Великі сподівання

Міс Гевішем глянула так, немов розуміла Джо краще, аніж можна було б гадати з його недорікуватості, і взяла зі столика перед собою якусь торбинку.

- Піп заслужив на винагороду,- сказала вона.- Ось [106] тут вона і є. У цій торбинці двадцать п'ять гіней. Віддай їх своєму господареві, Піпе.

Наче зовсім відбившися глузду під впливом цієї дивної постаті в цій дивній кімнаті, Джо навіть і тепер уперто звертався тільки до мене.

- Це дуже з твого боку щедро, Піпе,- сказав Джо,- щоб отакі великі гроші, хоч я ніколи й не сподівавсь на таке, анітрохи. А тепер, друзяко,- мене аж кинуло в жар, тоді в холод від цього слова, мовби це він так панібрат-ськи звернувся до міс Гевішем,- а тепер, друзяко, за роботу! І ти, і я - виконаймо свій обов'язок один перед одним і перед тими, що твій щедрий дарунок... е-е... передали... щоб він... задля спокою душі... які й не думали, не гадали...- тут Джо явно й сам відчув, що заплутався, але врешті якось-таки виборсався, врочисто заявивши: - І в думках такого не мав! - Ці слова видались йому такими слушними й переконливими, що він навіть повторив їх.

- На все добре, Піпе,- сказала міс Гевішем.- Випусти їх, Естелло.

- А мені ще приходити, міс Гевішем? - поспитав я.

- Ні. Тепер твій господар - Гарджері. На одне слівце, Гарджері!

Я вже був на порозі, коли міс Гевішем покликала Джо назад, і почув, як вона чітко й недвозначно заявила йому:

- Хлопець поводив себе тут добре, і це його нагорода. Гадаю, що ви, як чесна людина, більш ні на що не розраховуєте.

Як Джо спромігся вийти з кімнати, я так і не збагнув,- знаю тільки, що, опинившись на площадинці сходів, він уперто поривався вгору і не слухав ніяких пояснень, аж кінець кінцем мені довелося взяти його за руку й звести вниз. За хвилину ми вже були по той бік хвіртки, вона замкнулася за нами, і Естелли теж не стало.

Коли ми залишилися вдвох серед ясного дня, Джо прихилився до огорожі й сказав мені: «Дивовижа!» Він довго стояв так і раз у раз повторював це своє «Дивовижа!», Що я вже став сумніватись, чи взагалі він коли-небудь прийде до тями. Нарешті він висловився дещо докладніш: «Ну й дивовижа, Піпе!», після чого потроху до нього повернулася здатність розмовляти й переставляти ноги.

Я маю підстави припускати, що хоч клепки Джо й зазнали такого незвичайного струсу, невдовзі вони знов стали дієздатні, і дорогою до Памблечука він вигадав один хитромудрий план. Припущення мої підтверджуються [107] тим, що сталось у вітальні цього гидкого крамаря, коли ми ввійшли й побачили, як моя сестра провадить з ним раду.

- Ну? - скрикнула вона заразом до мене й Джо.- То як з вами обійшлися? І чи ж зволите ви тепер розмовляти з такими простими людьми, як ми, хотіла б я знати?

- Міс Гевішем,- почав Джо, втупившись у мене, наче силкувався напружити пам'ять,- дуже наполягала, щоб ми передали від неї... як-то вона казала, Піпе,- привітання чи шанування?

- Привітання,- підказав я,

- Отож і мені так пригадується,- підхопив Джо.- Привітання від неї місіс Дж. Гарджері...

- Дуже воно мені потрібне! - буркнула моя сестра, хоч трохи й улещена.

- ї що вона, міс Гевішем, страшенно шкодує,- мовив далі Джо, знову втупившись у мене, щоб краще напружити пам'ять,- що стан її здоров'я позбавляє... чи то не дозволяє, як, Піпе?

- Позбавляє її приємності,- підказав я.

- Бачити у себе достойну пані,- докінчив Джо і перевів дух.