Я перейшов через площадинку сходів до кімнати навпроти. Звідси денне світло теж було повністю вигнано, і в повітрі стояла затхлість. У старомодному відвологло-му каміні недавно запалили вогонь, який схильний був радше погаснути, ніж розгорітись, і дим, що лінькувато зависав у кімнаті, здавався холоднішим за повітря, як туман у нас на болотах. Кілька схожих на голі сучки свічок, що стояли на високій камінній полиці, ледве освітлювали цю простору залу, або, краще сказати, ледве пробивалися крізь пітьму в ній. Зала ця колись була навіть красива, але тепер усе, що вдавалося тут розрізнити, було покрите пилом та цвіллю і розсипалось на порохню. У центрі її стояв довгий стіл, застелений скатертиною,- враження було таке, наче тут готувалися до бенкету, а потім враз годинники й усе життя в домі зупинилося. Посеред столу підносилось щось наче кількаярусна ваза, так густо обснована павутинням, що й розгледіти її було важко; коли я дивився на жовту просторінь скатертини, з якої виростала ця споруда, ніби здоровенний чорний гриб, то побачив розбухлих павуків з поцяткованими лапками, що вбігали й вибігали з цього свого пристанища, неначе павучу громаду збентежила звістка про якусь дуже важливу для неї подію.
А за панелями стін я почув шурхіт мишей, немов їх теж стосувалася ця важлива пригода. Тільки таргани не звертали уваги на загальну метушню й по-старечому неквапно пересувались побіля каміна, ніби недочували й недобачали, та ще й були пересварені між собою.
Я стояв і зоддалік зачаровано стежив за цими повзучими створіннями, коли раптом відчув у себе на плечах руку міс Гевішем. Другою рукою вона спиралася на гудзуватий костур і схожа була на справжню відьму.
- Сюди,- сказала вона, тицяючи костуром на довгий стіл, - мене покладуть, коли я помру. А вони прийдуть на мене дивитись.
Підсвідомо побоюючись, щоб вона не надумала тут-таки лягти на стіл і сконати, чим би остаточно довершила свою подібність до тієї моторошної воскової фігури на ярмарку, я аж зіщулився під її доторком.
- Що то, як ти думаєш? - спитала вона, знов тицяючи костуром.- Отам, де павутиння?
- Не можу здогадатись, мем.
- То великий пиріг. Весільний пиріг. Мій! [90]
Вона обвела залу запальним поглядом і сказала, міцно вчепившись рукою в моє плече:
- Ходім, ходім, ходім! Веди мене, веди мене!
Зі слів міс Гевішем я зрозумів, що в цьому й полягатиме моя праця - водити її коло за колом по залі. Я відразу ж узявся до роботи: вона сперлась мені на плече, і ми рушили так жваво, немов надумали (згідно з моїм заміром, коли я вперше перебував під цим дахом) наслідувати конячку містера Памблечука.
Проте сил у міс Гевішем було малувато, і невдовзі вона сказала: «Повільніше!» А втім, ми й далі посувалися рвучкою нерівною ходою - вона раз у раз стискувала рукою моє плече, рот ЇЇ ворушився, спонукаючи мене думати, що ми біжимо, хоч насправді то тільки її думки бігли. Через якусь часину вона сказала: «Гукни Естеллу!» Отож я вийшов на сходи й став на весь голос кликати дівчинку, як і за першим ра.'ЛЖї. Коли в далині з'явилося світло свічки, я вернувся до міс Гєвішем і ми знов почали ходити кружка по кімнаті.
Якби тільки сама Естелла стала свідком цих наших пересувань, то мені й від цього зробилося б дуже прикро. Але ж вона привела з собою ще й тих трьох леді та джентльмена, які були внизу, і я вже не зназ, що й робити. З чемності я спробував зупинитись, проте міс Гевішем міцніше стисла моє плече, і ми помчали далі, а мене пік сором, щоб вони не подумали, ніби це все мої витребеньки.
- Дорога міс Гевішем,- озвалася Сара Покет.- Який чудовий у вас вигляд!
- Який там чудовий! - відрізала міс Гевішем.- Жовта шкіра й кості.
Камілла аж просіяла, коли почула, як присадили міс Покет; співчутливо поглядаючи на господиню, вона пробурмотіла:
- Бідолаха! Де тут сподіватися чудового вигляду! І хто б подумав!
- А ви як ся маєте? - звернулася міс Гевішем до Камілли.
Оскільки ми були ту мить поруч з Каміллою, я, природно, спробував пристати, але міс Гевішем потягла мене далі. Я відчув, що в очах Камілли зробився найгидотнішою потворою.
- Дякую, міс Гевішем,- відповіла вона.- Я почуваю себе так, як тільки це можливо в моєму стані.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Великі сподівання» автора Чарлз Діккенс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 42. Приємного читання.