те й друге під стіною. Потім почав роздягатись - скинув не тільки піджак і жилет, а й сорочку, маючи вигляд водночас легковажний, діловитий і кровожерний.

Хоч він і не показував на здорованя - на обличчі у нього були прищі, на губах подряпина,- ці його погрозливі готування нагнали на мене неабиякого страху. Він здавався приблизно мого віку, але був набагато вищий і просто вражав вертлявістю. Взагалі ж вигляд цього паничика у сірому костюмі (паничиком він був, поки не оголився для бою) свідчив, що його лікті, коліна, зап'ястки й стопи у своєму розвитку помітно випередили решту тіла.

Серце у мене тьохнуло, коли я побачив, як він по-зна-вецькому приміряється до мене Поглядом, наче вибираючи, куди дошкульніш буде зацідити. І я ще зроду-віку не був так здивований, як тоді, коли він після мого удару розпростерся горілиць і втупився знизу вгору на мене, а обличчя його якось чудно скривилося і з носа заюшила кров.

Але скоро він підхопився і, спритно обтерши лице губкою, знову напосів на мене. І тоді мені випало вдруге так само сильно здивуватись, коли я побачив, що він знов беркицьнувся горілиць і лежить, втупившись у мене підбитим оком.

Його завзяття викликало у мене велику повагу. Здавалося, сили у нього було небагато, і він ні разу не вдарив мене боляче і безнастанно падав на землю, але щораз умить схоплювався, обтирався губкою чи надпивав води з пляшки, захоплено розігрував власного секунданта згідно з усіма правилами і кидався на мене так задьористо, що я думав: ну, тепер мені капець. Він уже весь був у синцях,- бо, як не прикро, а мушу зізнатись, що лупив я його дедалі дошкульніш,- але схоплювався знов, і знов, і знов, поки нарешті добряче гепнувся головою об стіну. Проте й після цього критичного моменту він таки звівся на ноги і став кружляти туди-сюди, не тямлячи, де я, аж кінець кінцем упав навколішки, дотягся до губки й підкинув її вгору, спромігшись при цьому видихнути: