Великі сподівання

Після цього ми стали підійматися вгору й перестріли дорогою якогось джентльмена, що навпомацки спускався сходами.

- А це хто у нас? - запитав він, зупиняючись і дивлячись на мене.

- Один хлопчик,- відповіла Естелла. Незнайомець був дорідної статури, з незвично великою

головою і великими руками, і не менш незвично смуглошкірий. Своєю великою рукою він узяв мене за підборіддя й повернув угору моє лице, щоб краще приглянутись [88] при світлі свічки. На тім'ї у нього була передчасна лисина, а наД глибоко посадженими гострозорими й недовірливими очима їжачились кущисті чорні брови. З кишені Його виднів масивний ланцюжок від годинника, а на обличчі, там, де росли б вуса та борода, якби він їх не голив, проступали чорні цяточки. Для мене він був зовсім сторонньою людиною, і я тоді й гадки не мав, що з часом він відіграватиме якусь роль у моєму житті, але ось так трапилось, що мені випала нагода добре його роздивитись.

- Хлопчик з села, так? - спитав він.

- Так, сер,- відповів я.

- І як ти тут опинився?

- Міс Гевішем по мене посилала,- пояснив я.

- Ну, поводься як слід. Я добре знаю ваше хлоп'яче поріддя, на що ви здатні. Тож гляди! - мовив він, суворо дивлячись на мене й покусуючи свій оцупкуватий вказівний палець.- Поводься як слід.

З цими словами він відпустив мене - чому я зрадів, бо рука його відгонила пахучим милом,- і рушив далі вниз. Я подумав - чи це не лікар? Але вирішив, що ні, лікар був би стриманіший і симпатичніший. Правда, я не дуже й мав коли роздумувати над цим, бо ми вже входили до кімнати міс Гевішем, де й вона, і все інше залишалося точнісінько таким самим, як було, коли я виходив звідти кілька днів тому. Естелла покинула мене біля дверей, і я так і стояв там, поки міс Гевішем не перевела на мене погляд з-за свого туалетного столика.

- Ага! - сказала вона без будь-якого переляку чи подиву.- Дні збігають, правда?

- Так, мем. Сьогодні вже...

- Ні-ні-ні! - спинила вона мене, дратівливо ворухнувши пальцями.- Я не хочу цього чути. Ти готовий сьогодні гратися?

Я розгубився, не знаючи, що відповісти.

- Та не дуже, мем.

- А в карти, як тоді? - запитала вона, пильно глянувши на мене.

- Так, мем. Це я можу, коли треба.

- Якщо ти в цьому домі, хлопчику, стаєш такий стриманий,- з відтінком дратівливості зауважила міс Гевішем,- і тобі не хочеться гратись, то ти, може, попрацював би?

Це вже було мені легше, і я відповів, що залюбки попрацюю.

- Ну, тоді піди он у ту кімнату,- вона показала зморщеною [89] рукою на двері позад мене,- і почекай, поки я прийду.