Великі сподівання

- Не знаю.

Я був настільки збитий з пантелику, що, може, і справді не знав.

Містер Памблечук покрутив головою, наче мав намір нею, як штопором, викрутити з мене відповідь, і запитав :

- Скажімо, чи дорівнюють сорок три пенси семи шилінгам, шести пенсам і трьом фартінгам?

- Дорівнюють! - заявив я.

І хоч сестра ту ж мить огріла мене по вуху, все одно я був радий, що зіпсував йому жарт і ошелешив своєю відповіддю.

- А яка з себе міс Гевішем, хлопче? - почав наново містер Памблечук, коли трохи врівноважився. Він сидів, схрестивши руки на грудях і наготувавши до чергового вжитку свій штопор.

- Дуже висока й темноволоса,- відповів я.

- Це правда, дядечку? - поспитала моя сестра. Містер Памблечук ствердно підморгнув їй, з чого я зразу

здогадався, що він ніколи не бачив міс Гевішем, бо ж вона була зовсім не така, як я сказав.

- Чудово! - прорік містер Памблечук самовдоволено (мовляв: «Ось як з ним треба! Пішло вже на наше, добродійко, чи не так?»).

- Авжеж, дядечку,- погодилась місіс Джо.- Оце якби ви частіше з ним розмовляли: ви так умієте давати йому раду.

- Ну, хлопче? То що ж вона робила, коли ти сьогодні прийшов? - запитав містер Памблечук.

- Сиділа в чорній оксамитовій кареті,- відповів я. Містер Памблечук і місіс Джо вражено втупились одне

в одного - бо й було чого - і повторили обоє:

- В чорній оксамитовій кареті?

- Атож,- підтвердив я.- А міс Естелла - це начебто її небога - у віконечко карети подавала їй на золотій тарілці торт з вином. І ми всі їли торт із золотих тарілок і запивали вином. Я їв свій торт, сидячи на зап'ятках карети, бо вона мені так звеліла.

- І ще хтось там був? - спитав містер Памблечук.

- Четверо собак,- відповів я.

- Великих чи малих? [74]